Із тієї самої далекоглядності, яка тихо шепотіла йому свою пораду на тлі кривавих репортажів у газетах, Франклін Г’юз придбав собі ірландський паспорт. Світ уже переставав бути тим затишним місцем, де стара добра синя британська корочка в поєднанні з чарівним словом «журналіст» чи «BBC» допомагала отримати все, чого хочеш. «Державний секретар Її Британської Величності, — міг з пам’яті процитувати Франклін, — іменем Її Величності просить і вимагає від усіх, кого це може стосуватися, надавати подателю цього необхідні підтримку й захист». Як же, мрії-мрії. Тепер Франклін їздив світом із зеленим ірландським паспортом, на обкладинці якого була зображена золота арфа, котра щоразу змушувала його почуватися представником Книги рекордів Ґіннесса, коли він показував свій паспорт. У ньому не було й слова «журналіст», як себе загалом чесно називав Г’юз. У деяких країнах світу журналістів недолюблювали, у деяких білі люди, які виявляли цікавість до археологічних пам’яток, сприймались як британські шпигуни. Менш ризиковане означення «письменник» мало на меті самозаохочення. Якщо Франклін назветься письменником, то це, можливо, врешті допоможе йому таким стати. Та й у нього була б слушна нагода видати книжку за матеріалами своїх передач; а крім того, він бавився дечим серйозним, але й принадним — писав щось ніби особисту історію світу. Ця книжка може місяцями триматися в бестселерах.
«Свята Єфимія» була не новим, але зручним судном з люб’язним капітаном-італійцем і вмілими матросами-греками. «Афродита» давала їм передбачувану клієнтуру, національно розмаїту, але з однорідними смаками. Такі люди надавали перевагу читанню, а не киданню кілець на палубі, засмаганню, а не дискотекам. Вони всюди ходили за лектором, бували на більшості додаткових екскурсій і косо дивилися на солом’яних осликів у сувенірних крамницях. Вони не шукали романтики, хоча струнне тріо інколи викликало в них бажання старомодно потанцювати. Вони по черзі опинялися за столиком капітана, вигадливо наряджалися на бал-маскарад і чемно читали корабельну газету, де друкували відомості про маршрут, а також вітання з днями народження й не надто контроверсійні новини Європи.
Така атмосфера здавалася Трісії дещо задушливою, але ця задуха була добре організована. Як і в приватному зверненні до асистентки, у вступній лекції до пасажирів Франклін наголосив на тому, що наступні три тижні їхня мета — спокій і задоволення життям. Він тактовно натякнув, що в різних людей — різний рівень зацікавленості античними старожитностями і що він не буде вести журнал і ставити в ньому жирні «енки». Франклін мило відзначив, що його й самого, бува, може втомити черговий ряд колон коринфського ордеру на тлі безхмарного неба; але зробив він це так, що пасажири могли йому й не повірити.
Хвіст північної зими лишався позаду; і «Свята Єфимія» поважно вводила своїх пасажирів у спокійну середземноморську весну. Твідові піджаки поступилися лляним, брючні костюми — дещо старомодним відкритим сукням. Вони проходили Коринфську протоку вночі, і деякі пасажири в піжамах і нічних сорочках припали до ілюмінаторів — а більш рішучі вибігли на палубу, вряди-годи марно блимаючи фотоспалахами. З Йонійського моря в Егейське; серед Кіклад було свіжіше й хиткіше, але нікому це не заважало. Сходили на берег на шикарному Міконосі (там літній директор школи підвернув ногу, лазячи руїнами), на мармуровому Паросі й вулканічному Санторіні. Коли зупинились на Родосі, круїз тривав уже десять днів. Поки пасажири були на березі, «Свята Єфимія» поповнила запаси пального, овочів, м’яса і вина. Також на борт піднялися такі собі гості, яких, однак, не було видно й чути до наступного ранку.
Судно пливло в бік Криту, і об одинадцятій Франклін розпочав свою звичну лекцію про Кносс і мінойську цивілізацію. Він мав бути обережним, адже слухачі зазвичай дещо вже знали про Кносс, а дехто мав власну теорію щодо цього місця. Франклін любив, коли йому ставили питання: він не заперечував, якщо до його слів додадуть щось малозрозуміле (або навіть і правильне) — він ґречно вклонявся й дякував «панові професору», маючи на увазі, що коли одні пасажири загалом мають уявлення про предмет, то дуже добре, що вони діляться з іншими маловідомими деталями; а от чого Франклін Г’юз не зносив — так це зануд, яким не терпиться випробувати на лекторі власні ідейки. «Перепрошую, містере Г’юз, воно дуже скидається на єгипетське — звідки нам знати, що це будували не єгиптяни?» «А ви не занадто самовпевнено стверджуєте, що Гомер саме тоді написав — чи написала (сміх у залі) — цей твір?» «У мене точних відомостей немає, але, звичайно, було б розумно припустити, що…» В аудиторії завжди знаходився бодай один такий розумник (чи розумниця) у ролі спантеличеного, але тямущого аматора, який не піддається загальноприйнятій омані. Така людина абсолютно переконана, що історики брешуть на кожному кроці, а складні питання розв’язує бадьора інтуїція, не замулена поглибленим знанням про предмет. «Я поважаю вашу думку, містере Г’юз, але, звичайно, значно логічніше було б припустити…» Іноді Франклінові дуже кортіло сказати (хоча він так ніколи не казав), що такі кмітливі спостереження стосовно давніх цивілізацій беруть початок здебільшого в голлівудських драмах із Кірком Дуґласом чи Бертом Ланкастером. Він уявляв, як відповідає такому «спеціалісту», вклавши потужну іронію в прислівник: «Безумовно, ви ж розумієте, що фільм “Бен-Гур” не є абсолютно вірогідним?» Але не цього разу. Він же не зрозумів, що це його останнє плавання. Тоді б він міг дещо розслабитися. Міг би щиріше спілкуватися з аудиторією, менше обмежувати себе в напоях, радісніше сприймати кокетливі погляди…