Русь зчаста виходила з Доростола й пробувала розбити бльокаду, але їй не удавало ся перемогти Греків. В містї не ставало запасів; дуже тяжко було пробитись за припасами під доглядом грецького сухопутного війська й фльоти. Попробувано одного дня попалити грецькі машини, але се не вдалось, і Русь, заложивши на спини свої великі щити, мусїла поволї відступати по невдатнім бою до міста. Богато загинуло її при тім: в ночи при світлї місяця збирала Русь трупи земляків на рівнинї і потім палила їх на огнищах над Дунаєм, забиваючи при тім невільників на службу небіжчикам, а в Дунай кидаючи дїтей та півнїв, як оповідає Лев Д. Але й Грекам було не весело: побіди над Русию коштували дорого, Русь била ся завзято, і то не тільки чоловіки: оповідають, що Греки, роздягаючи убитих Русинів, знаходили між ними й жінок. Великі страти і безконечна облога дуже гризли Цимісхія. Скілїца оповідає інтересний переказ, що Цимісхій заохочував Святослава закінчити війну поєдинком замість тратити свої війська; Святослав мав дуже гідно відповісти, що він свої обовязки лїпше знає, як його ворог, а коли імператорови не хочеть ся жити, то може собі вибрати котрийсь з тисячних способів смерти.
По тих великих стратах коло машин, Святослав мав нараду з своєю старшиною; де-хто мав радити викрасти ся по ночи через грецьку фльоту; иньші, уважаючи се неможливим, радили прийти до згоди з Греками; але Святослав постановив ще раз спробувати щастя в бою. Другого дня — 24 липня став ся сильний бій: Греки поясняли, що тільки чудом, під проводом самого св. Федора, удалось їм перемогти Русь. Лев рахує страти Руси в сїм бою на півшіснадцятої тисячи (його числа одначе мусять бути сильно побільшені); сам Святослав мав дістати рану, й трохи його не взято в неволю.
По сїй остатній пробі Святослав постановив залишити дальшу боротьбу й другого-ж дня розпочав переговори з Цимісхієм, годячи ся віддати Грекам невільників і уступити ся з Болгарії, а жадаючи вільного пропуску до дому і потрібних для війська припасів. Цимісхій, розумієть ся, дуже радо прийняв згоду. Уложено трактат, де Святослав вирікав ся всяких претензій на кримські землї Візантиї („власть Корсуньскую и єлико єсть городовъ ихъ“) і на Болгарію, заповідав, що занехає боротьбу з Візантиєю й буде її союзником. Крім того Лев каже про відновленнє торговельної умови з Візантиею; з огляду, що перехована в Лїтописи умова нїчого про торговлю не каже, приходить ся думати, що попереднї торговельні умови були потверджені осібним трактатом. Русь дістала по дві мірки (медімни) збіжа, бо потрібувала припасу. Лев каже, що хлїб видано було на 22 тис. Руси, а втрати Руси в війнї рахує на 38 тисяч.
По закінченій умові Святослав захотїв побачити ся з імператором. Цимісхій прибув над Дунай з великим віддїлом кінноти в богатій, позолоченій зброї; Святослав же приплив на човнї, гребучи разом з иньшими і нїчим не визначаючи ся з поміж них крім чистоти своєї полотняної одежі; одинокою окрасою у нього був золотий ковток в усї. Про його вигляд, як його описує Лев, ми вже говорили: був він середнього зросту, кремезний і сильний, мав короткий ніс, синї очі, густі брови і виглядав понуро й суворо; мав обголену бороду, довгі вуса і чуб на голові, „що означало значний рід“. Сидячи на лавцї свого човна, він поговорив трохи з імператором і відїхав.
Так закінчила ся болгарська війна. Візантийська полїтика осягнула своє: східня Болгарія була прилучена до Візантиї, тільки західня зацїлїла на якийсь час в руках нової династиї Шішмана. Пляни Святослава пропали. Лише руська традиція, переказана в лїтописи, запамятала собі щасливі початки сїєї кампанії і зіґноровала невдатне закінченнє; тому текст умови, заведений в ширшу редакцію лїтописи, стоїть в дивній суперечности з її оповіданнєм.
Завівши умову з Греками, Святослав міг потїшати себе богатою здобичею, що зісталась йому з болгарської війни, а хто зна, чи не мав він і дїйсно заміру з свіжими силами вернути ся назад, як то каже лїтопись: „и рече: поиду в Русь и приведу боле дружини“. Се дуже можливо. Сю можливість могло провидїти й візантийське правительство та постаратись її усунути.
Скілїца каже, що Святослав по згодї просив Цимісхія попосередничити у Печенїгів, аби його перепустили до дому без перешкоди. Тодї імператор послав до них свого посла, заохочуючи їх до союзу, з тим, аби вони не нападали на Болгарію і перепустили Святослава. Печенїги пристали на все, тільки не згодили ся перепустити Святослава, бо занївались на нього за те, що він помирив ся з Греками 23). Ся звістка дуже підозріло виглядає: виходить, що Печенїги були до останньої хвилї ворогами Греків (одначе не помогали Святославови в в останній війні!) — щож за розум був у Святослава просити Греків, аби посередничили у них? З другого боку виходить, що Цимісхій висилав послів не так в інтересах Святослава, як для забезпечення Болгарії від Печенїгів, а в справі Святослава Печенїги як раз постановили не перепускати його, і Греки, мовляв, мусїли се прийняти до відомости. Воно виглядає так, як би Скілїца своїм оповіданнєм хотїв закрити дїйсний предмет переговорів.
Коли Святослав надплив із своєю фльотою, показало ся, що Печенїги завчасу залягли Днїпрові пороги — те місце, де купцям приходило ся перетягати суходолом човни й переносити на руках всякі багажі, і де Печенїги звичайно нападали на торговельні ватаги. Лїтопись каже, шо Печенїги дістали вість від Переяславцїв — себто з Малої Преслави, що Святослав іде з великою здобичею та малою дружиною, і тому залягли дорогу. Питаннє, чи треба тут розуміти Болгарів, чи Греків, що опанували тодї Болгарію, вигнавши Святослава? Дуже правдоподібно, що мова тут про Греків, і се відповідало-б тій недоговореній звістцї Скілїци, а можна до того навязати звістку (вправдї — дуже загальну), що пізнїйші відносини Руси до Візантиї не були добрими, аж до Володимирового шлюбу: підступне поведеннє Греків супроти Святослава могло дїйсно уневажнити угоду уложену ним з Візантиєю.
Підійшовши до порогів, Святослав переконав ся, що сили Печенїгів занадто великі, аби йому можна було перебити ся з своєю сильно зменьшеною дружиною і великими баґажами. Свенельд радив покинути човни, багажі й піше військо на нижнїм Днїпрі та на конях промкнути ся степом до Київа. Але Святослав не пристав на се: се-ж значило стратити всю здобич з війни. Він вернув ся на устє Днїпра, на так зв. Білобереже 24), й тут зістав ся зимовати, сподїючись, що або Печенїгів відтягне що небудь від порогів, або наспіє поміч з Київа. Але тут не стало запасів (знаємо, що вже в Болгарії Русь пішла з дуже малим припасом); почав ся сильний голод, „яко по полугривнЂ голова коняча“ (продавалась). Перебідувавши зиму, Святослав з весною рушив Днїпром. Печенїги чекали. Святослава, очевидно, притисла біда, і він рішив ся рискувати — іти пробоєм. Проба випала нещасливо; сам Святослав наложив головою. На Руси оповідали, що печенїзький ватажок з пихи зробив чашу з голови Святослава; пізнїйші компіляції додають, що на тій чаші була зроблена напись в дусї боярських упімнень Святославови: „чужихъ ища, своя погуби“ 25). Свенельд промкнув ся в Київ, не знати — човнами чи суходолом — на конях.
Се стало ся 972 р., як я рахую. Святослав мусїв бути ще дуже молодим тодї, мав яких тридцять лїт з лишком.
Примітки
1) Про джерела до болгарської кампанії Святослава й спірнї питання її див. примітку 11.
2) Скілїца у Кедрена с. 384.
3) Успенскій (Русь и Византія въ Х в.), и за нимъ Знойко (О посольст†Калокира) здогадують ся, що Калокір задумував заснувати собі самостійне володїннє в Криму; Знойко думає, що Калокір тільки для відвернення уваги Візантиї нарадив їй пустити Святослава на Болгарію і взяв собі те золото, що Никифор дав йому для Святослава, і т. и. Все се здогади, для яких наші джерела властиво не дають нїякого опертя.