Долею давніх цивілізацій послуговувалися як прикладом і доказом на користь цієї «біологічної» теорії про неминучий занепад усіх цивілізацій. Такі метафори про обов’язковий розвиток історії також використовують, щоб передбачити майбутній суспільний розвиток. Наприклад, Ґіббон вважав, що гегемонія Британської імперії обов’язково скінчиться. А в майбутньому за цією моделлю пояснювали занепад радянської імперії. Сьогодні вона лежить в основі актуальних та повторюваних прогнозів про те, що американський світовий порядок приречений на загибель. Згодом унаочню те, що ці біологічні метафори не можуть пояснити занепад ані Османської, ані Британської імперій і як вони породили нереалістичні прогнози щодо занепаду американської наддержави.
Розвиток давніх цивілізацій теж не підтверджує цієї теорії. Адже, по-перше, єгипетська цивілізація ніколи не занепадала (як і китайська, що ми незабаром побачимо). Тому хибно тлумачити занепад Шумерської та Індської цивілізації як наслідок обов’язкового соціального процесу чи як законну функцію соціальних змінних. Їхній занепад зумовлений низкою причин, де вирішальними стали надмірне зрошування, вода з високим умістом солі, річки, що змінюють русло, і нищівні паводки. У цивілізацій виникли проблеми насамперед не через послаблення еліт, а радше тому, що вони не зуміли контролювати сили в природі, від якої ці суспільства залежали — почасти тому, що їх не розуміли або не могли зрозуміти, почасти тому, що природа могутніша за людей.
Шумер подарував людству перший літературний твір. І сьогодні він раптом стає актуальним незалежно від місця проживання чи віри, адже розповідає про безпідставний страх, сором і покарання перед обличчям екологічної катастрофи, спричиненої людською дурістю. Значення «Епосу про Гільгамеша» підкреслює також те, що це фундаментальна часова межа — межа між сотнями тисяч років без писемності й досить коротким періодом, коли люди навчилися ділитися думками й рішеннями з тими, кого ніколи не бачили[84].
«Епос про Гільгамеша» розповідає про короля, який полює за еліксиром безсмертя, але найдраматичніший момент легенди — мить, коли боги карають людство вічним потопом. Боги засмутилися та розгнівалися, утопили всіх людей, яких самі і створили, і вбили всіх, крім двох осіб. Шумерські боги мали вкрай прозаїчний мотив. Вони наслали на людей смертельний потоп, бо люди так багато сварилися, що боги не могли заснути.
Тож перша відома нам розповідь про тиранічну владу богів над людьми виникла через безсоння. Катастрофу або кару спричинили необдумані вчинки людей. Вони не жили відповідно до очікувань і вимог богів, тому мусили померти. У шумерському мисленні доля людей повністю лежала в руках богів і природи. Шумери, напевне, смертельно боялися катастрофи, знаючи історію про богів, які знищили все людство тільки тому, що те заважало спати. Хоч як цю легенду трактувати, люди зрештою корилися непередбачуваним тиранам. Стверджують, що чимало тривог сьогодні виникає через брак релігії. Однак багато що вказує на те, що ніхто не мав більших підстав жити у вічному страху, як шумери. Упродовж приблизно двох тисяч років така була їхня доля; через релігію шумери постійно боялися смертельної помсти богів і природи. Ця легенда про богів, які покарали людей річками, що вийшли з берегів і знищили все на своєму шляху, переконлива, навіть якщо вважати, що вона ґрунтувалася на реальних подіях.
Імовірно, ця легенда підсумувала колективні спогади про катастрофічні паводки Тигру та Євфрату, пояснювані тоді лютістю богів на людство. Як уже йшлося, на цю легенду в різних варіантах можна натрапити у великих світових релігіях, а також у безлічі локальніших культурних та релігійних міфів.
Інші дослідники стверджують, що «Епос про Гільгамеша» — це мандрівний сюжет, що ґрунтується на справжньому й задокументованому потопі, який створив Чорне море. За кілька тисяч років до цього внаслідок геологічних та гідрологічних процесів виник потоп, що перевершив усі відомі досі. Його спричинило танення величезного льодовикового щита, який укривав території Канади та США. Через потепління наприкінці останнього льодовикового періоду щит почав танути — і колишня крига вилилася в Атлантичний океан. Унаслідок цього рівень води так піднявся, що через Гібралтар у Середземне море вода линула стрімким спадом. Завдяки цьому Середземне море проломилося через скелястий перешийок, утворивши протоку Босфор і затопивши те, що нині становить дно Чорного моря. Учені вирахували, що тоді через протоку впродовж трьохсот днів пройшло 200 Ніагарських водоспадів. Така катастрофа мала б здатися місцевим — які нічогісінько не знали про гідрологію, Атлантичний океан чи льодовики в Америці — кінцем світу та покаранням могутніх богів. Ніхто не може точно сказати, чи саме на цій події ґрунтуються релігійні міфи про Великий потоп, але таку теорію не можна відкидати.
84
Саме тому Саддам Хусейн