Отже, сучасне значення династії Мін — це приклад того, що минуле не лише співіснує із сучасністю, а й загрожує їй. Подібно президент Туреччини Реджеп Таїп Ердоган дістає ісламо-османську імперію з музеїв, покликаючись на неї як на попередницю і взірець того, якою хоче стати сучасна Туреччина.
Двадцять дев’ятого травня 2011 року президент Ердоган повідомив, що всі автобуси в Стамбулі їздитимуть із прапором на згадку про те, як османи завоювали християнський Константинополь 558 років тому, 29 травня 1453 року[95]. Це рішення втілює історичну та радикальну зміну в турецькій державотворчій ідеології, тож його можна вважати за відкриту конфронтацію із християнською Європою, чиїм союзником Туреччина є в НАТО. Це цілком імовірно, але тут, по-перше, йшлося про нову внутрішню політику, а по-друге, про регіональні амбіції Туреччини. Те, що ісламське завоювання столиці східної Церкви тепер стало святом, безпосередньо суперечило політиці батька сучасної Туреччини — Кемаля Ататюрка (1881—1938). Якщо Ататюрк обстоював світський націоналізм, то Ердоган намагався закласти підвалини націоналізму, натхненого ісламом[96]. Ататюрк прагнув покласти край османській традиції: він забороняв вкривати голову в університетах і школах, заборонив політичні партії, що мали релігійну програму, а також запровадив європейський алфавіт замість арабських символів. Це був один із головних архітекторів формального розпаду Османської імперії та ісламського халіфату 1924 року. Так Ердоган намагався відмотати частину історії до доататюрківських часів. І у внутрішній, і в зовнішній політиці Туреччина тепер мала захищати іслам. Пропагована велич могутньої Османської імперії мала допомогти створити нову національну єдність, згуртовану навколо ісламу, а не турецького націоналізму, і водночас сприяти Ердогану та новим геополітичним амбіціям Туреччини.
Коли 2011 року Ердоган асоціював себе та свою партію ПСР із перемогою Османської імперії над християнською Візантією, він зайняв позицію в боротьбі в самому ісламському світі, і в боротьбі за вплив із Саудівською Аравією та Іраном. Позаяк Туреччина стала головною базою Братів мусульман, після того як тих у Єгипті визнали терористичною організацією й відтак вислали, багато ісламістів вважають Османську імперію за приклад ісламської боротьби проти Заходу. Інші вважають ердоганівське відновлення османської традиції за перешкоду для європейського майбутнього Туреччини, зокрема тому, що, на їхню думку, Османська імперія занепала через іслам[97], головну причину вад технічного, політичного й економічного розвитку й лібералізації. Ще інші вважають Османську імперію за приклад вдалого мультикультуралізму, а критики такого погляду стверджують, що це була мультиетнічна імперія, яка ґрунтувалася на систематичній дискримінації всіх, окрім мусульман.
Офіційне святкування османських перемог 1453-го актуалізує історію Османської імперії і з інших причин. Подамо кілька прикладів: нерозв’язане національне питання курдів, які живуть у чотирьох країнах Близького Сходу, а також у багатьох європейських країнах, — це головно результат наднаціонального характеру Османської імперії й того, як вона розпалася незадовго після Першої світової війни. Занепад Лівії як держави після того, як Муаммара Каддафі скинули й убили, годі зрозуміти, якщо не знати, як цією країною керували впродовж п’ятисот років за влади османів. Напруга на Балканах, між сербським антиісламським націоналізмом і мусульманським Косовом, — це наслідок вдалого експансіонізму Османської імперії.
Османська імперія стала актуальною в Норвегії також через іншу й безпосереднішу причину. Велика частина мігрантів з Азії й Африки до Норвегії походять із районів, якими в певні періоди правили османи, — або вони мають балканське, іракське чи сирійське походження, належать до курдів чи турків, або походять з Еритреї, Ефіопії чи Сомалі в Африці. Османський період історії Туреччини актуалізований також через активну роль турецького уряду щодо іммігрантських громад, почасти щоб посилити позиції Ердогана на батьківщині, почасти щоб просувати позицію Туреччини щодо інших мусульманських країн Близького Сходу. Зовнішня політика Норвегії також тривалий час була зосереджена на регіонах, які довго були частиною Османської імперії та потерпали від внутрішніх і регіональних конфліктів, частково посилюваних історичною роллю імперії — як-от Палестинське питання, війна в Лівії, тривалі війни між Еритреєю та Ефіопією, війни в Іраку та Сирії й навіть громадянська війна в Судані. Якщо проглянути дебати, які точилися в норвезькому парламенті щодо політики в цих регіонах, ми побачимо, що спадок Османської імперії та її вплив на політичну гру в цих регіонах ані згадували, ані розуміли.
95
«Erdogan holds mass celebration on Ottoman conquest anniversary», https://www.dw.com/en/erdogan-holds-mass-celebration-on-ottoman-conquestanniversary/a-19292255 (дата звернення: 03.02.2020).
96
Противники президента нарекли його «новим султаном». Цьому також посприяло те, що Ердоган збудував собі розкішний президентський палац, що обійшовся в приблизно 410 000 доларів. Див., напр., Cagaptay, Soner, 2017. The New Sultan: Erdogan and the Crisis of Modern Turkey, London: IB Tauris. Див. також того самого автора: Cagaptay, Soner. 2019. Erdogan’s Empire: Turkey and the Politics of the Middle East. London: IB Tauris. Див. також Johnsen, Nilas. 2019. Erdogan. Tyrkias nye sultan, Oslo: Aschehoug.
97
Як зазначає угорський історик Ґабон Аґостон: «Перелік авторів, які мають такі погляди, довгий і містить [таких провідних істориків, як] Кеннет Сеттон, Пол Кеннеді, Ерік Джонс, Артут Ґолдшмідт і Бернард Льюїс», див. Ágoston, Gábor. 2005. Guns for the Sultan: Military Power and The Weapons Industry in the Ottoman Empire, Cambridge: Cambridge University Press. Див. також Jones, E.L. 1997. The European Miracle: Environments, Economies, and Geopolitics in the History of Europe and Asia, (2-е вид.). Cambridge: Cambridge University Press: 175