Інїціатива, болгарської кампанїї Святослава вийшла з Царгороду.
Візантия в першій половинї Х в. пережила тяжку й нещасливу боротьбу з молодою Болгарською державою. Болгарський цар Симоон (893 † 927) не жартом був забирав ся до підбитя цїлого Балканського півострова, що пересяк словянською кольонїзацією і мав приготований ґрунт для рішучої переваги словянства над елєнїзмом. Як ми знаємо, Візантия в сїй боротьбі звертала ся й по руську поміч (згадка коло 920 р., а потім звістка Повісти при мітичнім походї 944 р., що Ігор наслав Печенїгів на Болгарію). Але енерґічної участи в нїй Русь, правдоподібно, не брала: нема на се вказівок. Вкінцї ґрандіозного свого пляну Симеон перевести не подужав, чи не відваживсь, але Візантия мусїла уложити з його наступником Петром дуже не гонорову для себе угоду (927 р.): мало того що вона признала за ним цїсарський титул, а болгарській церкві — патріархат і повну незалежність мало й того що за Петра видано візантийську царівну (річи страшні для візантийських понять!), — але візантийський імператор обовязав ся платити Болгарам річну данину, і за Візантиєю лишили ся, крім околиць Царгорода, тільки узькі побережа Еґейського й Іонийського моря моря та Пельопонес — решта зістала ся Болгарії.
Ті соромні відносини Візантиї до Болгарії задумав зірвати войовничий імператор Никифор Фока (963 † 969), користаючи з нездарности Симеонового наступника на болгарськім престолї — Петра, та з ослаблення Болгарії, що подїлила ся на два царства-східнє (Петрове) й західнє (Шішманове). Никифор вирік ся на далї платити дань Болгарії, покликуючи ся на те, що Болгари не охороняють Візантию від нападів Угрів, як була умова, й позабирав сусїднї болгарські замки. Але маючи на голові тяжку війну на східнїх границях держави — в Сирії, Никифор не хотїв сам запускатись у війну з Болгарією, а постановив ужити для сього Руси. Попереднї проби ужити її для боротьби з Болгарією дорогою союзів не дали особливих результатів; недавнї переговори з Ольгою (судячи по тих натяках, які маємо) не привели теж нї до чого конкретного. Тож Никифор взяв ся до иньших способів. Він вибрав для сїєї справи якогось Калокіра, „чоловіка сміливого і хитрого“, до того обізнаного з руськими справами, бо він був сином херсонського протевона, і поручив йому завезти богаті дарунки Святославу (по словам Льва Диякона — півтори тисячі фунтів золота, 108 тис. червоних), та звабити перспективою завойовання Болгарії для себе. Не знати, чи теж з поручення імператора-ж, щоб увійти в довірє Святослава, чи на власну руку, Калокір повів перед Святославом річ так, що се мала бути спілка: Калокір буде добувати собі імператорську корону, а Святослав при тім, помагаючи йому, здобуде Болгарію. Пізнїйше Калокір, як кажуть, дїйсно зрадив Никифора і думав за корону, обіцяючи Святославу Болгарію й великі суми за поміч 2); але се не виключає можливости, що з початку сам Никифор поручив йому удавати претендента, аби певнїйше звабити Святослава 3). Калокір, вперед обдарований титулом патриція за сю місію, прибув до Святослава, доручив йому богаті дарунки й розвинув перед молодим князем свої привабні перспективи 4). „Палкий і сміливий, відважний та дїяльний“ Святослав, як його характеризує Лев, не потрібував, аби його довго намовляли. При нездарности болгарського царя, при помочи з сторони Візантиї не тяжко здавалось опанувати Болгарію, а се значило захопити в свої руки цїлу подунайську торговлю, присунути ся до самої Візантиї, а в дальшій перспективі — чому не відновити пляни Симеона: взяти в свої руки цїлий Балканський півостров і саму світову столицю — „Царгород“. Але й без тих далеких плянів сама по собі Болгарія була дуже привабною здобичею: „нелюбо ми єсть в КиєвЂ, жити“, каже в лїтописи Святослав, коли його намовляють лишити ся в Київі для оборони землї: „хощю жити в Переяславци на Дунаи, яко то єсть среда земли моей, яко ту вся благая сходятся: отъ ГрЂкъ паволоки, золото, вино и овощи разноличьнии, и исъ Чеховъ и изъ Угоръ серебро и комони (конї), изъ Руси же скора й воскъ и медъ и челядь“ 5). Се торговельне значіннє Болгарії, розумієть ся, було Святославови вперед відоме і він вмів добре його оцїнити з погляду традиційної торговельної полїтики своєї династії.
По словам Льва, Святослав не гаючи ся зібрав велике військо — 60 тис. мужа, не рахуючи обозу, і рушив в Болгарію разом з Калокіром, з котрим дуже заприятелював. Дїйсно, приготовання мусїли бути короткі, бо ще десь 967-8 р., судячи з звістки Хаукаля, Святослав воював на Волзї, а вже в тім же 968 р. бачимо його в Болгарії. Звістки про сю першу війну дуже бідні. Лев і лїтопись згідно кажуть, що Болгари пробували боронитись, але не могли устояти ся; по Льву, їх сили були значно слабші (він рахує їх на 30 тис.), і вони програли битву на Дунаю, під Доростолом (тепер Силїстрія). Петра се так вразило, що він захорував і небавом вмер. Святослав опанував частину Болгарії 6). Лїтопись каже, що він взяв 80 міст по Дунаю й осїв ся в Переяславцї 7), себто малій Преславі, на південь від Дунаю 8). Ся цифра завойованних Святославом міст виглядає підозріло 9), але дуже правдоподібно, що він опанував зразу край між Дунаєм і Чорним морем.
Одначе слїдом Святослава відкликали на Русь вісти про Печенїгів — що вони тримають в бльокадї Київ. Київське боярство при тім мало докоряти Святославу, що він шукає нових здобутків, а трохи не занапастив Руси: „ты, княже, чюжей земли ищешь і блюдешь, а своєя ся лишивъ: мало бо насъ не взяша. ПеченЂзи, и матерь твою, и дЂтей твоихъ“. Його умовляли лишити ся в Київі, та Святослава занадто заінтересовали нові полїтичні перспективи, й він рішучо не згодив ся кинути свої болгарські пляни. Стара Ольга, що правила, очевидно, і далї в Київі в неприсутности сина, вже збирала ся на той світ; вона задержала, сина при собі і вмерла на його руках. Таке оповідає лїтопись, спиняючи ся довше на обставинах смерти Ольги — що вона заповіла поховати її не поганським, а християнським обрядом, та присьвячуючи їй похвалу, зачерпнену з якогось книжного жития, що величало її яко предтечу християнства на Руси і відкривало дорогу її пізнїйшій канонїзації 10).
Святослав, маючи плян дальшого завойованая Болгарії, постановив орґанїзувати на Руси правительство в імени своїх малих синів. Старшого Ярополка посадив князем в Київі, меньшого — Олега у Деревлян, в Овручу.
Новгород, що був теж в безпосереднїй залежности від Святослава, ще з його дитячих лїт, мав правити ся намістником, але Новгородцї, оповідає се лїтописне оповіданнє, очевидно — з новгородського джерела, — рішучо спротивились тому. Вони зажадали, аби Святослав у них посадив когось з синів, инакше грозили ся найти собі иньшого князя. Тодї Святослав сказав Новгородцям, аби самі умовили собі котрого з його синів. Та нї Ярополк анї Олег не схотїли йти в Новгород (можливо, що на скільки сам Новгород був важним ключем до торговельних доріг і полїтичних впливів в руках київського князя, на стільки сам по собі, як княжий стіл, вже в тих часах не був привабним). Тодї оден з Святославових бояр, Добриня з Любеча, брат Святославової підложниці Малуші, порадив Новгородцям просити собі князем Володимира, сина сїєї Малуші від Святослава. Лїтопись каже, що Малуша була донька Малка Любчанина і називає її улюбленицею (милостницею) Ольги 11): є варіант, що вона була ключницею її, але правдоподібно, се толкованнє стоїть в звязку з тим, що пізнїйше Рогнїдь називала Володимира сином рабинї („робичичем“). Судячи по високому становищу в дружинї її брата Добринї, трудно вважати Малушу звичайною служницею (ключницею) або рабинею. 12)
Урядивши управу на Руси, Святослав міг вернути ся до своїх болгарських плянів. Ситуація там ставала трудною. Никифор, напускаючи Святослава на Болгарів, розумієть ся, не мав зовсїм заміру дати йому опанувати Болгарію — треба було її тільки ослабити. Святослав від разу розбив Болгарську державу, і Никифорови треба було спішити ся зберати овочі з своєї полїтики, поки вона не обернула ся против нього самого. Він енерґічно забрав ся до скріплення Царгорода (очевидно — боячи ся морського походу Руси на саму столицю, як за давнїйших князїв). Розпочав переговори з болгарським правительством, приймаючи на себе ролю вже опікуна Болгар. Але серед сих заходів спіткала його двірська революція: в грудни 969 р. вбито Никифора, й імператором оголошено Іоана Цимісхія, його убийцю, Вірменина з роду, зручного правителя і воєводу 13).