З огляду, що похоронні обряди дуже добре ілюструють сї вірування, ми подамо тут звістки про них, тим більше, що наші відомости про сї обряди богаті як рідко в сфері культурної історії, бо маємо окрім досить богатих письменних звісток ще й археольоґічний матеріал 5).
Богацтвом змісту звертає на себе увагу передо всїм оповіданнє Ібн-Фадлана 6). Він був присутним на похороні богатого руського купця в котрімсь надволзькім містї (в Ітилї або в Болгарі) в 922 р., і описує сей похорон так. Небіжчика положили в могилу тимчасово, поставили коло нього напиток (правдоподібно — мід), овочі й гуслї (чи взагалї струнний інструмент), а самі зайнялись приготовленнєм йому одежі й усього иньшого потрібного. Се тривало десять день. Майно його, як звичайно, поділили на три частини: третину дають родинї, третину уживають на спорядженнє одїжи небіжчику, третину- на напиток, що пють в день похорону. Спитали дївчат, невільниць небіжчика, котра схоче бути похороненою з ним; одна згодилась, і її від тодї пильно стерегли, а дївчина пила ті днї й веселилась.
В день похорону витягли човен на берег, оперли на підпори, а наоколо поставили ідоли в формі людей. На човен поставили лавку, застелили килимами, грецьким шовком і виложили шовковими подушками, а вгорі над нею зробили намет; се робила баба, що доглядала всїх тих приготовань, вона-ж забиває дївчину; її звуть „ангелом смерти“. Небіжчика одягли як найбогатше: в шовкову свиту з золотими ґудзиками, на голову соболеву шапку з золотим верхом, і посадили в наметї на лаві, підперши подушками; коло нього поклали напиток, овочі й пахучі рослини та зброю його; розтяли собаку й куснї її положили теж коло нього; теж зробили з двома кіньми, поганявши їх перед ним, з двома коровами, півнем і куркою.
Потім прийшла черга до дївчини. Її підіймали тричи до чогось, що Арабу здалось подібним до дверної лутки — може над кирницю, й вона бачила там (в екстазї, а може й пяна) небіжчиків — своїх батьків і свояків, та свого господаря: „сидить він в садї, а сад гарний, зелений; з ним там чоловіки й хлопцї, він кличе мене, ведїть же мене до нього“, мала казати дївчина. Тодї її повели до небіжчикового човна; вона роздала свої окраси прислужницям і з чаркою, у піснях прощала ся з світом; після того її заведено до намету і там її задушила і ще ножем заколола та баба — доглядачка похорону.
Тим часом під човном згромаджено дерево. Найстарший свояк небіжчика запалив тепер дерево, й иньші стали за ним кидати теж запалені тріски. За годину згоріло те все. Тодї на тім місцї зробили могилу, а в серединї поставили березову палю, надписавши на нїй імена небіжчика і руського князя. Оден присутний Русин сказав при тім ібн-Фадлану: „ви, Араби, дурні, що видаєте найдорожшогой найповажнїйшого у вас чоловіка в землю, де його їдять гади й хробаки;
В сїм оповіданню інтересні згадки про посмертне житє людських душ у раю, „в гарнім зеленім садї“, після того як тїло пропало. На посмертне-ж житє вказують ті всї прибори до похорону: небіжчик переходить на той світ з цїлим інвентарем: човном, кіньми, волами, питєм і їдою, ба навіть і з жінкою. Значіннє сього останнього моменту в опвіданню ібн-Фадлана поясняють слова Масуді: як вмре чоловік, то разом з ним палять його жінку; як умре жінка, то чоловіка не палять; а як умре нежонатий, то його женять після смерти“ 7).
Сей похоронний обряд, описаний у ібн-Фадлана, потверджуєть ся чернигівськими могилами. От як описуєть ся на їх основі тутешнїй похоронний ритуал: робило ся земляне підвисшенє (т. зв. точок), на нїм складали великий стіс дерева і збивали його зелїзними цвяхами: на стосї клали небіжчика і коло нього зброю, ріжні річи, гроші, зерно, домашию худобу; в певним віддаленню клали труп жінки; спаливши те все засипали землею 8).
Се були похорони богатших, аристократів, в значній части прихожих Варягів. Але похорон звичайний, місцевий, описаний арабським джерелом ріжнить ся від нього тільки меньшими розмірами і меньшою пишнотою. Словяне покійників палять, каже ібн-Русте і Кардізі; жінки на знак жалю друть собі ножем лице й руки; коли котра з жінок небіжчика з особливої любови схоче вмерти з ним, її вішають коло трупа небіжчика і палять теж; другого дня по спаленню небіжчика ідуть на огнище, збирають попіл, складають в судину і ставлять на горбі; по роцї збираєть ся туди родина небіжчика, приносять яких двадцять кухлїв меду, їдять, пють і потім розходять ся. Зовсїм подібне оповідає й Повість про Сїверян, Радимичів, Вятичів та Кривичів : „аще кто умряше, творяху трызну надъ нимь і по семъ творяху кладу велику (стіс), и взъложатъ на кладу мертвЂца, и съжигаху, и по семъ събравше кости, вложаху в ссудъ малъ и поставляху на столпЂ 9). Дїйсно в Сїверщинї маємо поруч тих аристократичних могил похорони більш звичайні, де на горбку стоїть горнець з останками небіжчика і дрібних звірят, спаленими де инде і вложеними потім в сей горнець, а горнець присипано землею 10). Такіж могили викриті й на Волини; широко розповсюднений такий тип похорону в землї Кривичів, й ин.
В наведенім вище оповіданню ібн-Фадлана Русин смієть ся з Арабів, що вони ховають в землю своїх небіжчиків. Але тим часом у самих Русинів був другий похоронний тип — ховання в землї, і то як раз і у Руси κατ' έξοχήν — Полян, також у Деревлян, Дреговичів, і у тих самих Сїверян. Повість, закидаючи нечестивий обряд, палення иньшим, не згадує про похоронний обряд Словян на правім боцї Днїпра очевидно власне через те, що тутешнє хованнє мерця в землю було близше до пізнїйшого християнського обряду. Дослїди останнїх десятиліть познайомили нас з ним досить докладно. Бачимо в нїм відміни й варіанти, часто навіть в тій самій околицї, в могилах тої самої осади, а є й певна ріжниця в популярности тої чи иньшої форми в певній области або в певній осадї. В правобічній Українї — в порічях Тетерева, Случи, Горини найчастїйше ховають в ямі, рідше кладуть на поверхнї землї, або на підвисшенню (точку). За Припетю навпаки переважає хованнє на поверхнї землї 11). Досить часто стрічають ся останки огня: на приготованім для похорону місцї клали наперед огонь (може се ритуальне очищеннє могили огнем), і мерця клали на се кострище, або обсипали попілом 12). Часом висипали могилу попілом або якоюсь иньшою підсипкою (ясною глиною або що). Небіжчика клали або просто на сю підсипку і обкладали колодами, чи ставили над нїм рід деревляного склепіння, — або робили наперед поміст, або нарештї ховали в трунї. Вона має також ріжні форми. Часом се видовбана (або випалена огнем) колода, або дві колоди- одна за труну, друга за віко; часом щось як труна збиваєть ся зелїзними цвяхами з колод; або нарештї вона робить ся з дощок — сї труни непримітно переходять потім в приняті в християнських часах домовини, так що на завсїди можна їх відріжняти. Небіжчика ховали вбраного в повний костюм, і з ним звичайно клали ріжні предмети з господарства: ножики, огнива, кремнї для кресання огня, серпи, зелїзні знаряди, деревляні відра і глиняні судини, часом з виразними останками страви; річей взагалї не богато і обстанова звичайно досить бідна. Звичайно в могилї лежить тільки оден небіжчик. Лицем він звичайно обернений до сонця, головою на захід. Над ним висипали могилу-звичайно досить невелику, 1½-2 метри 13). В насипу досить часто стрічають ся верстви попілу — останки огнища, і звичайно видно, що насипано могилу не зразу, а кількома наворотами, за кілька лїт. Правдоподібно, поминки по небіжчику бували злучені з досипуваннєм могили.
З лїтературних джерел цїкаву звістку маємо у ібн-Русте і ин. У „Словян“, як ми бачили, вони констатують паленнє мерцїв; у Руси натомісь — похорон в землї: „як умре хто небудь із значних, копають йому могилу як велику хату, кладуть його туди і разом з ним одїж і золоті обручі, що він носив, ставлять багато страви, судини з напитком і гроші, нарештї кладуть в могилу улюблену жінку небіжчика живу“, вихід могили закладають, і жінка вмирає в затворі“. Мушу одначе зазначити, що се оповіданнє трохи підозріле своєю близькістю до оповідання Масуді про Болгарів 14). Наша лїтопись говорить тільки про поганський звичай сипати могилу над небіжчиком та дає подробицї про тризну: Ольга заповіла тризну над могилою свого чоловіка; Деревляне, „слышавше, свезоша меды многы зЂло“; Ольга поплакала над гробом свого чоловіка та сказала висипати високу могилу, і коли висипали, „повелЂ трызну творити“ ; тодї Деревляне засїли пити, доки не поупивались 15). Сей образок близько підходить до оповідання ібн-Русте про роковини, справлювані на могилї, з стравою і медом. В чернигівських могилах на першій верстві землї, що покриває спалені трупи, знаходили ся судини з паленими останками барана-мабуть жертви, і з ними ріжна зброя; може се останки тризни на могилї, присипані потім новою верствою землї.