У 1970-х Китай теж був противагою Європи, щоправда, уже в іншому розумінні. Тепер Китай символізував інновації та зміни, а китайці жили в духовному всесвіті, звільненому від деспотичної ідеології капіталізму. Теорії про вирішальну та позитивну роль третього світу, поширювані через бомбардування США В’єтнаму, Лаосу та Камбоджі, відводили Китаю чільну роль у боротьбі з нерівністю у світі. Як країна третього світу, вона очолила такий собі міжнародний третій стан — як паралель із третім станом у часи Великої французької революції у XVIII столітті. Різниця, щоправда, полягала в тому, що Китай розпалить революцію не лише в одній країні, а в усьому світі, прагнучи створити глобальну справедливість. Тож Китай став новим утіленням поступу й революційного утопізму, а не варварської ідеології й нерухомого традиціоналізму, як раніше.
Поки Вебер говорив про китайську культуру як про Ахіллесову п’яту розвитку, цей новий Китай не лише подолав китайську культуру, а й обмеження «культури» загалом[101]. Практику Мао й Культурної революції натомість сприймали як таку, що відповідала загальноісторичним законам; у їхніх діях «відбивалася» сама історія. Китайці показували решті світу шлях до справедливого суспільства. Так, маоїзм викреслили з історії Китаю, позбавили всього, що могло стати на заваді перетворити китайське на загальне. Адже, щоб Китай міг стати взірцем боротьби проти несправедливості у світі, у Норвегії, Колумбії чи Індії, потрібно було, щоб він мав якомога менше винятково китайських рис. Тож роль Китаю як маоїстської утопії сприймали не як антиісторичну, а як цілком логічну.
Інтерпретація та використання історії Китаю як політичної зброї точно не відійшло в минуле. Збільшена напруга й постійні конфлікти між Заходом і Китаєм, а надто між США та Китаєм, може, призведуть до того, що ми житимемо в час діаметрально протилежних уявлень про Китай. Уже з’явилися і ще з’являтимуться книжки, статті та твердження, що намагатимуться просунути визначений погляд на Китай (див. п’яту частину). Так розвідка про династію Мін має абстрагуватися від давньої традиції інтерпретації, що зводила історію Серединного царства до аргументу в політико-ідеологічній боротьбі. У Європі та західному світі до того ж історію Китаю часто розуміли хибно й стереотипно, вважаючи цю країну або за цілком ворожу, або за цілком дружню.
Османська імперія відігравала головну роль у європейській історії впродовж майже семисот років. Розуміння й описи того, що цінувала та представляла імперія, довго перебували в центрі європейської політики й того, як Європа описувала себе та світ. Однак, на відміну від Китаю, у західних дискусіях Османська імперія ніколи не була ідеалом чи утопією[102].
В останні десятиліття в західних уявленнях про Близький Схід домінувала критика «орієнталізму». Американський історик Едвард Саїд, найвпливовіший дослідник упередженого ставлення Заходу до Сходу та ісламського світу[103], обстоював думку, ніби на інтерпретації впливало те, що їхні автори були частиною європейського колоніального проєкту. Позаяк увесь цей проєкт обґрунтовували уявленнями про вищість європейської культури, то й самі вчені виробляли «орієнталістські» шаблони. Близький Схід був «інший», «екзотичний» та «ірраціональний», підтверджуючи сприйняття себе Заходом як «нормальних» і «раціональних». Так, «інші» виникли як протилежність Європи. Ця критика орієнталізму доходила висновку, що західні вчені через свою позицію в ієрархії політики та ідеї могли лише робити «інших» екзотичними.
Критики орієнталізму віднайшли не відому раніше рису багатьох європейських і західних описів Сходу. Це стосувалося, зокрема, текстів ХІХ століття, написаних у період розквіту європейського колоніалізму. Але з науково-теоретичного погляду це поклало край традиції, у котрій аж роїлося упереджень і стереотипів — позицій, що унеможливлювали справжню науку та наукові дискусії. Коли якість дослідження або його надійність a priori визначені походженням автора, годі говорити про універсальну, міжкультурну інтерпретацію чи про глобальну історіографію. І якщо західний учений виявить ірраціональне явище на Близькому Сході чи в Азії й зрозуміє, що воно також існує в Бразилії, США й Норвегії, у межах тієї традиції цю нібито «ірраціональність» відкинуть як упередження. Тож найважливіша думка критиків полягає в тому, що на інтерпретації Близького Сходу впливала й досі впливає лише європейська колоніальна домінація. Така гостра позиція, однак, антиісторична.
101
У Tvedt, Terje. 2002. Verdensbilder og selvbilder. En humanitær stormakts intellektuelle historie Oslo: Universitetsforlaget я аналізую, як головні норвезькі письменники описували маоїзм у Китай, індуїзм й іслам. Один із висновків полягав у тому, що ці світогляди сприймали як такі, що мають цілком вимірювані цінності та уявлення, які збігаються з цінностями авторів. Художні твори були абстраговані від історії та контексту. І сталося щось кумедне: коли ці світогляди універсалізувалися, вони стали самовтілюваними. Це було однією з причин, чому такий спосіб розглядати й применшувати різноманіття світу став дуже потужним у Норвегії в часи міжнародного прориву.
102
Добірка книжок, що розглядають різні аспекти історії цього регіону та його відносини з Європою: Goodwin, Jason.1998. Lords of the Horizons: A History of the Ottoman Empire. New York: H. Holt; Duducu, Jem. 2017. The Sultans: The Rise and Fall of the Ottoman Rulers and Their World: A 600-year history, Amberley Publications; Finkel, Caroline. 2005. Osman’s Dream; Kafader, Cemal. 1995. Between Two Worlds: The Construction of the Ottoman State. Akgündüz, Ahmed, Said Özürk. 2011. Ottoman History: Misperceptions and Truths, Rotterdam: IUR Press; Faroqhi, Suraiya. 2005. Subjects of the Sultan: Culture and Daily Life in the Ottoman Empire, London: I.B. Tauris; İnalcık, Halil. 2005. «The Ottoman State: Economy and Society, 1300
103
Жодна дискусія про аналіз та осмислення Османської імперії неможлива без згадки про Едварда Саїда (1935—2003) і його вкрай впливову критику орієнталізму в західній історії ідей. Саїд, американський професор літературознавства в Колумбійському університеті, палестинець із походження, стверджував, що те, як Захід інтерпретує Близький Схід, сягає корінням європейського імперіалізму в цьому регіоні в ХІХ столітті. Див. Said, Edward, 1978. Orientalism. New York: Vintage Books, і також його книжку про сучасніші образи ісламу: Said, Edward, 1997, Covering Islam: How the Media and the Experts Determine How We See the Rest of the World. New York: Vintage Books.