4) Лев IV. 6, V. 1, Скілїца (Кедрен) с. 372.
5) Іпат. с. 44.
6) Лев VI. 1.
7) Іпат. с. 42.
8) Тепер село Преслав коло Тульчі. Велика Преслава, столиця Болгарії була недалеко Шумли — тепер Преслав, по турецьки Ескі-Стамбул.
9) Її обясняють книжним джерелом, нпр. з Прокопія, але де хто боронив і її реальности-нпр. Васїлєвский; про здогад Шахматова в екск. І.
10) Іпат. с. 44. В XI віцї Ольга канонїзована ще не була, і коли се наступило, докладнійше не звістно — тільки стрічаємо її пізнїйше між руськими сьвятими перед-татарських часів. Правдоподібно Володимир перенїс її мощі до київської катедри, де вони буди предметом поважання уже в XI в. — лїтопись (1. с.) і Похвала (Чтенія київські II с. 20-1) підносять, що її мощі лежать цїлі, і так її Бог прославляє. Про кононїзацію — Васильевъ Исторія канонизаціи русскихъ святыхъ (Чтенія московські 1894), Голубинскій Исторія канонизаціи святыхъ въ русской церкви, 1894 (замітки до попередньої) і нове обробленнє тої-ж теми, під тим же титулом, 1902 р. (Чтенія московські).
11) „МилостьницЂ“-Іпат. і Переясл.-Сузд.; Лавр., 1 Новг. і пізн. зводи натомісь — „ключницЂ“. Про Малушу були дві давнїйші спеціальні статейки, надруковані в Записках петербур. академії т. V: Д. Прозоровского О родст†св. Володимира по матери, і Срезневского О МалушЂ, милостницЂ в. кн. Ольги, матери в. кн. Владиміра. Прозоровский висловив здогад, що Малко Любчанин був не хто иньший як звістний деревлянський князь Мал, що сватав колись Ольгу: під час її походу на Деревлянську землю він, мовляв, попавсь у неволю й оселено його в Любечі. П. тим поясняв, що Володимир був признаний сином Святослава рівноправним з иньшими; розумієть ся се поясненнє мало потрібне, бо нешлюбні княжі сини займають рівне становище з правними і пізнїйше, без огляду на становище своїх матерей. Але його здогад про Малка прийняв і доповнив недавно цїлим рядом дальших мірковань Шахматов (Разыск. с. 374 і далї). Лїтописного Малка Любчанина він поправляє на Малка Кольчанина — князя міста Кольця пізнїйших компіляцій (Шахматов вважає се місто за Клеческ, але се мало правдоподібно, як минї здаєть ся); призвище Добринї „Микитич“ він поправляє на „Мистинич, і думає, що се місце читало ся з початку: „отець же бЂ има Мистиша СвЂнельдичь“ (або: Мистиша Деревлянинъ); дїйсне імя Володимирової матери було Малфрідь (згадка про її смерть без всякого пояснення под 1000 р.), а Малушею лїтопись її охрестила в звязку з заміною імени Мстиші іменем Мала в лїтописнім оповіданню про деревлянське повстаннє. Таким чином Володимир стає правнуком Свенельда, Добриня внуком. Одначе вся ся ґенеальоґія збудована на дуже крихкій підставі. Щоб лїтописець хотїв переробляти цїлу ґенеальоґію Володимира, даючи йому в дїди нещасливого деревлянського Мала, замість славного Свенельда, се дуже неймовірно; коли б Малка він уважав справдї Малом деревлянським, мабуть не зіставив би без пояснення, хто був сей Малко Любчанин; и дивне б було призвище робичича для Володимира, коли б він був потомком такого найпершого боярського роду як Свенельдів.
12) В пізнїйших компіляціях маємо таку подробицю: ,,бЂ роженіе Володимеру в БудутинЂ вЂси, тамо бо въ гнЂвЂ отслала ея (Малушу Ольга, село бо бяше ея тамо и умираючи даде єго святЂй БогородицЂ“ (Никон. І с. 35); ся остання подробиця — про запись того села св. Богородицї дає певну авторитетність сїй звістцї, а вона, як бачимо, представляє Малушу властителькою села. Брат її Добриня лишив глубокий слїд в народнїй традиції, ставши одним з виднїйших „богатирів“ Володимирового циклю в великоруськім билиннім епосї. Але його імя обросло найріжнїйшими казковими і лєґендарними мотивами, і майже нїщо не говорить нам про його фактичну дїяльність (хіба роля Володимирового свата, переказана зрештою в лїтописній лєґендї про одруженнє Володимира з Рогнїдою, але й сей мотив дійшов в дуже ослабленій формі). Лишила ся тільки загальна характеристика його, як чоловіка двірського, вихованого, аристократа з високого роду. (Лїтературу див. на с. 436 і низше).
13) Лев Диякон VI. 2 і далї.
14) Іпат. с. 42-8.
15) Лев VI. 8 і далї, Кедрен с. 372 і 388 і далї.
16) Так згадану у Скілїци(П. 401) Кωνστάντεια Васїлєвский уважав Константіолею коло теперішнього Білграда — Ж. М. Н. П. 1876, VI. 434.
17) Про Печенїгів говорить тільки Скілїца; пізнїйшу ворожнечу їх до Святослава він поясняє тим, що вони гнївали ся за його згоду з Греками (с. 413). Число Святославового війська у нього зовсїм неможливе — до 308 тисяч. Лев рахує у Святослава 30 тис., у Склїра 10 тисяч.
18) Лев VI. 11 і далї, Скілїца-Кедрен с. 384 і далї.
19) Лев VII 9.
20) Лев VIII. 1 і далї, Скілїца-Кедрен с. 392 і далї.
21) 971 р. припадала вона на 14 цвітня.
22) Лев IX. 1 і далї, Скілїца-Кедрен с. 397 і далї.
23) У Кедрена с. 412.
24) Білобережем звали ся Днїпрові береги починаючи від устя аж гень вище порогів, див. Архивъ Юго-Запад. Россіи V. І с. 127, VII. І с. 86, VII. II с. 11, Лясота — в Мемуарах Южн. Руси I с. 162, Воскрес. л. I с. 241. Білобереже, де зимував Святослав — се усте Днїпра, пор. умову Ігоря з Греками „да не имЂють Русь власти зимовати въ устьи Днепра, БЂлобережа, ни у св. ЕлеуфЂрья“ (острів св. Евтерія -о.Березань, як звичайно думають).
25) Гиляровъ с. 319, Львовська лїт. с. 61, Стрийковский І. с. 123,ще у Шахматова с.132.
IX. Закінченнє будови Руської держави; часи Володимира Великого
Святославичі:
ЛЇТОПИСНА ТРАДИЦІЯ ПРО ВІЙНУ ЯРОПОЛКА І ОЛЕГА, ЇЇ ПРИЧИНИ, СТАНОВИЩЕ ВОЛОДИМИРА І ЛЄҐЕНДА ПРО РОГНЇДЬ, ВІЙНА З ПОЛОЦКОМ, КОНФЛЇКТ З ЯРОПОЛКОМ, ЛЇТОПИСНЕ ОПОВІДАННЄ ПРО ПОХІД ВОЛОДИМИРА НА ЯРОПОЛКА, ОПОВІДАННЄ ЯКИМІВСЬКОЇ ЛЇТОПИСИ І НОВІЙШІ ПРОБИ ОСВІТЛЕННЯ СЕЇ ВІЙНИ
Сїмолїтня (як я рахую) перерва між смертю Святослава і Володимировим князюваннєм в Київі зайнята в лїтописи самою боротьбою синів Святослава 1). Боярські правительства, що правили іменем малих князїв, пильнували, зовсїм природно, кожде своєї волости; полїтична система руських земель стратила почутє своєї одности й розпала ся фактично на ґрупу самостійних волостей, поки з поміж Святославичів не виступила наперед найбільш енерґічна і здібна індівідуальність та взяла ся до скріплення ослабленої державної системи.
Ярополк, як старший, як князь київський, був в першій лїнїї покликаний до сієї ролї. Правдоподібно, він і мав до неї охоту; принаймнї так складають ся лїтописні відомости. Але він не показав потрібних до того здібностей і його збив з позиції молодший брат.
Лїтопись оповідає, що насамперед вийшла війна у Ярополка з його сусїдом Олегом. Лїтописець, очевидно — за голосом традиції, причиною сього уважає Свенельда, одного з видатнїйших київських бояр: в умові 971 р. Святослава він названий разом з князем, чи то як його відпоручник, чи як найважнїйша по нїм особа, і при Ярополцї він мабуть стояв на чолї правлїння. Лїтопись оповідає се так: Лют, син Свенельда, на ловах заїхав на територію другого Святославича Олега, деревлянського князя; той надїхав на се, бо теж бавив ся тодї ловами, і довідавши ся, що се син Свенельда, вбив його; лїтопись не поясняє — чи була се якась ворожнеча до Свенельда, чи тільки кара за переступленнє границї. Щоб помститись, Свенедьд намовив Ярополка до війни з Олегом, зманивши його переспективою прилучення Деревської волости. Ярополк дїйсно пішов війною на Олега; в битві під Вручим (Овручом) військо Олега розбито й сам він загинув серед утїкачки: зіпхнули його з греблї й забили конї й люде, падаючи в рів. Ярополк мав гірко дорікати Свенельдови за такий результат війни, але таки взяв собі Олегову волость. Володимир, прочувши про се, втїк за море, і Ярополк посадовив своїх посадників і в новгородських волостях, „и бЂ володЂя единъ в Руси“ 2).
Розумієть ся се оповіданнє, що інїціатором того всього був Свенельд і причиною війни послужила така фамілїйна історія, не виглядає дуже серіозно. Досить виразні прикмети вказують на те, що вся історія про убийство Свенельдового сина, як причину війни, була пізнїйшою вставкою в лїтописне оповіданнє, яке знало тільки звичайне боярське підмовлюваннє: „пойди на братъ свой и прими волость єго“ 3). Історія Ярополка цїла обробляє оден сей мотив — як гинуть князї від злих дорадників бояр: послухав Ярополк Свенельда і розпочав усобицю, котра кінець кінцем на нього ж обернулась (Володимир местник за пролиту кров); послухав Блуда — позбавив себе помочи землї й мусїв віддати ся на заріз. В дїйсности мати під боком осібного князя в Деревській землї, сидячи в Київі, само по собі не було Ярополкови вигідно, і се одно могло дати тисячні поводи до конфлїкту. А може й не треба було нїяких поводів до того, що властиво випливало з самої традиції київського стола як центра руської полїтичної системи і на київського князя клало як певного рода обовязок чести — взяти знова в руки спадщину попередників. Що кінець кінцем Яроподк свідомо взяв ся до сповнення сього завдання, в тім нема сумнїву. Инакше не було причини Володимирови кидати свій Новгород, і не було-б чого Ярополкови посилати своїх посадників в його волости. Мусїло бути ясно, про що йде справа. Процес збирання руських волостей і зміцнення ріжними способами полїтичного звязку між ними мусїв повторяти ся не раз уже по смерти київського князя, і був явищем добре знаним, так що симптоми його всякий раз не трудно було відгадати сучасникам і по ним зміркувати, що київський князь береть ся до збирання батьківських земель.