Після обіду Ольга була запрошена на десерт до тіснїйшої родини цїсарскої, до їдальної палати: сюди принесено малий золотий стіл і до нього засїли обидва царі: Константин і його соправитель Роман, невістка і дїти царськи, і з ними Ольга. При тім княгинї візантийським звичаєм піднесено гроші: 500 драхм на золотим емальованім тарілю (драхма варта близько франк), і її люде також дістали: племенник 30, иньші свояки і своячки по 20, посли і купці по 12, ріжна служба по 3 до 8 драхм. Подібно і сирійським послам пред тим дано кождому по 500 драхм. Значіннє сеї практики не ясне: як на дарунки виглядають сї суми за малі, тому вислювано здогад, що се прожиточні гроші, діети, які візантийське правительство було обовязане виплачувати — „слебноє“ умов 907 і 944 р
Потім 18 жовтня був знову парадний обід правдоподібно — прощальний. Імператор знов обідав з мужчинами-Русинами в золотій палатї, а цариця з дїтьми й невісткою обідали з Ольгою й її дамами в „пентекувуклїї“, великій салї при церкві св. Павла, і знову роздано гроші, тілько в меньших сумах: Ользї 200 драхм, племеннику 20 і т.п. 17).
Про відїзд Ольги, як і про приїзд не сказано нїчого. Як памятку її побуту пізнїйше довго ще показували у св. Софії прочанам руським золотий, перлами прикрашенай таріль, з різбленим образком Христа, подарований до тої церкви Ольгою 18).
З двірських записок виходить, що Ольгу приймано досить чесно як на двірську етікету і пізнїйший Скілїца переказує правдиву память сього факту, згадуючи, що вона була „пошанована гідно“. Але можливо, що реґентка Руської держави, вдова славного Ігоря, сподївалась собі на візантийськім дворі ліпшої чести, нїж яка була показана сирійському послови. Записане в лїтописи оповіданнє, як Ольга казала візантийським послам, щоб імператор стільки постояв у неї в Почайнї, скільки вона настояла ся в Судї, чекаючи принятя, може бути слїдом таких переказів; тільки в лїтописи сї перекази взагалї покриті подробицями Ольжиного хрещення, зачерпненими з якогось церковного джерела. Друга ще інтереснійша подробиця в сїм оповідани се — згадка про обіцяну Ольгою військову поміч; я навязую се до вище висловленої гадки, що подорож Ольги до Царгорода мала полїтичний, дипломатичний характер, а не робила ся для охрещення.
В нїмецьких анналах згадуєть ся, що 959 р. прибули до імператора (властиво — римського короля) Отона І посли від „королеви Руси Олени“ (Helenae reginae Rugorum). Сї посли мали просити для руського народа епископа й священиків, але потім виявило ся, ще се все було непорозуміннє: руські посли ficte ut post claruit venientes, і висланий на Русь єпископ вернув ся нї з чим 19).
Сю загадкову місію пробувано обяснити ріжними способами. Одні здогадувались, що ті нїби посли Ольги були прості обманцї; за сим толкованнєм промовляв би буквальний зміст звістки, тільки таке обманське посольство не легко собі уявити. Поважнїйше обясненнє, — що Ольга дїйсно просила прислати епископа на Русь; вказують для аналоґії на болгарського князя Бориса, що не діставши єрархії для своєї землї від константинопольского патріархату звернув ся по неї до папи, але потім, діставши епископа від патріарха, відослав латинського епископа. Та в такім разї треба наперед відповісти на питаннє: чи Ольга, охрестившись сама, забирала ся до якогось ширення християнства на Руси і орґанїзації християнської церкви?
На се питаннє можемо дати тільки неґативну відповідь: судячи по всьому, охрещеннє Ольги було її особистою справою; наші джерела не дають підстави думати про якісь заходи її, подібні до пізнїйших Володимирових. Лїтопись каже тільки, що вона пробувала навернути до християнства свого сина Сьвятослава та що сама жила по християнськи і не позволила ховати себе по поганському обряду: „бЂ бо имущи презвутера и тъ похорони блажену Ольгу“ 20). На якогось епископа, орґанїзацію єрархії нема найменьшого натяку, і певно їх і не було. Правда, стара „Похвала“ каже, що Ольга, приїхавши з Царгорода, „требища бЂсовськая съкруши“, але коли се й не простий lapsus linguae, під впливом оповідання про Володимира, подібно як і проложна згадка про „сокрушеннє кумирів“ (Похвала ся взагалї написана дуже риторично й фразисто, без фактів), — то й тут хиба треба розуміти якісь домові, приватні „требища“, бо сама „Похвала“ нїчого не може сказати про якісь заслуги Ольги для християнства по за її приватним житєм.
Тим самим стає неправдоподібним, аби Ольга просила у Отона латинського епископа, бо з того мусїло-б вийти, що вона заходила ся коло орґанїзації християнської церкви на ширшу міру. Найбільш правдоподібним мусимо вважати обясненнє, що Ольга посилала посольство до Отона в полїтичних справах, але Отон схотїв використати сю нагоду для місіонерства, чи з власної інїціативи, чи тому що посли на власну руку щось таке сказали, що могло заохотити його до такого місіонерства. Не треба забувати, що Отон взагалї з запалом заходив ся коло навертання на християнство Словян: християнство служило його полїтичним цїлям.
Дальша історія того непорозуміння була така:
На другий рік висвячено на епископа для Руси монаха Лїбуція й поручено йому їхати туди, але він умер, нїм вибрав ся в сю дорогу, і на його місце посьвячено і вислано вже 961 р. Адальберта, пізнїйшого маґдебурського архиепископа; як прикрою уважали сю місію, видно з того, що визначеннє на неї Адальберта объясняли інтриґами проти нього. На другий рік Адальберт вернув ся назад, „не змігши нїчого зробити“ на Руси. Очевидно, непорозуміннє виявилось зараз же, і Адальберт не знайшов нїякого спочутя для свого місіонерства. Посольство Ольги для Отона тим часом зістаєть ся першим відомим нам фактом дипльоматичннх зносин Руси з Нїмецьким цїсарством.