1) Виводи Ruotsi з фінської мови досї не вдавали ся. Вивід з *hrōdh ще збільшає комплїкацію сього виводу: треба припускати, що Ґоти так себе звали (а сього не знаємо), що се імя було приняте Фінами, що сї останнї перенесли сю назву на Ґотів Ґотлянда і полудневої Швеції (а що як тодїшнї Фіни не приймали теорії етноґрафічної одности шведських Ґаутів з Ґотами вислянськими?), що вкінцї воно стало означати людність Швеції взагалї, і що ся людність, прийшовши в словянсько-фінські землї, сама прийняла се імя — їй самій незвістне.
Так чи инакше з сих теорій виходить, що Шведи самі себе не \624\ звали Русю, а звали так їх в східнїй Европі Фіни і Словяне. Одначе прийшовши на Русь, Шведи залишають своє питоменнє імя і вже в першій половинї IX в. приймають се чуже, фінське імя — звуть себе Русю в посольстві 839 р., як потім в умові з Греками: „мы отъ рода Рускаго“ (911). Се вже одно не дуже правдоподібне. Ще дивнїйше, що Словяне прийняли для Шведів імя Руси, коли було для них власне імя — Свеї, а для тих прихожих нїби Шведів, властиво — взагалї Скандинавів, ще й иньше імя — Варяги, що уживало ся в етноґрафічнім значінню, і одначе прийняло ся для тих приходнїв чуже і Словянам і тим приходням фінське імя Руси. При тім в X в. не тільки в Київі, а очевидно — і в Новгородї (бо сама лїтопись свідчить про тїсні культурні взаємини між сими двома стаціями на пути з Варяг в Греки) не підозрівали, що Русь — то Шведи, і прийнявши два столїтя перед тим від Фінів се імя, яке Фіни й досї уживають для Шведів, нїчого не знали про шведську Русь на противнім боцї Варязького моря, звідки ще й тодї лазили по Руси Варяги: через те автор Повісти і вивів усю Русь з Скандинавії без останку, аби там її не шукати. Новгородцї, що перед усїм з поміж словянських племен мусїли перейняти від Фінів руську назву Скандинавів, теж уживали її тільки в приложенню до варязьких дружинників і династів осїлих на Українї, а в своїх традиціях знали тільки Варягів 1).
Такі незвичайні трудности виплавають з сеї теорії. I головне, що розбиває її зовсїм — се льокалїзація руського імени на київській околицї й істнованнє Руси в полудневих краях тодї ще, коли першого скандинавсько-руського князя, Ігоревого батька з його братами не могло бути й на світї.
1) Такі здогади ставить ак. Шахматов в названій вище працї (Сказ. о призв. Варяговъ), пробуючи погодити лїтописні теорії з історичними фактами: в IX або ще і в VIII в. Скандинави набігали для здобичи і мандрували для торговлї в східно-европейські землі; на півночи їх знали як даньщиків і грабителїв; на Українї з її вищою культурою і суспільним устроєм вони виступають в ролї дружинників і купцїв, що забирають власть в свої руки — через те тут руське імя перейшло на підвластні їм землї, тим часом як в північних воно зіставало ся етноґрафічним іменем для варязьких напастників. Але дивним дивом не льокалїзувало ся воно на півночи довго й потім, коли против полудневих руських князїв Новгородцї спровадили собі варязьких конунґів і „роль Варягів на півночи стала анальоґічною з ролею Варяго-Русів на полуднї (с. 63). Ті трудности, з якими прийшло ся стрінути ся такому глубокому знавцеви лїтописної традиції, мирячи її з історичними даними, найкраще показують малу історичну стійність лїтописної теорії.
Пояснення скороченних цитат.
Іпат. — Іпатська лїтопись, вид. 1871 р.
Лавр. — Лаврентиївська лїтопись, вид. 1872 р.
Новг. або 1 Новг. — Новгородская лЂтопись по синодальному хоратейному списку, 1888.
Софійська, Воскресенська, Никонівська, Тверська лїтопись — Полное собраніе рус. лЂтописей.
Параграфи умов Руси з Греками — по подїлу хрестоматії Владимірского-Буданова.
Р. Правда Кар. і Ак. — Руська Правда, кодекси Карамзїнський і Академічний, подїл на параґрафи Калачова.
Правила м. Іоана — Русская ист. библіотека т., VI і прийнятий там подїл на параґрафи.
Житиє Θеодосія — вид. Бодянського, числа значать листи сього видання.
Наука Мономаха — текст і сторони в вид. Лаврентиївської лїтописї 1872 р.
Слово о полку Ігоревім — римські цифри означають подїл на глави, прийнятий в вид. Огоновського, Львів., 1876.
Патерик — у вид. Яковлева (Памятники рус. литературы XII и XIII в.).
Inscr. — Inscriptiones orae septentrionalis Ponti Euxtni.
Plin. — Рliniï Naturalis Historia, ed. Detlefsen.
Птолємей — подїл на параґрафи Ноббе.
Iord. — Iordanis Getica, вид. Момзена (M. Germ. hist.).
Corpus scriptorum hist. Byz — бонське вид., з нього цитують ся тексти візантийських письменників, які не мають новійших видань — як Historici graeci minores ed. Dindort, Excerpta historica iussu imp. Constantini Porphyrogeniti confecta ed. Boissevain, de Boor, Büttner-Wobst, Прокопій вид. Haury, Теофан i Никифор вид. de Boor.
Mon. Germ. h. — Monumenta Germaniae historica, серія Scriptores.
Mon. Pol. h. — Mouumenta Poloniae historica, Львів 1864 i д.
Гаркави — Сказанія мусульманскихъ писателей о Славянахъ и Русскихъ.
Ібн-Росте, або ібн-Русте — давнїйше званий ібн-Дастом: ИзвЂстія ибнъ-Даста, вид. Хвольсон, 1869.
Рюйсброк, Pubrucus — Recueil des vojages publié par la société de géographie, IV, 1839.
Карамзін — Исторія Российская, вид. Ейнерлїнґа, 1842.
Соловйов — Исторія Россіи, стереотипове вид. тов. „Общественная Польза“.
Krek 2 — G. Krek, Einleitung in die slavische Literaturgeschichte, вид. 2.
Записки — Записки Наукового товариства ім. Шевченка у Львові.
Записки київ. — Записки українського наукового товариства в Київі.
Записки одеські — Записки одесскаго общества исторіи и древностей.
Матеріали етнол. — Матеріали до українсько-руської етнольоґії, вид. наук. тов. ім. Шевченка у Львові.
К. Ст. — Кіевская Старина.
Чтенія київ. — Чтенія историческаго общества Нестора лЂтоп. в Київі.
Чтеніе моск. — Чтенія въ общест†исторіи и древностей при московскомъ университетЂ.
Ж. М. Н. П. — Журналъ Министерства Народнаго ПросвЂщенія.
Ж. Ст. — Живая Старина, вид. Русского географ. общества.
Изв. отд. рус. яз. — ИзвЂстія отдЂленія русскаго языка академіи наукъ, нова серія, з 1896 р.
Труды отд. сл. и рус. арх. — Записки импер. археолог. общ., нова серія, Труды отдЂленія славян. и русск. археол.
Archiv — Archiv für slavische Philologie.
I. F. — Indogermanische Forschungen.
Kwart. hist. — Kwartalnik historyczny, вих. у Львові.
Грушевський М. С. Історія України-Руси. Т. 1. — Київ, 1913. — 648 с. (3-є вид.).
У першому томі висвітлюються соціально-економічні, політичні і культурні процеси, що відбувалися на території України з найдавніших часів до початку XI ст.
[Репринтне видання:
Грушевський М. С. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. / Редкол.: П.С.Сохань (голова) та ін. — К.: Наук. думка, 1991. — . — (Пам’ятки іст. думки України). — ISBN 5-12-002468-8.
Т. 1. — 1994. — 736 с. — ISBN 5-12-002469-6 (в опр.).]