Що до Подоня, то передовсїм тут важні походи Руси на схід; ми починаємо про них чути з останньої чверти IX в., від того походу Руси на Абесгун за часів абу-Зейда. Потім 909/10 р. знову Русь приходила на Абесгун; 912/3 р. був великий похід Руси, коли вона страшно пустошила полудневий берег Каспійського моря, і в 944-5 рр. знову 12). Русь при тім звичайно проходила на човнах Доном і звідти, переволочивши їх суходолом через нешироку шию, плила Волгою в Каспійське море. Хоч Масуді в оповіданню про похід 912/3 р. каже, що хозарське правительство тодї перепустило Русь в Каспійське море добровільно за обіцяну половину здобичи, але очевидно, сї походи зовсїм не були хозарському правительству милі, і коли воно їх не спиняло, то тому, що не мало сили: сї походи свідчать про повний упадок Хозарської держави почавши з кінцем IX в.
З другого боку, сї походи на Каспійське море для Руси не були-б можливі, як би вона не почувала себе дома на нижнїм Дону, — подібно як чорноморські походи свідчать про її панованнє на нижнїм Днїпрі. І дїйсно, ми маємо виразні вказівки з 1-ої пол. Х в. про київські впливи в землях нижнього Дону й Азовського побережа: в умові Ігоря з Візантиєю 944 р. руський князь обовязуєть ся не перепускати на кримський бік Болгарів Чорних, що жили на кавказькім березї Азовського моря: „а о сихь иже то приходять Черьнии Болгаре и воюють въ странЂ Корсунсьтий, и велимъ князю рускому, да ихъ не пущаєть: пакостять странЂ той“ 13). Виходить, що київський князь чи безпосередно, чи то через якого підручного держав в руках Керченську протоку, коли міг пускати або не пускати тих Болгар з Кавказу до Криму. Стара Фанаґорія, що від VIII в. в грецьких джерелах зветь ся Τυμάταρχα, τά Мάταρχα 14), в руських — Тмуторокань, виступає в числї руських волостей вже за часи Володимира, але наведений параґраф умови Ігоря показує, що ті краї належали до київського князя вже в 1-ій пол. Х в. Иньший параґраф тієїж Ігоревої умови з Греками, де „князї руські“ зобовязують ся не воювати грецьких городів в Корсунським краю і не мати на нього претензій, а за те Візантия обіцяє Руси поміч — очевидно в тих азовських краях,-натякає, що руське князївство переходило й на кримську сторону протоки, а руські князї пробували його розширити далї, забираючи візантийські городи. Сюди-ж належить звістка Льва Диякона 15), що Ігор по своїм нещасливім походї на Візантию утїк до дому „ледви з десятю човнами до Кімерийського Боспору“ (Керченської протоки).
Взявши се все разом, бачимо ясно, що Русь держала Азовське море, а з тим разом, очевидно — і Подонє в своїх руках вже в першій половинї Х в. А що власне часи по приходї Печенїгів як найменьше надавали ся до нових здобутків у сих краях, мусимо зміцненнє впливу і власти київських князїв в них відсунути на другу половину IX в. Очевидно, се розширеннє руських впливів на Подонє мусїло стояти в звязку з боротьбою Київа з хозарською зверхністю на лївім боцї Днїпра, було її дальшим продовженнєм.
Не так уже торговельні інтереси, як передовсїм оборона спокою і безпечности кермовала відносинами Київа до сусїдів на заходї. Так важна пізнїйше торговельна дорога на захід тодї далеко не могла рівняти ся значіннєм із східньою та полудневою. За те відвічні пограничні бійки і напади Деревлян, що ще в непамятні часи „обиджали“ Полян, мусїли вже в найперші часи привести Київську державу до боротьби з сими сусїдами. Коротша верзія Повісти каже про боротьбу з Деревлянами Аскольда і Дира, ширша говорить, що Олег, осївши ся в Київі, перш за все розпочав з ними війну, „и примучивъ я, поча на нихъ дань имать по черьнЂ кунЂ“ 16). Як і иньші звістки про Олега, й ся значить стільки, що в переконанню лїтописця Деревляне вже дуже давно, перед Х в., були примучені так, що мусїли давати дань київським князям. Що в першій половинї Х в. Деревляне дїйсно були вже данниками київських князїв, се ми на певно знаємо з двох джерел, що себе посполу потверджують: лєґенда про смерть Ігоря памятає, що Ігор ходив збирати дань до Деревлян і там наложив головою; Константин Порфирородний між підвластними Київу народами, куди київські князї ходили по дань (на полюдиє), згадує й Деревлян 17).
Сї данні відносини, певно, уставили ся не від разу. Деревляне сильно борюкались проти київської зверхности; лїтописцї знали, що за Ігоря було деревлянське повстаннє, а результатом його — заміна Олегової данини ще тяжшою, потім нове повстаннє, що закінчило ся смертю Ігоря; початок же сього деревлянського примучування виходив не тільки за границї X, а може й IX столїтя. В половинї Х в. Деревляне платили дань, але мали ще своїх князїв і власну управу; повстаннє 940-х рр. закінчилось, правдоподібно, знесеннєм деревлянської автономії, й Святослав посадив уже „въ ДеревЂхь“ 18) свого сина, чи властиво когось з своїх бояр, що мав правити іменем малолїтнього княжича. В 1-ій пол. XI в. Деревлянська земля вповні прилучаєть ся до Полянської ї не має вже осібних князїв, хоч би і з київської династиї.
Разом із зміцненнєм власти над Деревською землею мусїло йти розширеннє полїтичного впливу Київа над дальшими землями на захід і західню північ. Коли підбивались Кривичі (смоленські і полоцькі) і Деревляне, не могли довго зістатись поза сферою київського полїтичного впливу клином між ними уміщені Дреговичі. Нїяких звісток про боротьбу з ними не зістало ся в лїтописи, правдоподібно тому, що втягнуто їх під зверхність київську давно і без великих трудностей 19). Константин Порфирородний згадує Дреговичів між підвластними Київу племенами, а Володимир посадив вже свого сина у них в Турові.
Західнї сусїди Деревлян — Дулїби, та полудневі — Тиверцї по словам Повісти мали бути втягнені в круг київського впливу ще за Олега: всї вони виступають в походї Олега на Грецію як „толковини“, себ то автономні племена, обовязані до висилання своїх військ на поміч київському князю. Про Тиверцїв ще згадує Повість, що Олег воював з ними, але ся війна не привела до яких небудь острійших форм залежности від Київа крім посилання своїх полків. Лучан (Λενζένινοι) стрічаємо між підвластними Київу народами вже в 1-ій пол. Х в. (у Константина Порфирородного). Але полуднево-західнї землї стратили свій інтерес для київських князїв після печенїзького потопу, що розігнав тутешню оселу кольонїзацію. Натомість західнї українські краї здобували більше значіннє, але й тут, на західнїй окраїнї Київська держава мусїла конкуровати з впливом иньших, подібно як вона молодих, повних агресивної сили держав — Польської, Чеської й Угорської, і ся конкуренція вимагала пильної уваги київського правительства. На жаль, авторів Повісти доля сих західнїх країв інтересувала также мало як і чорноморська або донська Русь; тому трудно сказати з якоюсь певністю, наскільки змагання Володимира коло привернення сих західнїх україн були явищем новим, або тільки відновленнєм, чи приверненнєм того, що вже перед тим, в IX- Х в. було раз приведене в залежність від Київа.
На сам кінець відложив я справу Новгорода і північних земель. Супроти полудневих земель, безпосередно звязаних з Київом, се иньший світ, друга полїтична система. На полуднї ми не стрічаємо слїдів істновання ширшої полїтичної системи, опертої на анальоґічних основах з київською: поодинокі землї, племена, городські системи (що найбільше) мабуть безпосередно підбивали ся київськими князями. Але на півночи була, очевидно, анальоґічна система, котрої полїтичним центром і дружинним осередком послужив Новгород, історичне гнїздо варязьких дружин, що звідси поширювали свої полїтичні впливи і данні відносини поміж фінські народи Поволжа і озерних країв. Не будемо входити тут в темну, мало відому і слабо вислїджену минувшину сеї системи. Вкажемо зате характеристичний паралелїзм в історичній традиції, чи конструкції початків новгородської традиції з київською. Як тут поруч лєґенди про київських братів теорія варязького завойовання, так там поруч варязького завойованая Гостомислова лєґенда про свійський, своєземський початок 20), не скомбінована, а відкинена потім зовсїм під впливами варязької теорії,-бо ся друга була приладжена ad majorem gloriam Новгорода і його полїтичних тенденцій супроти Київа.