Перші роки князювання Володимира мусїли піти на збираннє „розсипаної храмини“ Руської держави, що дуже потерпіла за часи десятолїтнього (від смерти Ольги) правлїння боярських реґенцій і вимагала радикальної направи. На жаль, з сього періоду дїяльности Володимира, з сїєї роботи його дійшли до нас тільки уривкові відомости, що дають хиба дуже далекий образ її. В перших пяти роках князювання Володимира в лїтописи маємо зареєстровані отсї події:
Під 981 р. Володимир привертає західнї українські землї: „иде Володимиръ къ Ляхомъ и зая грады ихъ, Перемышль, Червенъ и иныи грады“ 1).
Під 983 р. похід Володимира на Ятвягів, звязаний з історією київських мучеників. Володимир спустошив землю Ятвягів („взя землю ихъ“) 2). Про сї західнї походи поговорю далї.
Під 981-2 р. стоїть боротьба на сходї: Вятичі, примушені Святославом до дани, очевидно, скинули по його смерти київську зверхність; Володимир мав їх побідити й примусити давати дань, яку давали за батька, але вони підняли нове повстаннє, і Володимир на другий рік мав знову ходити на них і побіждати їх „вътороє“ 3). Вони одначе заховали, мабуть, і на далї свою самоуправу, примушені були тільки до дани.
Під 984 р. війна з Радимичами, давнїми підданими Руси. Не знати, чи вийшло з послушности се взагалї не визначне нїчим племя, чи було яке спеціальне повстаннє, чи (може найскорше) був се похід на якогось князя чи намістника, котрого треба було привести до послушности, як Рогволода. Радимичі були, розумієть ся, побіджені. З сею війною звязана приказка, що „Піщанцї (Радимичі з над р. Пісчани) від вовчого хвоста тїкають“, і пояснено, що „вовчий хвіст“ — було імя воєводи Володимира. Правдоподібно одначе, що сей вовчий хвіст був собі звичайний вовчий хвіст, і ним від непамятних часів дражнили Піщанцїв їх сусїди, а воєвода з нього вийшов як лїнґвістичний міт — обясненнє певної фрази через дїєву особу, якогось героя. Одначе мусїла бути за часи Володимира якась війна з Радимичами, коли сей вовчий хвіст не відсунено в часи Олега.
Під 984 р. подано похід на Болгарів. В лїтературі були ріжні здогади, які се Болгари, але ясно, що не иньші, як волзькі. На се вказує участь в походї Торків, котрих в тім часї представити над Дунаєм не можна, і похвала Володимиру (і Володимирове житиє, котре вважаєть ся за джерело похвали) сих Болгарів зве „Сребреними Болгарами“, а се було призвище Болгар волзьких 4). Тут маємо, очевидно, продовженнє походів Святослава на схід. Володимир виправив своє військо човнами (по Оцї і Волзї), а взяті до сього в союзники приволзькі орди Торків, що по знищенню Хозарської держави появили ся в сих краях, прибули суходолом. В лїтописи при тім росказана анекдотка. Добриня каже Володимиру: я оглянув взятих в полон Болгарів, вони в чоботях (себ то — за великі пани як на нас), дани нам давати не будуть, лїпше шукаймо „лапотників“ (таких, що в личаках ходять), і Володимир помирив ся з Болгарами. Ся анекдотка показувала, що Володимир по Святославовій руїнї, коли Болгари почали знову поростати в пірє, хотїів привести їх до становища данників Руси, але хоч їх побіджено, пляну сього прийшло ся виріктись, і Володимир укладає з ними згоду й вертаєть ся назад. Старе житиє Володимира поруч сього походу його на „Сребрених Болгар“ має ще похід на Хозарів 5), і хоч в лїтературі сю звістку легковажать, вважаючи за схиблену згадку про походи Святослава, одначе я не бачу причин так нею помітувати і в звязку з сформуваннєм Тмутороканської волости і кримськими справами така війна з хозарськими недобитками вповнї можлива.
Потім з дальших років маємо в тімже житиї (і в Похвалї) ляконїчну згадку про якийсь похід „на Пороги“, другого року по охрещеннї, може для забезпечення свобідної комунїкації Днїпром з Кримом і Візантиєю, з огляду на тодїшнї зносини, а в лїтописи ще похід, на Хорватів під 993 р.
З принагідної звістки лїтописи про волости, роздані Володимиром його синам, бачимо, що Володимир доконав великої роботи. Він не тільки поставив в залежність від себе волости, що входили в склад Руської держави, але більшість сих волостей привів до тїснїйшого звязку з Київом, розсажавши своїх синів в їх центрах, замість колишнїх „світлих і великих“ князїв, що часом набували забогато значіння й ставали фактично самостійними князями, і таким чином скріпив звязь земель династичним звязком. Велика родина Володимирова зробила йому тут важну прислугу; він мав від своїх численних жінок дванадцять синів і ще замолоду розсажав їх в головнїйших містах, очевидно — під опікою ріжних бояр, як сам замолоду правив в Новгородї. Лїтопись виказує у Володимирових синів отсї волости: Новгород Вишеслава, потім Ярослава, Псков Судислава, Полоцьк Ізяслава, Смоленськ Станислава, Туров (Дреговичська земля) Святополка, Володимир (Волинська земля — очевидно разом з карпатською Русю і польським пограничем) Всеволода, Тмуторокань (Подонє, кримські і кавказькі волости) Мстислава, Ростов (центр мерянських кольонїй) Ярослава, потім Бориса, Муром (центр поокських кольонїй) — Глїба 6). В безпосереднїй управі Володимира зісталось середнє Поднїпровє — землї Полян, Сїверян і Радимичів, та новоприборкані Вятичі; сї останнї платили дань, але, правдоподібно, заховали своїх князїв (іще столїтє пізнїйше бачимо тут якогось загадкового „Ходоту і його сина“).
Коли порівняти сю територію, взяту під близшу власть Володимиром, з тією, яку бачимо обсадженою київськими династами за Святослава (землї Полян і Деревлян, може Сївера, та Новгород), бачимо значний поступ з розвою державної одности. Ся робота мусїла зайняти довший час, не могла обійти ся без боротьби; звістки про війни з Полоцьком, Радимичами, Вятичами, походи на західнї окраїни — то тільки уривкові й припадкові відгомони сїєї сторони в дїяльности Володимира.
Спеціально про західнї походи лїтопись повинна-б була оповісти далеко більше; тепер же маємо тільки ті коротенькі записки про три походи: на Ляхів, на Ятвягів і на Хорватів, і по них наступає звістка, що Володимир жив (в другій половинї свого князювання) в згодї „съ киязи околными єго: съ Болеславомъ лядьскымъ и съ Стефаномъ угорьскымъ, и съ Андрихомъ чешьскимъ“ 7), та ще пізнїйша Галицько-волинська лїтопись, з нагоди походїв Данила від Калїш, завважає, що перед Данилом нїхто не ходив так глубоко „в землю Лядську“, тільки „великий Володимир“ 8). Стільки дає нам наша історіоґрафія. Західня знає тільки, що між Володимиром та польським Болеславом були напружені відносини: 992 р. Болеслав не міг прийти в поміч імператору Отону, бо сподївав ся великої війни з Русю 9), а Тітмар згадує про похід Болеслава на Русь 1013 р., з невідомих причин і з невідомим результатом. От і все.
Во главі угла тут лежить наведена вище звістка лїтописи під 981 р.: „йде Володимиръ къ Ляхомъ и зая грады ихъ Перемышль, Червень и ины грады, иже суть и до сего дня подъ Русью“ 10) — звістка, що задала великого труду історикам.
Значіннє сих слів ясно: Володимир ходив походом на Ляхів і відібрав у них Перемишль, Червень і иньші міста. Не мучачи й не натягаючи тексту не можна инакше зрозуміти: розумієть ся, при тім польськими сї міста могли бути на погляд лїтописця тільки полїтично, а не етноґрафічно, бо стільки про руську кольонїзацію на заходї він мусїв знати. Проби такого читання: Володимир зайняв лядські городи, а також Перемишль, Червень і ин. („грады ихъ, Перемишль“ і ин.), не відповідають вимогам старої складнї, бо в нїй інтерпункція не мала нїякої ролї; се тільки натяганнє для виратовання лїтописної відомости через виключеннє з „лядських городів“ Перемишля й ин., але таке натяганнє нїчого не виратує.
Але без такої поправки, коли Перемишль і Червеиь і ин, мають бути польськими городами, відомість нашої лїтописи натрапляє на иньшу трудність. Дїло в тім, в 980-х р., коли Володимир мав відбирати від Польської держави Перемишль и Червень, Краківська земля сама була в руках Чехів. Се каже чеський хронїст Козьма Празький 11); його відомомість польські історики були поставили в непевність 12), але знайшлось свідоцтво у сучасника — ґеоґрафа Ібрагима ібн-Якуба, що теж зачисляє Краків до чеських міст, а польського князя Мешка зве „володарем півночи“ 13). Чи Краківська земля належала до Польської держави перед тим, не знати. Знаємо, що основою сеї держави були великопольські землї, а Краків належав до Мешкового наступника Болеслава. Тим часом українські городи між Сяном і Бугом могли дістати ся під Польську державу тільки в такім разї, коли вона володїла Малопольщею: дуже мало правдоподібно, щоб вона могла захопити в свої руки сей український клин, не володїючи Малопольщею, або затримала його по тім як Чехи опанували Малопольщу 14) і володїла Перемишлем, не володїючи Краковом. Тому звістка нашої лїтописи, що Володимир відбрав сї руські городи „від Ляхів“, стає досить сумнївною.