Сї волхви, предки пізнїйших відунів-чарівників і відьом, мають надлюдське знаннє тайного, укритого, через те вони „віщі“ (або „ведущии“). Вони, очевидно, найкраще могли знати, чого нїхто не міг знати — як покермувати таємничими силами природи, придбати їх ласку та поміч і відвернути шкоду. Але їх маґічні засоби обмежені в своїх впливах: давнїйша віра у всемогучу силу маґічних актів уступила ся перед новійшими ідеями незмінного божого „суду“. Волхви теж не можуть противити ся непереможної волї богів. Олега звали люде „віщим“, але волхви напророчили йому смерть від коня, й стало ся; віщий Всеслав, на що був кудесник, а „часто бЂды страдаше...“
Ми бачили вище звістку Прокопія, що Словени й Анти не признавали фатума. Очевидно, Прокопій виходив тут з того, зазначеного ним факту, що Словени й Анти уважали можливим жертвами та обітницями визволити ся від біди чи смерти, отже не признавали якоїсь непереможної сили тієї долї, а підпорядковували її божій волї. Але ся панує над чоловіком всевластно. Віщий Боян, що очевидно, стояв ще вповнї на ґрунтї поганського світогляду, висловив се в афоризмі:
ни хытру, ни горазду ни птичю горазду суда божия не минути... (Слово о полку Іг. XI).
Волю божу він представляє, відповідно народнїм поглядам, в видї суду, декрету: „прийти на суд“ значить умерти, підпасти останньому декрету. Теж бачимо і в народнїй мові: дївчина виходить за „судженого“ їй долею чи богом. У нас і Великоросиян, у полудневих і західнїх Словян, є судильницї, судинушки, сужденицї, судички, що заправляють людською долею. З ними зближують „рода і рожденицю“, звістних в східно-словянській книжній лїтературі XII в.: канонїчні записки Кирика (новгородські) згадують, що люде „крають хлїби, сири, мід“ роду і роженицї (рожяниця) і пють на честь роженицї 74). Судячи по імени, тут можна бачити долю прирожденну, в противність полуднево-словянській припадковій „стрічі“ (срїча). Кождий має свою долю, персонїфіковану в спеціальну істоту, і ті долї призначають ся богом чи якоюсь спеціальною вищою силою („Усуд“ сербських казок) 75).
Персонїфікують ся рівнож такі ідеї як Лихо, Злиднї, — початок тому бачимо вже в Слові о полку Ігоревім в образах Обиди, Нужди; але сї образи взагалї не прибрали, щоб так сказати, кости й плоти конкретних істот. А „род“ і „рожаниця“, сполучаючи до купи ідею долї з ідеєю опікунів, патронів роду, вже подають руку культови предків-небіжчиків.
Примітки
1) Ε'υμήκεις τε γάρ καί 'άλκιμοι διαφερόντως ε'ισίν 'άπαντες, τά δέ σώματα καί τάς κόμας ο'ύτε λευκοί 'ες 'άγαν 'ήξανθοί είσιν ο'ύτε πη 'ες τό μέλαν α'υτοι̃ς παντελω̃ς τέτραπται 'αλλ' 'υπέρυθροί ε'ισιν 'άπαντες De bello Got. III, 14.
2) Найдавнїйша згадка про русих (чи рудоватих) Словян є у персидського поета VII в. Ахталя. Потім про волосє й румяну (червону) шкіру Словян говорять Масуді, Казвінї (XIII в.) і цитовані в ґеоґрафічнім Словнику Якута абу-Амру і абу-Мансур; про Русь — ібн-Русте і ібн-Фадлан. Арабські терміни уживані для волося значать і „рудий“, „червоний“, і „русий“, „білявий“, тож хоч Фадланові слова перекладають: „ рудий“, але скорше треба тут розуміти русих. Звістки див. у Гаркаві с. 2, 93, 138, 269 і 279, пояснення див. у ньогож с. 5-б, Jacob Welche2 с. 14-5, Niederle O původu Slovanů с. 38 і далї. Тою незвичайною для Арабів русявою краскою словянського волося мабуть треба пояснити звістки Арабів, що Русь фарбує волосє — се каже вже Джайгані (деякі стрижуть собі волосє на голові, як хорий вмре, або красять собі бороду), потім Хаукаль: „деякі з Русинів голять бороду, деякі з них звивають її як кінську гриву і фарбують жовтою (або чорною) фарбою“, і пізнїйші як Едрізі і Дімешкі — Гаркаві с. 121 і 232 і Труди III зїзду т. І с. 347. З другого боку назва Словянина, Саклаб, Сакалїба в орієнтальних кругах стає синонїмом білої раси взагалї і під назву Словян підтягають ся й инші білі народи північної Европи (докази на се зібрав недавно Вестберґ в статях Къ анализу восточныхъ источниковъ о восточной ЕвропЂ, Ж. M. H. П. 1908, II, статя I).
3) 'Εψιλωμένος τόν πώγωνα , τήν κεφάλην πάνυ 'εψίλωτο — властиво з голою бородою і головою; се можна толкувати або — обголений, або обстрижений, та πάνυ 'εψίλωτο то мабуть скорше вказує на голеннє.
4) παρά δέ θάτερον μέρος α'υτη̃ς βόστρυχος 'απηώρητο — тут може бути непевність, чи чуб висїв по обидва боки, чи тільки на один, але останнє більше згоджуєть ся з звичайною фразеольоґією.
5) Іпат. с. 105 і 605.
6) Кольорова копія у Кондакова Изображенія русской княжеской семьи.
7) На сих пунктах, як ми бачимо, обопільно покривають ся характеристики Словян і „Руси“. Значить було б даремно в якійсь з сих прикмет — русявости, великім зростї і т. и., бачити доказ норманства Руси, чи руської династиї. Такі виводи стрічаємо і в сучасній лїтературі, але вони безпідставні. Прокопій в кождім разї не писав про Норманів, а його характеристика вповнї відповідає характеристицї Руси IX- Х вв.
8) Деякі характеристики сучасного українського антропольоґічного типу і лїтературу археольогічно-антропольоґічну див. в примітцї 8.
9) Антоновичъ Курганы Зап. Волыни с. 136-7, Мельникъ op. c. с. 490, Гамченко Раскопки въ басейнЂ Случи с. 392.
10) В помірах сих черепів є деяка неясність — Антонович (Раскопки въ странЂ Деревлянъ с. 11) і Талько-Гринцевич (Charakterystyka c. 17- 9) значно ріжнять ся в результатах своїх помірів: Антонович рахує більшість брахікефалів (43 на 66, з середнїм показчиком одначе тільки 80,7, отже майже середнеголові), Т.-Гринцевич же не подає анї одного з показчиком вище 78. Антонович мав помірів більше, але що анї у нього, анї у Гринцевича скелєти не мають близшої метрики, не можна зорієнтувати ся в сїй суперечности. Рамченко опублїковав 7 довгоголових, 3 середнеголових і 1 короткоголовий (Житомірскій могильникъ с. 111 і Городище на р. Корчеватей с. 183).
11) Богдановъ Антропол. выставка II с. 183 III с. 350, Поповъ с. 48.
12) На сїй підставі неб. П. Лебединцев доводив, що Володимир має коротку бороду на монетах. Прегарні копії сих монетних княжих портретів у нумізматичних виданнях ґр. Толстого. Але на портретну вірність старих монетних образів не можна покладати ся.
13) Але мода мінялась чи не була одинакова на полудню і півночи; новгородський князь Ярослав Володимирович (внук Мстислава київського,) на фресцї Нередицької церкви кінця XII в. має довгу бороду і довге волосє (Прохорова Рус. Древности, VI).
14) Іпат. с. 535. Тексти Арабів подано вище (с. 306-7). Рус. Правда Академ. код. § 7.
15) Прокопій І. с. Ібн-Фадлан в вид. Гаркаві с. 91.
16) Jacob Ein arabischer Berichterstatter2 с. 12.
17) Δίαιταν δέ σκληράν τε καί 'απημελημένην, 'ώςπερ οί Μασσαγέται, καί α'υτοί, 'έχουσν, καί 'ρύπου 'ήπερ 'εκει̃νοι 'ενδελεχέστατα γέμουσι πονηροί μέντοι 'ή κακου̃ργοι 'ως 'ήκιστα τυγχάνουσιν 'όντες, 'αλλά κ'αν τω̃ 'αφελει̃ διασώζουσι τό Ούννικόν 'η̃θος — вид. Haury II с.358.
18) Маврикій XI. 5. Характеристику Маврикія в головнім повторює і Тактика Льва
19) Gesta Hammab. eccl. II. 19; иньші звістки див. у Крека2 с. 357-8, Котляревського Сочиненія III. с, 442.
20) Ібн-Даст с. 36-7.
21) „И боле же чтите гость, откуду же к вам придеть, или простъ или добръ или солъ“-Лавр. с. 237; утилїтарист автор при тім одначе не занехав вказати на утилїтарну сторону сїєї народньої чесноти: „ти бо мимоходячи прославять человЂка по всЂмъ землямъ“.
22) Вид. Розена с. 53.
23) Правила м. Іоана § 30.
24) Житіє θеодосія л. 26. Іпат. с. 120 (чи належить ся проповідь до Руси-річ сумнївна, але що її на Руси уживали против забав, у всякім разї свідчить про їх розповсюдненнє на Руси). Кирило Туровський в вид. Сухомлїнова с. 410. Поученіе Георгія Зарубського-Срезневскаго СвЂдЂнія и замЂтки VII с. 56. ЛЂтописи рус. литературы (Тіхонравова) IV с. 90, 92, 110, і нова збірка проф. Вдадимірова в III т. Памятників церковноучит. лит. (1897). До лїтописного оповідання про ігрища (Іпат. с. 8) порівняти описи празників у поганських Поморян: erat enim nesсіо quis festus dies paganorum, queni lusu cantuque gens vesana celebrans, vociferaitione alta nos reddidit attonitos-Herbordi Dial, II. 14, пор. Ebbonis Vita III l.