— Мені, чорт забирай, треба в туалет!
Араби нічого на це не сказали й навіть не подивилися їй в очі. Натомість зробили маленький, але недвозначний жест автоматами, демонструючи, що вона в той момент є великою мішенню — і будь-який рух уперед підтвердить це остаточно й очевидно. Жінка розвернулася, повернулася на місце й заплакала. Одразу десь праворуч заплакала ще одна жінка. Франклін знову поглянув углиб зали на Трісію, кивнув, підвівся, спеціально не глянувши на вартових, і пішов до кафедри.
— Як я вже казав… — він авторитетно кашлянув, і всі подивилися на нього. — Я казав, що Кносський палац, безумовно, не був першим людським поселенням на цьому місці. Ідеться про те, що мінойський культурний шар залягає вглиб приблизно на п’ять метрів, але глибше є інші шари — аж до понад семиметрової глибини. Коли заклали перший камінь палацу, життя тут тривало вже щонайменше десять тисяч років…
Здавалося цілком нормальним продовжити лекцію. Також Франклін відчув, що на плечі йому лягла така собі королівська мантія — неначе він оволодів ситуацією. Він вирішив це перевірити, спочатку кинувши обережний погляд. Чи розуміють вартові англійську? Можливо. Чи бували вони в Кносському палаці? Малоймовірно. Отже, Франклін, описуючи залу ради в палаці, придумав велику глиняну табличку, що, ймовірно, висіла над гіпсовим троном. На ній були написані такі слова: «Ми живемо в непрості часи». Продовжуючи опис палацу, Франклін «розкопував» одну за одною нові таблички, багато з яких, безстрашно відзначав він, містили вічні істини. «Над усе не можна діяти гарячково», — було написано на одній. На іншій: «Від порожніх погроз не більше користі, ніж від порожніх піхов». На ще одній: «Тигр завжди вичікує перед стрибком» (Г’юз на мить замислився, чи чули давні мінойці про тигрів). Він не був певен, чи до багатьох слухачів дійшло те, що він хоче їм сказати, але з зали подекуди лунав схвальний гомін. Дивно, але по-своєму Франклін навіть насолоджувався ситуацією. Екскурсію палацом він завершив одним з найменш мінойських написів: «Велика сила, що живе в місці заходу сонця, не дає статися деяким речам». Він зібрав свої нотатки й сів під гарячіші оплески, ніж зазвичай. Поглянув на Трісію й підморгнув їй. У її очах стояли сльози. Він подивився на двох арабів і подумав: от бачите, з якого ми тіста, ось вам справжня англійська витримка! Він навіть подумав, що варто було б загнути якийсь мінойський афоризм на тему людей із картатими скатертинами на голові, але розважив, що це було б не так тонко. Це він прибереже на потім, коли небезпека мине.
Вони ще півгодини почекали, доки повернувся очільник арабів; тим часом у повітрі запахло сечею. Вусань в окулярах коротко перемовився з вартовими й пішов через залу до кафедри.
— Наскільки я розумію, вам прочитали лекцію про Кносський палац, — почав він, і Франклін відчув, як долоні спітніли. — Це добре. Розуміти інші цивілізації дуже важливо. Знати про їхній розквіт і, — він зробив багатозначну паузу, — падіння. Маю велику надію, що подорож до Кносса вам сподобається.
Він уже відходив від мікрофона, коли той самий американець, тільки дещо примирливішим тоном (наче він уважно стежив за переказом мінойських табличок), обізвався:
— Перепрошую, а чи не могли б ви приблизно сказати, хто ви й приблизно чого хочете?
Араб посміхнувся.
— Не певен, що зараз це доречно, — він кивнув на знак того, що завершив свою промову, тоді помовчав, наче з думкою, що на ввічливе питання слід ввічливо й відповісти, — Скажімо так. Якщо все йтиме за планом, то ви скоро зможете продовжити своє дослідження мінойської цивілізації. Ми зникнемо так само, як і з’явилися, і вам здасться, що ми вам наснилися. Потім ви зможете нас забути. Згадаєте, що ми просто трохи вас затримали. Вам немає необхідності знати, хто ми і чого хочемо.
Він уже був готовий зійти з невеликого підвищення, коли Франклін, навіть сам собі здивувавшись, звернувся до нього:
— Перепрошую!
Араб озирнувся.
— Годі питань.
Але Г’юз не відступався:
— Це не питання. Я просто подумав… Звичайно, ви зараз міркуєте про щось інше… якщо ми залишаємося тут, то вам слід дозволити нам користуватися вбиральнею, — очільник незваних гостей насупив брови. Франклін пояснив: — Туалетом.
— Звичайно. Ви зможете ходити до туалету, коли ми вас переведемо.
— А коли це буде?
Франклін відчув, що роль, яку він сам собі призначив, його понесла. У цих словах араб, напевне, угледів якусь неприйнятну впертість і коротко відповів:
— Коли ми вирішимо.
Він вийшов. Через десять хвилин прийшов якийсь інший, ще незнайомий араб і щось прошепотів до Г’юза. Він підвівся.