Цимісхій переняв управу в трудних обставинах: в Візантиї панував голод, треба було боронити Сирію від Арабів, а з півночи насувала ся руська гроза.
На жаль, за другу болгарську кампанїю Святослава ми ще меньше знаємо як за першу, можна сказати — нїчого не знаємо. Оповідає нам про неї тільки наша лїтопись, але те що вона дає тут — се народна традиція про війну Святослава з Болгарами й Греками взагалї, без ріжницї першої і другої кампанії (в новійшій редакції вона скомбінована з умовою Святослава з Візантиєю й відповідно до того дещо змінена). Роскішний епічний розмах і величава простота роблять її одним з найцїннїйших епізодів — з лїтературного боку, але з фактами стоїть вона в повній суперечности й історичної вартости не має нїякої. Оповіданнє лїтописи починаєть ся облогою Переяславця. Болгари вийшли на бій і вже перемогали, але Святослав підбодрив дружину: „прийдеть ся нам тут полягти, потягнїм же мужно, братя і дружино“, і переміг Болгар та взяв місто „копієм“ — віддав пограбувати. По сїм він заповів похід Грекам, але ті хитрим підступом довідали ся про число його вояків: прислали послів сказати, що не годні з ним бити ся, дадуть йому дань, питають лише, скільки має війська, аби вирахувати дань, а як він сказав — вони виставили десять разів сильнїйше військо („суть бо Греци льстиви и до сего дне“, додає при тім оповіданнє). Руське військо настрашило ся чисельної переваги ворогів, але не тратить духа Святослав: він держить свою славну, наведену вище промову до війська, і одушевлене військо відповідає йому, що готове полягти з ним разом („гдЂ, княже, глава твоя, ту и главы наша сложимъ“). Греки побиті, тїкають; Святослав, розбиваючи міста („иже стоять пусты и до днешнето дне“) іде під Царгород. Греки пробують його зманити богатими дарами, але Святослав не звертає уваги на золото й паволоки, за те як посилають йому в дарунку ріжне оружє, приймає його з великою утіхою. Греки переконують ся, що мають до дїла з дуже твердим вояком, і рішають згодити ся давати йому дань, скільки, він скаже — „бо мало що не дійшов Царгорода“. Святослав вертає в Переяславець „с похвалою великою“, але що військо його понесло великі страти, постановляє удати ся на Русь за свіжим військом, та на дорозї гине від Печенїгів 14).
Се тільки далекі й покручені відгомони війни з Греками як її з большою фактичною вірністю оповідають візантийські джерела 15).
Святослав, ідучи з Болгарії ратувати Київ, певно, не кинув її на ласку божу, лишив у нїй своє військо й не потрібував на ново підбивати з поворотом, хиба скріпив та розширив перші здобутки. Він опанував тепер не тільки передбалканську Болгарію 16), а перенїс війну за Балкани, терором держачи Болгарів в послуху: казали, що взявши Филипоподь, він вбив на палю 20 тисяч люда. Розумієть ся, се чутка у всякім разї сильно побільшена.
Візантийцї кажуть, що Цимісхій з огляду на сирійську війну хотїв з початку полагодити справу з Святославом без війни, та не знати, о скільки він дїйсно надїяв ся на можливість такого полагодження. У Льва Диякона він жадає від Святослава, щоб той взяв собі нагороду, „яку обіцяв йому Никифор за напад на Болгарію“, і залишив її, бо вона, мовляв, належить Візантиї. Та коли справді така була пропозиція, то вона хиба могла провокувати Святослава: йому наперед предложено було взяти Болгарію собі, а тепер кидали подачку як муринови за роботу й відсилали до дому. Він відповів, що пристане, коли Візантия дасть йому відповідну оплату за здобуті ним богаті краї, за підбиті міста й забраних на війнї в неволю Болгарів, а як нї — то нехай Греки завчасу забирають ся з Европи до Азії, лишивши цїлий Балканський півострів Святославу: инакше мирити ся він не буде. А коли Цимісхій на се мав пригадати йому невдатний похід Ігоря й його нещасливу смерть та грозив Святославу, що пропаде тут в Болгарії, розгнїваний Святослав мав заповісти, що прийде під Царгород. Так оповідає Лев. Се може бути реальною основою тої заповіди, яку дає Святослав Грекам в лїтописи.
Про дальші перипетії війни Візантийцї не дають нам докладних відомостей; руські війська спустошили Тракію й може справдї були недалеко Царгорода, як пригадувала собі київська традиція. Для оборони візантийських земель Цимісхій, занятий тодї передовсїм азіятськими справами, вислав против Святослава маґістра Варду Склїра з військом. На сю вість рушило на Склїра військо руське, разом з ватагами Болгарів, Угрів і навіть Печенїгів 17). Коло Аркадіополя (недалеко Адріанополя) стала ся битва, де по словам Візантийцїв Греки завдяки засїдцї мали страшно побити Русинів: пропало більш як 20 тис. Руси, а Греків тільки 55 (чи навіть 25) мужа, і тільки богато покалїчено. Очевидно, ся звістка не богато більше варта, як оповіданнє лїтописи про ту світлу побіду Святослава з 10 тисячами над 100 тисячами Греків. Що грецькі справи не стояли дуже добре, показує дальше оповіданнє Льва: Цимісхій слїдом послав нове військо в Европу, поручивши йому перезимувати в Тракії й Македонїї, очевидно — для їх оборони, а на весну обіцяв прибути сам для походу на Русь 18),
Та замірови Цимісхія перешкодило повстаннє братанича імп. Никифора Варди Фоки в Малій Азії. Цимісхій не тільки сам не міг піти на Русинів, але й Склїра мусїв відкликати до Азії. Коли Склїр пішов, Русь знову почала господарити в візантийських землях: особливо терпіла Македонїя, котру вони „немилосердно грабували й руйнували“ 19). Аж зловивши Фоку, Цимісхій з початком 971 р. міг забрати ся до боротьби з Святославом 20). Він вислав брандери („огненосні кораблї“ — з грецьким огнем) на устє Дунаю, .щоб загородити Руси дорогу до дому, як каже Лев, а скорше — аби не пускати. до них нїяких помічних сил, а сам рушив під Адріанополь — пограничне місце Візантиї з Болгарією. Тут він довідав ся, що Русь против всякого сподївання зіставила балканські проходи незанятими. Не зважаючи на протести своєї старшини, що уважала занадто рисковним дальший похід, Цимісхій постановляє використати руську необачність та скоренько йти за Балкани, щоб від разу опанувати Болгарію. При тім він іде слїдом полїтики Никифора, бере на себе ролю опікуна Болгарів супроти Руси і тим перетягає їх на свою сторону.
Похід Цимісхієви удав ся. По словам Візантийцїв, він мав меньші сили, нїж Святослав (Лев рахує Святослава на 60 тис., а Цимісхія на 15 тис. пішого і 13 тис. кінного війська, а Скілїца рахує Цимісхієве військо, що з ним рушило наперед, навіть тільки на 9 тис.). Але хутким нападом Цимісхій застав неприготованою болгарську столицю Преславу. Там сидїв з руським військом „Сфенкел“, як його називають візантийські джерела — „що мав третє місце по Святославу“, мабуть Свенельд, що в лїтописній транскріпції трактату 971 р. виступає поруч Святослава. В Преславі ж був болгарський цар Борис та Калокір. В битві Русь не устояла ся, замкнула ся в містї, але по двох днях, по сильній оборонї, його взято в велику пятницу 21). Руська залога майже вся загинула: останки її замкнули ся в царськім дворі і сильно боронились, але двір запалено, й огонь примусив Русинів вийти. Сфенкел з незначним числом удав ся до Святослава. Взятого в полон Бориса Цимісхій признав болгарським володарем і заявив, що прийшов боронити Болгарію від Руси.
Взявши Преславу. Цимісхій поспішив ся на Святослава, що з головним військом стояв в Доростолї, на Дунаю. Взятє Преслави й проголошеннє Бориса зробило своє вражіннє в Болгарії: по дорозї болгарські міста передавали ся Цимісхієви, і Болгари взагалї переходили до нього. Святослав, заклопотаний тим, хотїв, по словам Візантийцїв, ратувати ся терором, арештовав значнїйших Болгар і богато їх повбивав. Та Цимісхій не гаяв часу з приверненнєм Болгарії, а пішов просто на Святослава. По кріпкім бою йому удало ся перемогти Святославове військо, що мусїло замкнути ся в містї, і Цимісхій розпочав бльокаду Доростода. Як раз наспіла й фльота та обступила Доростол брандерами від Дунаю. Русь, боячи ся тих брандерів, повитягала свої човни до міста. Розпочала ся тяжка тромісячна облога Доростола, широко описана і у Льва і у Скілїци 22).