Хоч Птолємей зачисляє Венедів — Словян до більших народів Сарматії (расом з Бастаранами, Язиґами, Роксолянами) одначе на його мапі східня Европа так замощена ріжними иньшими народами, що для сього „великого” народа зістаеть ся дуже не велике місце. Причиною сього була велика плутанина в іменах, і та форма, в якій Птолємей уявляв собі східну Европу — форма узької шиї між океаном і Меотідою. Усунувши ті імена, що перейшли, в формі дублєтів, з лївого боку Висли на правий, і ті що за тіснотою місця з прикарпатських і донсько-кавказьких країв простягнулись на Птолємеєвій мапі за-далеко на північ, здобуваємо порожню просторонь за Вислою, на Поднїпровю і далї на схід, де Птолємей, чи його джерело — Марин з Тіра, не знав в дїйсности ніякого народу крім тих Венедів.
Як ми бачили, Птолємей виразно уміщує венедські осади над берегом моря, „по Венедеькому заливу”, що тягнеть ся у нього на значну просторонь, на кілька степенів. Сього мусимо триматись. Правда, у Таціта за ґерманськими народами на лївім боцї Висли згадують ся „на правім боцї Свебського моря” Литовцї, Aestii з їх торговлею горючим каменем (янтаремъ, Bernstein). Але ся звістка не виключає звістки Птолємея: Венеди і Литовцї могли на сїм побережу сусїдувати 13). Також не маємо підстави відсувати Словян з-над моря, щоб умістити там Ґотів, як роблять иньші 14).
З згадних у Птолємея сусідів венедських не тяжко відгадати в Ґалїндах пізнїйших пруських Ґалїндів (огляд наших лїтописів), в Судінах — може пруських же Судавів; сї народи відповідали-б загальній згадці про Aestii на балтийськім побережу у Таціта. Тільки у Птолємея вони відсунені від балтийського побережа осадами Венедів. 'Όσσιοι Пригадують річку Оссу в Прусії. Кілька иньших імен, що зістають ся на Птолємеєвій мапі між Вислою та „океаном”, не можна добре обяснити, і сама реальність їх лишаєть ся непевною 15).
Для визначення докладнїйшої границї Словянщини з Фінами нема історичних відомостей. Таціт і Птолємей лише згадують про них, і Птолємей навіть всадив їх, як оден з „меньших” народів над Вислу, вище Ґотів: очевидно, він не знав про них нїчого крім імени. Звістки сих письменників свідчать тільки, що в І в. по Хр. Фінів знали недалеко від Балтийського моря 16). На другім кінці граничної лїнїї слїди присутности Фінів бачать в фінськім імени Волги у Птолємея ( 'Ρά — у Фінів і досї Rhav, Rawa); також імя Урала - Δάιξ обясняють з фінського. Певнїйшу вказівку на фінську кольонїзацію на полуднї дають лїнґвістичні слїди довгої культурної стичности між фінськими мовами середнього Поволжа (Пермяків, Вотяків) і осетинською — останком чорноморських Іранцїв: вони вказують, що в часи розпросторення Іранцїв в прикаспійських степах Фіни жили на середнім або низшім Поволжу. Середину граничної лїнїї між сими крайнїми точками виповнював катальоґ народів Ґерманарихової держави, де бачили імена поволзьких фінських племен Мері й Мордви (не кажучи за більш неясні). Але не знати, чи дїйсно тут маємо сї ймення, а не прості созвучности, і в кождім разї про територію згаданих племен не можна з нього витягнути нїяких вказівок 17). Археольоґічні і антропольоґічні розклади досї не могли ще нїчого дати для розяснення сього питання 18). Пробовано ще використати несловянські назви в хороґрафії верхнього Днїпра і Десни, ще більше-в басейнї Волги, Оки й Дона 19); але сї вказівки добре не перевірені, та й позбавлені хронольоґії: вони вказують на несловянську людність (припустїм — фінську) в часах перед словянською кольонїзаціею IX-XI в., але не мають доказової сили для давнїйших часів, бо під час словянського руху на захід і полудень словянські правітчинні краї могли (бодай по части) спустїти, і фіни могли їх на якийсь час тоді опановати. Таким чином тут кольонїзаційної границї не можемо вказати близше, як те, що басейн Волги і великих озер був в головнім територією фінською.
Виключивши території иньших племен, дістаємо для старої словянсько-литовської кольонїзації четверокутник, що ограничуєть ся лїнїєю Висли на заходї, Балтийським морем на півночи, на полуднї займає краї по середньому Днїстрі й Богу, а на сходї — басейн Днїпра (може — крім верхів самого Днїпра й його головних східнїх притоків). Тут з найбільшою правдоподібністю мусить бути уміщена словянсько-литовська територія перед міґрацією. Литовькі народи займали її північну частину. Як ми бачили, Таціт виразно уміщує їх на східнїм березї Балтийського моря, і се потверджуєть ся хороґрафічними й лїнґвістичними поміченнями. Правда, у Птолємея Ґалїнди й Судини сидять не на самім побережу, а віддїлені від нього осадами Венедів, але се такаж помилка як перенесеннє на тійже мапі Фінів на середню Вислу, або ж на балтийськім побережу треба припускати иньші литовські племена, упущені Птолємеєм. Близше означити тодїшню литовську територію можна тільки гіпотетично 20). Орієнтоватись в тодїшнїй литовській кольонїзації пізнїйшими етноґрафічними границями можна тільки до певної міри, тим більше, що і в означенню пізнїйших етноґрафічних границь є багато непевного. В пізнїйших часах східне побереже Балтийського моря аж до Курішгафа займають Фіни (Корсь і Либь Початкової лїтописи), — вони відтиснули відти Литовцїв. Литовцї займають цїлий басейн Німана, а навіть в басейнї Березини і Припети (на лївім боцї її) пробовано виказати несловянські (нїби литовські) елєменти 21), Досї одначе литовські елєменти в порічях Припети й Березини на певно не сконстатовані, а як і приймати їх, то ще велике питаннє: що треба-б тут зачислити до кольонїзації пра-литовських часів і що може бути слїдом пізнїйшого розпросторення Литви на полуднї. Подібно як Словяни, литовські народи разом з словянським рухом, в IV-V в., могли пересунутись на полудень і захід, полишивши фінським племенам північно-східню частину своєї території; могли опановати тодї колишнї словянські займанщини, та по якімсь часї знову їх стратити під поворотною хвилею словянської кольонїзації — коли замкнулись полудневі і західнї границї словянського розсіяння, і словянській кольонїзацийний рух, по реакції, відбив ся о північні границї.
Видїливши, хоч з певним, далеким приближеннєм для литовської ґрупи по її відокремленню балтийське побереже і що найменьше — землї між Нїманом і Двиною, ми для прасловянської території маємо простір від Карпатського підгіря до Алаунської (Валдайської) височини, краї верхнього й середнього Днїпра (але території на схід від Днїпра, а також в сусідстві нїманського басейна — спірні), та краї між Вислою й Нїманом аж до моря (о скільки сї краї не були заняті готськими й литовськими осадами). Таке означеннє праславянської території в головнім (з ріжними другорядними відмінами) досить приняте в науцї і дїйсно опираєть ся на цїлїй сумі наших відомостей, тож і має значну, як на тепер — найбільшу правдоподібність за собою 22).
Не можу проминути мовчаннєм, що при такий виводї словянської і спеціально східно-руської правітчини ми зовсім розминаємось з нашою історичною традицією, представленою автором вступних глав „Повісти временних лїт”. Для нього вихідною точкою словянської кольонїзації було середнє й нижнє Подунавє, і словянське розселеннє у нього йшло на північ, північний схід і схід. „По мнозЂхъ же временехъ, каже він, сЂли суть Словени по Дунаеви, кде есть нынЂ Угорская земля й Болгарьская; отъ тЂхъ Словенъ розидоша ся по земьли й прозваша ся имены своими” 23). Традиція ся противить ся всїй сумі наших відомостей про словянську кольонїзацію; се невдала гіпотеза київського книжника. Скомбіновала ся вона в тих часах, коли память про словянську міґрацію вже затерлась; піддали її ріжні факти-як згадки народньої поезії про Дунай, біблїйне оповіданнє про загальне розселеннє народів з полудня, а головно мабуть навіяли її свіжійші факти витискання Руси з середнього і нижнього Подунавя в Х-XI в. Навіть в народнїх переказах вона, очевидно, не мала нїякої основи і не може мати нїякого значіння для історії словянської міґрації 24).
Мушу згадати ще новійшу теорію — популярну головно в історіоґрафії росийській, — що правітчину словянську уміщує на Підкарпатю, в Галичинї й сусїднїх частях Волини. Головною і властиво одинокою підставою сеї теорії (що правда, ніхто докладнїйше арґументувати її й не постарав ся досї) послужило поміченнє, що найбільшу чистоту словянських елєментів в хороґрафії показує територія на полудень від Припети й на захід від Днїпра, особливо теперішня Волинь і Галичина 25). Сї хороґрафічні помічення самі таким чином не дають підстави обмежити сеї правітчини західньою, прикарпатською частиною. Нема нїяких причин виключати приднїдровських країв, з хороґрафічного становища також вповні словянських 26) (а й слїди несловянської кольонїзації на північ від Припети і на схід від Днїпра, як казав я, ми не маємо права переносити в часи пра-словянські та виключати сї землї з словянської правітчини, бо в сих несловянських елєментах могли відбити ся переміни з часів словянського розселення). Нема причини абсолютно виключати і Прикарпатя, але класти во главу угла словянської правітчини саме прикарпатські краї незвичайно трудно супроти того, що тут як раз маємо ясні слїди иньшої кольонїзації в близшім сусїдстві — гірські краї карпатські займають племена безсумнївно несловянські (тракийські правдподібно 27), і в сучасній хороґрафії Карпатів ми справдї маємо масу елєментів несловянських, може новїйших-волоських, а може й старійших. В часи старшого ґерманського руху підкарпатське підгірє займає ґерманська кольонїзація (була тут в III-IV вв. перед Хр.). Перед ним могла тут бути й словянська кольонїзація, але могла бути й иньша, напр. кельтська, як по иньших областях тодїшнього розширення Ґерманцїв 28). Полуднева частина галицького підгіря — порічє середнього Дністра, як ми бачили, в часах індоевропейського розселення зайняте характеристичною культурою глиняних будовель, яка розширяєть ся відси зовсім не в напрямах пізнїйшого словянського розселення на північний захід і північний схід, а на полуднє і схід, і не полишає в районї пізнїйшого словянського розселення скільки небудь виразного наступства. Всї сї факти роблять для Прикарпаття ролю словянської правітчини майже неможливою. Заразом отся маленька аналїза може послужити ілюстрацією, як трудно пересувати сю правітчину куди небудь з тої просторони, яку ми вище визначили для неї 29).