За Святополком виступив з послушности батькови Ярослав, теж оден з старших Володимирових синів. Лїтопись поясняє, що давнїйші новгородські посадники обовязані були виплачувати річно новгородській залозї (очевидно, висиланій сюди з Київа) тисячу гривен, а дві тисячі присилати батькови до Київа, і се саме мав чинити Ярослав, але перестав присилати гроші до Київа. Володимир постановив оружною рукою приборкати непослушного сина й почав робити приготовання: звелїв прорубати в лїсах дороги для війська та мостити мости через ріки й болота. Ярослав не відступив перед сїєю перспективою боротьби й спровадив собі в великім числї Варягів з-за моря, як колись його батько на Ярополка. Але похід не прийшов до кінця, „Богъ не дасть дьяволу радости", каже лїтопись — Володимир вмер серед сих приготовань і усобиця відограла ся вже по його смерти.
Смерть застала Володимира ще не в старих лїтах — він ледви чи мав і 60 лїт 6), і застала зовсїм не приготованим, а се поставило його державу в дуже трудні обставини.
Володимир, здаєть ся, призначав на своє місце одного з молодших синів — Бориса; перед смертю він покликав його до себе в Київ з його Ростовської волости. Але позиція Бориса в Київі не була відповідно приготовлена, а до того в момент смерти Володимира самого Бориса не було в Київі: його вислано з військом на Печенїгів, що вступили в Переяславську волость 7). Натомість в Київі перебував на вільній стопі Святополк посварений з батьком, а в Новгородї приготовляв ся до війни Ярослав. Се все витворило сильні замішання зараз по смерти Володимира і захитало державою.
Володимир умер 15 липня 1015 р., в своїм дворі на Берестовім (над Днїпром коло пізнїйшого Печерського монастиря). Смерть його кілька днїв держали в секретї супроти непевних обставин, вкінцї вивезено його тїло в церкву Богородицї Десятинної, і тут поховано в марморянім гробі поруч його жінки Анни, що вмерла 1011 р. 8). В 1240 р. церква упала в київській руїнї, й з нею пропали гроби похованих там руських князїв. В 1635 р., за митрополита Петра Могили, забравши ся до реставрації Десятинної церкви, мали знайти в її руїнах кости Володимира, „въ мраморномъ гробЂ, идЂже древле положени быша", але не маємо нїяких близших звісток про ті прикмети, по яким констатували тодї, що се гріб Володимира, а тепер і самого гроба вже не маємо. Могила задумував перенести ті Володимирові кости з церемонїєю до Софійської катедри і просив московського царя прислати для сього новий гріб, але гроба з Москви не прислали, і той Володимирів гріб і мощі (окрім кількох костей, що в видї релїквій по тій Могилиній нахідцї переховують ся по ріжних місцях) самі незнати де подїли ся 9).
Примітки
1) „И живяше Володимиръ по строєнью дЂдню и отню", кінчить лїтопись (Іпат. с. 87); думаю, що сї слова по контексту належать спеціально до карної практики, хоч можна б їх брати й незалежно від неї, як загальну характеристику.
2) Чтенія київські с. 15 і 21, Іпат. с. 91.
3) Лїтопись каже, що ті щоденні пири Володимира робили ся „бояромь, и грыдьмъ, и соцькимъ, и десятникомъ, и нарочитымъ мужемь". Як би виходити з термінольоґії поч. XII в., коли лїтопись закінчувала ся, то се б була мова тільки про дружину, але чи „бояре, соцькі, десятники" були в Х в. тільки дружинниками, можна сумнївати ся a priori, так само яв і при загальнім напрямі Володимирової полїтики досить неймовірно, аби сї прийнятя робило ся тільки для дружини.
4) С. 240-242.
5) Іпат. с. 83.
6) Се виходить з того, що його батько по смерти Ігоря був „велми дЂтескъ".
7) Іпат. с. 80.
8) Іпат. л. 89-90, Тітмар VII. 52. Скілїца-Кедрен одначе кладе смерть Вододимирової жінки на пізнїйше.
9) Акты Южной и Зал. Россіи III с. 29, Terathurgima с. 4, Голубевъ Петръ Могила II с. 426 і далї, Закревскій Описаніе Кіева І с. 281 і далї. Слова Могили про морморяний гріб Володимира уневажняють здогади, що гріб з червоного шіферу, знайдений в фундаментах Десятинної церкви, в 1824 р., може бути Володимировим гробом, знайденим Могилою. Тепер як Володимирові останки переховують ся: голова в київській Лаврі, рука в Софійській катедрі, нижня щока в московській Успенській катедрі.
ЗНАЧІННЄ ВОЛОДИМИРОВОЇ ДОБИ, ТРАДИЦІЯ ПРО ВОЛОДИМИРА
Не вважаючи на Володимирові заслуги християнству, що підносять всї, хто писав про нього в XI в., порівнюючи їх із заслугами Константина, канонїзовано його досить пізно. В лїтописи й старім житиї маємо натяки на певну опозицію канонїзації Володимира: житиє боронить Володимира від закиду, що він не творить чудес, лїтопись закидає людям, що йому „не воздають почести противу оного воздаянью“, та взиває сучасників, аби молили ся за Володимиром, аби його Бог прославив (чудами). Очевидно, брак тих чуд був головною причиною, чому отягали ся з канонїзацією Володимира. Дуже правдоподібно також, що на перешкодї стояли й тодїшнї аскетичні погляди на християнську святість, бо з ними не мирила ся память про веселі Володимирові пири й взагалї память сього „ласкавого князя“. Його стали признавати святим, коли ослабла ся традиція — перші згадки про нього як признаного святого походять з другої половини XIII в. 1).
Старе порівняннє Володимира з Константином дуже відповідне — подібність між ними не обмежуєть ся їх заслугами християнству. Константин також передо всїм був полїтик, і з полїтичних інтересів виходив в своїх заходах коло християнства; він був творцем нового державного устрою в Римській імперії, відродив її. Се можна, mutatis mutandis, сказати й про Володимира.
Він розпочав свою роботу тим, що відбудував розсипану державу, але заразом заходив ся коло того, аби звязати її міцнїйшою внутрішньою звязею. Досї властиво одиноким звязком у нїй була купецько-дружинна верства, що як кров по жилах, розбігала ся по цїлій системі Руської держави і звязувала та удержувала її своєю одністю й одністю своїх інтересів, що вимагали власне можливого розширення й удержання в цїлости сїєї системи. Володимир дав нові, иньші звязи.
Передовсїм — звязок династичний. Він полягав на тім, що в землях Руської держави посаджено синів одного батька, членів одної династії. З сього розвиваєть ся потім погляд, що династія Володимира має монополь, виключне право князювання в землях його держави, що всї землї Володимирової держави — то отчина Володимирової династії; що всї князї мусять солїдарно боронити цїлости сїєї отчини, і в тім їх інтерес, бо кождий князь по свойому роду, по своїй приналежности до династії має право на волость в сїй отчинї. Таким чином заложена була хоч слабенька, але все-ж жива центріпетальна тенденція (кажу — слабенька, бо значіння сього моменту не треба перецїнювати, і поруч нього стояло змаганнє кождого князя відокремити свою волость і вибитись з під впливу київського князя).
Сильно заважив звязок релїґійно-культурний. Володимир запровадив в своїй державі нову віру й доложив рук, аби можливо її роспросторити; разом з релїґією роспросторювалась візантийська культура. І та віра й та культура на цїлій просторони Володимирової держави опирались на авторитетї Володимира, потім — на його династії, і прихильники їх тим самим мусїли бути прихильниками династії, оборонцями, проповідниками її прав і значіння, як се було з християнством в державі Константина і повторялось потім в ріжних варварських державах, де росповсюдненнє християнства ішло з гори, від правительства. Чи мало при тім правительство на метї перенести на Русь і те релїґійне освященнє власти, яке було в Візантиї, се тяжше припустити, бо для такої програми треба було занадто близького знатя візантийських відносин, і в кождім разї пересадити на Русь сї погляди в значнїйшій мірі не удало ся.