— Нас переведуть звідси до їдальні. Переходимо по двоє. Ті, хто живе в одній каюті, мають триматися разом. Нас відведуть до кают, де можна буде скористатися туалетом. Також треба взяти паспорти — але більше нічого не брати.
Араб знову пошепки щось сказав.
— І туалет замикати не можна.
Без підказок Франклін додав:
— По-моєму, люди, що прийшли на пароплав, налаштовані дуже серйозно. На мою думку, не варто робити нічого такого, що могло б їм не сподобатися.
Водити пасажирів міг тільки один вартовий, тож процес тривав кілька годин. Коли Франкліна і Трісію повели на верхню палубу, він невимушеним тоном, яким говорять про погоду, сказав їй:
— Зніми з правої руки каблучку і надінь на безіменний палець. Розверни каменем усередину. Тільки не зараз, а в туалеті.
Коли вони дійшли до їдальні, то п’ятий араб переглянув їхні паспорти. Трісію відправили в дальший куток, до британців, а в іншому кутку зібрали американців. Посередині зали згуртували французів, італійців, двох іспанців і канадців. Найближче до дверей опинилися японці, шведи й Франклін — єдиний ірландець. Однією з останніх пар привели Циммерманів — повних, добре вдягнених американців. Г’юз спочатку сприйняв чоловіка за людину, яка спеціалізується на одязі, — якогось професійного кравця, що відкрив власний бізнес; але в розмові на Паросі виявилося, що той професор філософії з Середнього Заходу на пенсії. Коли пара, йдучи до решти американців, проминала столик Франкліна, Циммерман негучно зауважив: «Відділяють чистих від нечистих».
Коли всіх зібрали, Франкліна відвели в казначейську, де сидів очільник: складалося враження, що його вуса й ніс-картоплина приєднані до окулярів.
— О, містере Г’юз. Схоже, ви взяли на себе роль речника. Ну тепер, у кожному разі, ви на ній офіційно затверджені. Ви поясните їм ось що. Ми щосили намагаємося забезпечити їм комфорт, але вони мають розуміти, що є певні складнощі. Їм буде дозволено розмовляти між собою п’ять хвилин кожної години. У той самий час ті, кому треба, можуть сходити до туалету. Поодинці. Бачу, вони люди розумні, й не хотів би, щоб вони вирішили поводитися нерозумно. Один чоловік каже, що не може знайти свій паспорт. Стверджує, що його прізвище Телбот.
— Так, містер Телбот — забудькуватий літній англієць, який часто питає про релігію в стародавньому світі. Спокійний чоловічок, слава Богу, без власних теорій.
— Його посадили з американцями.
— Але він британець. Він з Кіддермінстера.
— Якщо він згадає, де його паспорт, і справді виявиться британцем — то зможе сісти з британцями.
— По ньому видно, що він британець. Я можу за це поручитися.
Араб ніяк не зреагував.
— У нього й вимова не американська, правильно ж?
— Я з ним не розмовляв. Та й мова не доказ, правда? От ви, на мою думку, говорите, як британець, а не британець.
Франклін поволі кивнув.
— Так що почекаємо паспорта.
— Чому нас так розділяють?
— Ми вважаємо, що вам приємно сидіти разом.
Араб жестом наказав Франклінові вийти.
— І ще одне. Моя дружина. Можна, вона сидітиме зі мною?
— Ваша дружина? — він проглянув список пасажирів перед собою. — У вас немає дружини.
— Ні, є. Вона подорожує як Трісія Мейтленд. Це її дівоче прізвище. Ми одружилися три тижні тому… — після паузи Франклін, немов зізнаючись, додав: — Власне, третя моя дружина.
Однак на араба розмір Франклінового гарему враження не справив.
— Ви одружилися три тижні тому? Але, здається, живете в різних каютах. Усе так погано?
— Ні, в мене, розумієте, окрема каюта як кабінет. Щоб готуватися до лекцій. Мати іншу каюту — це розкіш, привілей.
— Вона ваша дружина? — тон араба був непроникний.
— Так, — дещо обурено відказав він.
— А в неї британський паспорт.
— Вона ірландка. Вступаючи в шлюб з ірландцем, людина отримує громадянство Ірландії. Такий у нас закон.
— Містере Г’юз, у неї британський паспорт, — він знизав плечима, немов вважав цю дилему нерозв’язною, але потім знайшов вихід. — Але якщо хочете бути поряд із нею, можете піти й сісти за британський стіл.
Франклін сором’язливо всміхнувся.
— Але якщо я речник пасажирів, то як я можу вас побачити, щоб переказати вимоги пасажирів?
— Вимоги пасажирів? Ні, ви не зрозуміли. Ви зі мною зустрінетеся тільки тоді, коли я захочу побачити вас.
Переказавши нові вказівки, Франклін сів за стіл сам і замислився над становищем. Добре в ньому те, що до пасажирів ставляться доволі ввічливо; нікого ще не побили, не підстрелили, незвані гості не виявились істеричними маніяками-вбивцями, як можна було очікувати. З іншого боку, погане в цій ситуації міцно пов’язане з хорошим: холоднокровні незнайомці можуть виявитися цілеспрямованими й рішучими в досягненні своєї мети. А яка в них мета? Навіщо вони захопили «Святу Єфимію»? З ким ведуть переговори? І хто, в лихої години, керує кораблем, який, наскільки було помітно Франклінові, ходить повільними, широкими колами?