Ці «кліматичні біженці» заклали підвалини Єгипетської цивілізації. До Нілу приходили народи й зі сходу — з долини Йордану та Родючого півмісяця. У південному Єгипті минали роки без дощу, а неподалік дельти Нілу на півночі річна кількість опадів сягала приблизно 20 міліметрів[42]. На безхмарному небосхилі майже завжди сяяло сонце. Дев’яносто сім відсотків країни займала пустеля. Однак Єгипет став найродючішою аграрною країною у світі: приблизно за 3000 років після того, як об’єднався в одну державу, він став житницею Римської імперії, за 4000 років — плодючим садом Османської імперії, а за майже 5000 років — англійською фермою бавовни. Те, що, на перший погляд, здавалося неможливим, уможливив Ніл. Давні єгиптяни називали свій край Кемет — «чорна земля», адже там стелився родючий ґрунт, зрошуваний та угноюваний Нілом, на відміну від «червоної землі», пустелі Дешрет, що зусібіч оточувала вологу місцевість. Цей край мав і іншу назву, яка натякала на те, що всі жили побіч Нілу і річка була унікальною й абсолютною точкою тяжіння суспільства — Ідабві, або «Два береги».
Саме річка, вода у якій стояла цілий рік, уможливила життя тут, і саме її розливи уможливили штучне зрошування. Улітку Ніл був доволі маленькою та сумирною річкою. Більшість води цієї пори приходила з Білим Нілом, середньою течією, що витікала з тропічних лісів і великих озер у Центральній Африці, але половина води в цій течії випаровувалася, коли води протікали по величезних заболочених землях у Південному Судані. Однак до півночі та Єгипту дотікало достатньо води, щоб її використовувати й ходити човнами навіть улітку. Щоправда, восени й улітку країну та поля безщадно палило сонце і обдував вітер із Сахари. Відтак восени з високих гір в Ефіопії сходив Блакитний Ніл, приносячи прісну воду й поживний намул. Упродовж лише трьох місяців 90 % річного обігу води в Нілі виливалися на поля в Єгипті, і за кілька тижнів річка могла стати в 400 разів більшою завширшки проти літньої ширини. Річка зрошувала й угноювала величезні райони в Єгипті — і все це завдяки воді з Сомалійського півострова. Саме так сезонний режим Нілу утворив ритм життя суспільства й був ним — безперервно — упродовж п’яти тисяч років[43].
Грецький історик Геродот після подорожі до Єгипту 2500 років тому писав, що жоден народ не вмів обробляти землю простіше, ніж єгиптяни. Геродот описав, як Ніл зрошував та угноював ґрунт, коли селяни в дельті річки не докладали навіть найменших зусиль:
«Адже тепер вони, без сумніву, серед усіх інших людей збирають урожай землі з найменшим трудом, бо їм не треба скопувати землю плугом і прокладати борозни, ні копати лопатами, ні робити щось інше з того, що роблять інші люди для своїх посівів, оскільки сама ріка зрошує їхні поля. Спершу зрошує їх, а потім відходить, і тоді кожний засіває своє поле і приганяє туди свині, а коли вони позатоптують зерно в землю, відтоді треба тільки чекати на час жнив, далі молотити свинями й у такий спосіб одержувати плоди»[44].
Ті, хто жив у плоскій та низинній місцевості в районі дельти, північніше від сучасного Каїра, могли майже цілий рік чекати на розлив Нілу, що регулярно ставався щоосені. Розливи були різні з року в рік, іноді маючи нищівні наслідки, але менш нищівні, як порівняти з Шумером[45]. Зазвичай до осіннього розливу було легко пристосуватися. Коли він наставав, люди жили, як кулики, на «островах», розташованих так високо, що вода їх не затоплювала. Коли вода відступала, єгипетського селянина оточував украй родючий ґрунт, на якому легко було щось вирощувати, його ж бо природно напувала й угноїла вода. Стверджують, що землеробство єгиптян за найсприятливіших умов нічим не поступалося найсучаснішому землеробству.
Вище за течією єгиптяни практикували так зване лиманне зрошення. Коли восени річка розливалася, єгиптяни затримували на поверхні зрошувального поля (лиману) воду, будуючи глиняні вали. Найбільші такі лимани займали 40 000 акрів. Коли ґрунт був досить зрошений, затриману воду або скеровували в інший лиман, або назад у річку, щоб уникнути надмірної вологості[46]. Топографія ускладнювала суттєві втручання в річку, а система зрошування пильнувала, щоб це не було потребою. Головна стратегія, що її застосовували єгиптяни, — яскравий приклад адаптації чи пристосування до особливостей екології. Єгиптяни оптимально пристосувалися до природних і регулярних коливань річки. Достоту, як Тигр і Євфрат у Шумері, природна поведінка Нілу вчила людей. Єгиптяни копіювали здатність вод Нілу щоосені перетворювати сухий Єгипет на сади Едему, щоб вдихнути фантастичну родючість у, здавалося б, неживе. Саме цей практичний досвід, засвоєний ще в дофараонські часи, підсумував грецький купець Фалес за кілька тисячоліть. Після однієї зі своїх виправ до Єгипту він сказав: «Усе — вода». Ці слова, що містять емпіричне та безпосереднє спостереження за багаторічним досвідом єгиптян, Арістотель згодом назве першим справді філософським висловом в історії світу[47].
42
У кліматичній літературі пустельним кліматом називають погоду, де річна кількість опадів переменшує 200 міліметрів.
43
Ритм життя суспільства зоставався таким, доки Єгипет на чолі з Гамалем Абделем Насером не побудував із допомогою СРСР нове Асуанське водосховище. Коли його ввели в експлуатацію 1971 року, Ніл у Єгипті перетворився з природної, частково загаченої річки на зрошувальний канал. Відтоді Ніл ніс у Єгипет стільки води, скільки воліло керівництво країни, і тоді, коли воно цього хотіло.
44
Геродот. Історії в дев’яти книгах. / пер. О. Білецького. Київ: Наукова думка, 1993. С. 82.
45
Останній природний розлив Нілу відбувся у 1947—1948 роках, тобто до побудови Асуанського водосховища.
46
Див., напр., Hurst, H. E., 1952. The Nile. A general account of the river and utilization of its waters. London: Constable.
47
Почитати докладніше про Фалеса та його погляд на значення води можна у Tvedt, Terje. 2012. Nilen. Historiens elv, Oslo: Aschehoug: 30