Пятий вік і перша половина четвертого були часом найбільшої сили й розвитку Ольбії. Джерелом богатства для неї були торговля й господарство: хлїб, риба, худоба, як і у Тіри 8). Крім того, по словам Геродота, в Днїпровім лиманї добували сіль — велика се була вигода для солення риби, важного предмету торговлї. Місто було незалежною републїкою, правилось народнім вічем і сенатом, екзекутивну власть мали архонти й стратіґи, скарбу пильновали колегії „девяти” й „одинадцяти”, а торговлї й промислу доглядали колєгії аґораномів і астіномів; взагалї завдяки численним написям устрій Ольбії відомий лїпше від иньших тутешніх міст.
Та за тим розцвітом, в якім бачимо Ольбію за Геродота, наступили для неї гірші часи. В 2-ій пол. IV в. їй прийшлось витримати тяжку війну з якимсь Зопіріоном: як звичайно приймають, був то воєвода Александра В. Громада мусїла напружити всі свої сили і шукати надзвичайних засобів, щоб устояти ся. „Борістенїти обложені Зопіріоном, дали свободу невільникам, признали чужоземцям горожанські права, заложили нові книги (правдоподібно — списали довги в заміну жертв на оборону), і тим способом змогли оборонитись від ворога”, оповідає пізнїйший письменник 9). Але за сим потрясеннєм прийшли нові біди — Ольбії тяжко приходилось від сарматських і скитських орд і від нового варварського руху в придунайських краях-від „Ґалятів” як вони звуть ся в місцевих написях (думають, що то були Бастарни або дунайські Кельти), також від Скірів, пізнїйше — від Ґетів. З декрету на честь Протогена, ольбійського громадянина — найбільшої й найінтереснїйшої ольбійської написи (час її невідомий — кладуть то на III то на II в. перед Хр. 10), бачимо, що Ольбія тодї мусїла відкупатись від сарматських орд рік-річними „дарунками”, чи по просту сказати -данею. Вічний неспокій і війни привели господарство до повного упадку: „через війни і неврожаї” місто цїлком збіднїло, так що архонти мусїли заставляти храмову посуду, а в містї був голод. Пізнїйший Діон Хрізостом каже, що Ольбію не раз тодї брали вороги 11). Немалий час, — хоч може і не безпереривно, вона мусїла признавати над собою зверхність скитських царів. На се вказують монети Олбії з іменами кількох варварських царів 12) — на жаль без хронольоґії. Нарештї в 2-ій чверти І в. перед Христом Ґети цїлком зруйнували Ольбію, „як і всї иньші міста на лївім (північнім) березї Понту аж до Апольонїї” (коло теп. Бурґасу). По словам Діона Хрізостома Ольбіополїти тодї розбіглись і вернулись на старі попілища пізнїйше — „як здається, за приводом (чи дозволом) самих Скитів, що потрібували торговища і зносин (торговельних) з Греками, а ті перестали приїздити до них по зруйнованню міста”. Ся нова, реставрована Ольбія одначе виглядала і столїт пізнїйш дуже нужденно, як описує її Діон, що особисто був тут в 80-х рр. по Хр. Вона займала тільки незначну частину старогоміста; купа лихих домків тулилась коло останків старих укріплень,обгорожена дрантивенькою стїною; в храмах не можна було побачитиодної цїлої статуї: все було покалїчене. Се справдї потвержують і новїйші розкопки: нове місто, убоге і нужденне, займало тільки частину старого. Сама людність змінилась, каже Діон, вона мала тепер дуже сильну домішку варварів, і се потвержують написи де бачимо мішанину грецьких і варварських, особливо іранських імен 13). Та по словам того ж Діона, се була загальна доля тих спустошених міст побережа: як котрі і віджили, то дуже нужденно, і з сильною участю варварських елєментів.
Вернутись до давнього розцвіту Ольбії, очевидно, уже й не прийшло ся; не так складали ся обставини: приходило ся жити серед трівог, серед дальшого неустанного руху в степах. Діон, як самовидець, дає нам образок неспокійного житя сього міста при кінцї І в.по Хр., серед страху від ворогів. Борістенїти зходять ся послухати заїзжого рітора на улюблену тему — про Гомера, про Ахіля, що був предметом місцевого культу — але приходять узброєні, брами міста замкнені, і на мурах стоїть воєнний прапор, бо Скити попереднього дня набігали на ольбійські землї. Се ілюстрація ольбійського житя всїх сих столїть.
На сю вічну боротьбу з варварськими сусїдами не ставало Ольбії своїх сил. Коли першою силою в понтийських сторонах став Мітрідат, Ольбія, як і иньші чорноморські кольонїї, шукала у нього помочи і захисту; недавно віднайдена ольбійська надпись кинула світло на сї зносини її з Мітрідатом 14). Коли Мітрідат згинув в боротьбі з Римом, Ольбія шукає помочи і опіки Римлян. Не знаємо подробиць сих відносин довший час: джерела не говорять про Ольбію спеціально. Але нема сумнїву,що за Нерона, коли римське правительство енерґічно вмішало ся в чорноморські відносини, і римські війська боронили від варварів Херсонес,а римське правительство хотїло поставити в безпосередню залеженість від себе навіть далекий Боспор — близші оселї, як Тіра, Ольбія й ин.,тим, більше мусїли стояти під опікою Риму. Пізнїйше знаємо, що за Антонїна Ольбія зверталась за помічю до Рима проти „Тавроскитів”і дістала підмогу. За Септимія Севера (між 196 і 198 p.) перейшла вона під формальну зверхність Рима і війшла в склад провінції Мезії,так само як і Тіра. І Рим все, коли тільки иньші клопоти не паралїзували його тутешньої полїтики, — не відмовляв, в своїх інтересах,своєї помочи і опіки тутешнїм грецьким громадам. Недавно знайдена ольбійська напись 248 p. показує, що тодї ще, перед самою ґотеською бурею була в Ольбії римська залога 15). Правдоподібно, слїдом Ольбія була зруйнована нападами Готів, але не зникла відразу, ще відживала кілька разів (як показують розкопки), хоч і дуже нужденно, — поки стала зовсїм порожньою руїною (останнї монетні знахідки тутешнї походять з VI в. по Хр.)
Перейдїм до дальших осель.
Затока при Перекопі (між Днїпровим лиманом і Кримом) звалась Каркінїтською (инакше — Таміракською) по імени Каркіни, міста, на її північнім березї. Торговельного значіння ся затока не мала, як і кілька малозначних осель на її побережу. На західнїм побережу Крима, лежало місто Керкінїт (де теперішня Евпаторія) 16)-теж нїчим особливим не визначне. Важне значіннє мав тільки крайнїй східно-полудневий виступ півострова, між затокою Ктенунтом (теп. Севастопольська) і Символїв теп. Балаклавська). Витворений сими затоками півостров звав ся Херсонесом, як і цїлий Крим: для відріжнення від сього великогоХерсонеса, той малий півостров звуть звичайно Херсонесом Гераклєйським, по осадникам, що прийшли з Гераклєї Понтийської. Херсонесом же Гераклєйським, Таврійським або Меґарським 17) звало ся саме місто, положене на сїм малім півострові.
Засновали Херсонес, як я вже сказав, виходнї з Гераклєї Понтийської, кольонїї Меґарян (на полудневім березї Чорного моря (тепер по Турецьки Ереґлї). Недавно знайдена надпись, де Херсонїти звутьГеркалєйцїв своїми „шановнїйшими батьками” 18), потвердила лїтературну традіцію, що Гераклєя була метрополїєю Херсонеса. Т. зв. Скімн каже, що в заснованню Херсонеса брав участь також і Дельос; але ся звістка нїчим не потверджуєть ся. Головна маса людности була в усякім разї дорійська — се показує виразно дорійський діалєкт написей 19).Коли засновано Херсонес-невідомо, але в кождім разї належав він до молодших, а не до старших кольонїй. Сама Герклєя заснована була за часів Кіра, отже в VI в., значить Херсонес зявив ся значно пізнїйше. Геродот мовчить про нього, вперше згадує т. зв. Скіляк (IV в.).Припускають, що й за часів Геродота Херсонес вже істнував, тільки сей не згадав про нього, але се здогад не дуже певний, і в усякім разї з херсонеських находок поки що для V в. нїчого певного не можна виказати.
Оселяючись в сусїдстві диких і нелюдських Таврів, про котрих оповідались всякі страхи, осадники на початках шукали не стільки торговельних вигід, скільки безпечности. Для того місто з початку осаджено не при котрійсь з двох згаданих бухт, а на крайнїм виступі півострова, над т. зв. Козачою бухтою, бо там він лекше міг бути оборонений. Подвійний мур боронив його і сей малий виступ від суші.Але з сього безпечного кута Херсонес здавна почав розселяти ся і далї на північ, над теп. Карантинною бухтою (де тепер Севастополь), і тут викрито теж старі стїни з першої епохи міста, з гарного тесаного каміня-але вони мабуть не були докінчені тодї, і тільки пізнїйше, уже в римській добі обведено муром се нове місто наоколо, і воно стало головним огнищем тутешнього життя. Взагалї ж житє сього далекого гелєнського закутка в перших віках його істновання не визначало ся нї блеском нї богатством — енерґічні розкопки останнїх двадцяти лїт не викрили нї артистичних будов, нї роскішних похорон; херсонеська монета — сей перший показчик торгового розвою — не стрічаєть ся в великім числї. Громада херсонеська жила більше господарськими інтересами, що вимогали богато енергії й праці. Працею й культурою приходнїв камінцюватий і непривітний півостров справдї гарно оброблено; заховались досї останки штучних водопроводів (труби для води); півостров укрили штучні городи і виногради. З збіжем було мабуть труднїйше, судячи з того, що в присязї своїй горожане обовязують ся „збіже з рівнини”; не продавати нікуди инде опріч Херсонеса 20). Західнє побереже Крима не з родючих.