Історичні явища найкраще зрозуміти, якщо дивитися на них різними очима. Це стосується й історії Норвегії. Свідомі та систематичні порівняння з історією тих країн, з яких походять сучасні норвежці, також можуть пролити нове світло на те, чому саме цю протягнуту та вузьку країну попід Північним полюсом раз по раз обирають найкращою країною для життя у ХХІ столітті. Які нові та захопливі сторінки норвезької історії ми побачимо, коли історики, чиє минуле пов’язане з Південним Суданом та Іраком, спробують зрозуміти історію своєї нової батьківщини? Що буде, коли нові тлумачі поглянуть на історію Норвегії не лише як на частину історії Північної Європи, а як на частину історії всього світу?[5]
У загальному розумінні тривалий час існувала лише одна світова історія. Те, що сталося, сталося згідно з Божим планом чи волею. Тому реальної історії не було, адже шляхи космічних сил були в принципі несповідимі. У ХІХ столітті, коли виникла соціологія, такі постаті, як Оґюст Конт і Герберт Спенсер, сформулювали еволюційні теорії розвитку суспільства, де місце божественного посіла еволюція. Ці теорії ґрунтувалися на тому, що людина має універсальну природу, а зміни та розвиток — іманентні риси суспільства. Тому всі люди та всі суспільства з плином часу здіймаються такою собі спільною драбиною розвитку, а завданням істориків було пояснити, чому люди перебувають на різних щаблях у визначений момент часу. Пізніше це фундаментальне та вкрай оптимістичне уявлення, яке також сприймали як «сенс» або «мету історії», переформулювали й розвинули такі особистості, як Фрідріх Геґель і Карл Маркс. Історія розвивається згідно з відомими й невідомими суспільними законами; перебіг історії рухався в напрямку ідеального або безкласового суспільства.
Чимало досліджень світової історії ґрунтувалися на більш або менш чітких варіантах цих впливових моделей, тому являли собою наполовину історію, наполовину пророцтво й були колективним наркотиком, заспокійливо стверджуючи: «Усе владнається». «Історія має план». Аж 1989-го, коли мур, що розділяв Європу, упав, почали говорити про історію, яка прибула на кінцеву станцію. Ця догма про «кінець історії» була така потужна, що політичні лідери та головні лідери думок зуміли не побачити те, що очевидно вказувало на протилежне[6]. Люди не помітили того, що, як згодом виявилося, переросте в глобальний політичний рух, якого не приймав увесь західний проєкт: того самого року іранський духовний лідер закликав стратити британського письменника Салмана Рушді за образу ісламу. Справа Рушді також нагадала секулярному Заходу про те, що священна історія мільйонів осіб — справжня історія. Однак досі панувала ідея, що суспільства, якщо хочуть досягти успіху, мусять копіювати Захід і США[7].
Сьогодні мало хто в це вірить. Держави мають давати собі раду власноруч, адже історія не покаже суспільству правильний шлях до свободи та справедливості. Саме тому історія сучасного світу має захистити історію від спроб сучасності її завоювати. Ми маємо вивчати історію, не перетворюючи дослідження минулого на продовження політики іншими засобами. Історію не варто вивчати й сподіватися, що вона може навчити універсальної етики та моралі. Цінність вивчення минулого полягає в тому, що воно вже закінчене. Саме це робить минуле захопливим і саме тому минуле становить завершену драму з відкритим кінцем. Історія — це рідкісна арена, по якій ви можете ходити, тримаючи сучасність на відстані та сподіваючись зрозуміти себе. Вона дає змогу поглянути на власний час і суспільство іншими очима. Інтерес до історії — це не лише така собі ностальгія за минулим, а й спосіб зрозуміти сучасність: якщо вважати історію за довершену, незмінне минуле може стати дзеркалом, що покаже переваги та недоліки, збіги та розбіжності минулого й сучасності. Так, історія світу може допомогти знайти спосіб як урегулювати чимраз складніші відносини між минулим і теперішнім.
5
Через згадані зміни, на мою думку, доцільно стверджувати, що в цей період Норвегія стала більш міжнародною. Так, я називаю той період «міжнародний прорив». Див. Tvedt, Terje, 2017. Det internasjonale gjennombruddet. Fra «ettpartistat» til multikulturell stat, Oslo: Dreyer.
6
Див. Fukuyama, Francis. 1992. The End of History and the Last Man, London: Penguin Books. Кілька книжок цього періоду просували той самий погляд на історію та її ідеологічно-політичний кінець, утім, книжка Фукуями — найтиповіша і найвпливовіша його версія.
7
Типовий приклад — стратегія розвитку бідних країн, що її розробив норвезький уряд на зламі тисячоліть. За передумову такого розвитку вважали те, що всі поділяють однакові цілі