Є чимало китайських династій, які в минулому мали велике історичне значення. Ми говоримо про країну, яка вже за династії Сун до ХІІІ століття так розвинула економіку, що активно торгувала не лише внутрішньо, а й із чи не всією Азією. Цій країні ми завдячуємо такими революційними технологічними інноваціями, як компас, порох і друкарський верстат, водяне колесо, будування каналів зі шлюзами й доменні пічки для плавлення заліза, — і це лише дещиця. Але, як я вже зауважував і до чого ще повертатимуся, «Сяйниста династія» відрізнялася, зокрема, тому, що це була китайська династія, яка замінила чужоземну, монгольську, і після якої імператорський трон знову зайняли іноземці — із Маньчжурії.
Комуністична партія Китаю дістала династію Мін та її конфуціанську ідеологію з глибокої скрині історії. Конфуцій став, так би мовити, особистим пропагандистом товариша Сі. І це радикальна зміна: лише кілька десятиліть тому партійне керівництво Китаю вважало, що потрібно боротися із впливом конфуціанства на китайську політику і його місце на «звалищі історії».
Майже десятирічна Культурна революція засновника Китайської народної республіки й лідера компартії Мао Цзедуна, що почалася в 1960-х, поклала ідеологічний кінець впливу конфуціанства[92]. Її мета полягала в тому, щоб викорінити консервативний штиб мислення, що прагнув стабільності, а не справедливості та революції. Мао нібито сказав небожеві, що того дня, коли компартія повернеться до Конфуція, вона перестане бути компартією. Тому Культурна революція як частина боротьби Мао за владу в партії — зокрема, проти Ден Сяопіна — підкреслювала право на повстання й закликала не слухати мудреця. Партійним бюрократам довелося відмовитись від конфуціанської чиновницької традиції — буржуазної ідеології, говорячи мовою Мао — і заробити «мозолі на руках», себто перевчитися. Усе суперечило конфуціанській традиції, яка радше наголошувала, що принци — це принци, королі — це королі, правителі — це правителі, батьки — це батьки, а сини — це сини. Ця традиція не сповідувала «рух проти течії», проти влади, що було гаслом Культурної революції, її ідеалом було радше знати своє місце: знати, хто встановив порядок, і не намагатися скинути природне.
Так, промова Сі Цзіньпіна на 2565-му ювілеї з дня народження Конфуція — це політична дія, насичена символізмом[93]. Партійне керівництво чітко продемонструвало, як далеко Китай відійшов від ідеалів маоїзму та ідей про класову боротьбу й перманентну революцію. Поряд із місцем народження Конфуція Сі Цзіньпін оголосив, що компартія — вірний спадкоємець і захисник величної та традиційної китайської культури.
В останні десятиліття, коли самого марксизму-ленінізму бракує для розбудови держави, лідери Китаю пильно вишукували альтернативні способи утвердити та обґрунтувати свою роль. «Сяйниста династія» була китайською династією, що досягла успіху в багатьох сферах, тож її можна було використовувати, щоб просувати націоналізм, який партія могла контролювати. Конфуціанство може заохочувати до послуху й спільних дій на користь інтересів держави та Китаю. Боротьба Сі проти корупції в суспільстві також потребує більше легітимності, адже кампанія наразилася на спротив. Філософія Конфуція, у якій йдеться про те, як має поводитися держава та високопосадовці, щоб досягти спільного блага, може стати неабиякою підтримкою й опорою. Як і відомі історії про безжальну кампанію імператорів династії Мін проти корупції наприкінці ХIV і в XV столітті.
Китайське партійне керівництво також постійно згадує видовищні морські мирні експедиції династії Мін до узбережжя Східної Африки в XV столітті, щоб надихнути суспільство й показати, яким воліє бути новий Китай. Я повернуся до цих експедицій згодом, а наразі лише зазначу, що з технологічного й організаційного погляду вони абсолютно перевершували майбутні морські походи Колумба та Васку да Ґами. На внутрішньополітичному рівні розповіді про ці експедиції закликають китайців іти у світ як представників китайської цивілізації й завойовувати повагу[94]. На зовнішньополітичному рівні вони підкреслюють мирні наміри Китаю. Таке використання минулого династії Мін стало актуальною проблемою політики, адже Китай незабаром відвоює ту чільну позицію, що мав у XVI столітті.
92
Tong Zhang, Barry Schwartz, 1997. Confucius and the Cultural Revolution: «A Study in Collective Memory Author», у International Journal of Politics, Culture, and Society, 11, 2: 189
93
Xi Jinping’s Speech in Commemoration of the 2,565th Anniversary of Confucius’ Birth, http://library.chinausfocus.com/article-1534.html (дата звернення: 10.05.2020).
94
Щоб глобальні історичні тенденції були зрозумілі, ми не можемо уникнути поняття «цивілізація» і не визначати його інакше, ніж за аналізу давніх цивілізацій. Серед істориків цей термін досить довго використовували в описовий і ціннісно-нейтральний спосіб про різні культурні регіони, що існували впродовж тривалого часу. Тому було звично говорити про Китай як про цивілізацію зі своїми особливими ідеологічними та історичними традиціями