Выбрать главу

У єврейсько-християнській традиції уявлення про владу Бога над опадами посідає чи не найголовніше місце. Вважали, що дощ падав із великого резервуара на небі, а відкривав його Бог. Тому посуху інтерпретували як результат гріхів, а отже, покарання. Сповідавши гріхи, люди могли вмилостивити Яхве. Адже лише милостивий Бог забезпечує їхнє існування, раз і назавжди. Лише Він міг гарантувати достатньо води для тварин, криниць, землеробства та ритуалів очищення. Назва ісламських приписів, шаріат, у буквальному перекладі означає «стежка, що веде до водойми», тобто шаріат — це джерело життя. Достоту, як водойми розв’язують практичні проблеми бедуїнів, так і ісламські приписи розв’язують проблеми життя та суспільства.

Міф про Великий потоп, мабуть, найбільш досліджуваний з-поміж усіх міфів. Ще в 1950-х лише про Ноя та його ковчег було, за підрахунками, 80 000 текстів сімдесятьма двома мовами. Такий шалений інтерес свідчить про значення цього міфу в ісламі, християнстві та юдаїзмі. У християнстві й ісламі Бог та Аллах карають людей потопом, або як, за словами Корану: «Невже ти не бачиш, що Аллах жене хмари, потiм збирає їх, нагромаджує i стає видно, як злива виливається з-помiж них. Iз гiр, що на небi, Вiн посилає град i вражає ним, кого побажає, i вiдвертає його, вiд кого побажає. Свiтло блискавок мало не позбавляє зору» («гори» тут розуміють як хмари, з яких іде град; сура 24, 43). Однак в азійських релігіях, як-от у буддизмі, синтоїзмі й індуїзмі, вода відіграє головну роль у космології. В індуїстській традиції, наприклад, кінець світу починається зі сторічної посухи. Озера й річки зникають. Землю охоплюють язики полум’я. А потім починається дощ і останній потоп.

Отже, страх ненадійності води й розповіді про нього сягає початків історії людства і глибоко вкорінений у релігіях і культурах. Багато хто бачив праці Леонардо да Вінчі та Мікеланджело про Всесвітній потоп, і їх можна описати як соціал-реалістичні, адже тоді історію в Біблії сприймали як істинну. За символічніший, а тому сучасніший образ можна вважати відому картину Гюстава Доре «Світ, знищений водою» 1865 року. Це полотно сповнене протилежностей і пронизане екзистенційною темрявою, але й митець також наголошує, що внаслідок катастрофи люди виявили свої найкращі риси. Винні перед Богом віддали себе в жертву, щоб урятувати невинних[380]. Упродовж багатьох поколінь у головних релігійних світоглядах головною залишалася ідея про те, що воду контролює Всемогутній і може використовувати дощ, посуху й потоп як нагороду та покарання грішного людства. Унікальність та особливості сучасних розповідей про катастрофи, імовірно, теж відповідатимуть цій традиції. Нова всесвітня дискусія про взаємозв’язок між людиною та кліматом у новий спосіб пов’язала традиційні релігійні та сучасні світські ідеї. Це цілком нове поле для досліджень.

Шумерські боги наслали на людей потоп, бо ті так гучно сварилися, що боги не могли заснути. Потоп став заслуженим покаранням. Бог у моністичних пустельних релігіях також клав відповідальність за потоп на людей. Це було жорстоке, але справедливе покарання за їхню гріховність. Головний наратив після зламу століть, навпаки, стверджував, що людина сама — хижацьки експлуатуючи природу й вічно прагнучи її використовувати — запустила процес, у якому стала своїм катом.

Конфлікт між людиною та природою, що карає, — неймовірно класичний і глибоко історичний, але в наші дні він набув нової, не традиційно релігійної форми.

вернуться

380

Про релігійне значення міфу про потоп, його сенс і взаємозв’язок із фактичними екологічними процесами є чимало праць. Огляд міфів про потоп у західній інтерпретації поданий у Cohn, Norman. 1996. Noah’s Flood. The Genesis Story in Western Thought. New Haven and London: Yale University Press. І щось конкретніше: Allen, Don. C. 1963. The Legend of Noah. Renaissance, Rationalism in Art, Science, and Letters. Urbana, IL: University of Illinois Press, або Doniger, Wendy. 2010. «Flood Myths», у Tvedt, Terje, Terje Østigard (red.). 2010. Series II, volume II, Ideas of Water: From Ancient Societies to the Modern World, у Tvedt, Terje (seriered.). A History of Water. London: IB Tauris / New York: Macmillan. Див. також Dundes, Allan (red.). 1988. The Flood Myth. Berkeley, CA: University of California Press.