Про саму кольонїзацію знаємо, що Герули зайняли східнї краї- над Меотидою і по части в Криму. Ґоти властиві сидїли по Днїпру й далї на захід-до Дунаю і карпатського згіря. Вони подїлялись на східнїх — Остроґотів, инакше Ґрейтунґів (се виводять з griut пісок, мешканцї піскуватих степів) і західнїх — Візіґотів або Тервінґів (triu — дерево, лїсові люде). Назви сї мусїли бути давніми, бо в VI віці оповідало ся про короля Остроґоту з давнїх, перед-гунських часів 17): але лишаєть ся неясним, чи сї назви були принесені ще з старої вітчини, чи зявили ся вже на нових чорноморських осадах 18). Осади Остроґотів були над Днїпром, Візіґоти сидїли між Днїстром і Дунаєм, а пізнїйше (вже, певно, по виходї Римлян з Дакії) розпросторились вони й далї на північ — в семигородські Карпати, витиснувши звідти Ґепідів і Вандалів. Як далеко готські осади протягали ся на північ в Поднїпрянщинї, не маємо нїяких вказівок. За Герулами на схід, в придонських і прикавказьких степах сидїли алянські народи 19).
В ґотській традиції, переказаній Йорданом, в давнїйших часах всї Ґоти — східнї й західнї мали становити одну державу, аж пізнїйше Візіґоти віддїляють ся осібно. Дїйсно, вже Таціт завважив у Ґотів особливий розвій королівської власти і під час довгої мандрівки на полудень, серед боротьби з ріжними народами, могли сї ґерманські ватаги сформувати ся в .одну воєнну орґанїзацію, а при широкім розселенню по степових просторах мусїла ся консолїдаційна сила з часом знову ослабнути 20). У Йордана всї Ґотн виступають в останнє в одній державній орґанїзації за часів короля Остроґоти, тоб то в серединї III в., але для нас сї датовання не мають значіння, — констатуємо тільки, що часи полїтичної одности Ґотів в традиції лежать далеко по заду, в лєгендарних часах, що безпосередно наступили по міграції 21). Пізнїйше (в IV в.) бачимо королївську власть розвинену у Остроґотів, тим часом як Візіґоти роспадають ся на дрібнїйші ґрупи, з вождами на чолї, яких сучасник Аміан зве судіями,-judices 22).
Як я вже сказав, відомости про Ґотів в старших джерелах маємо з їх походів на Римську державу 23). В сих походах знайшов собі вихід войовничий запал Ґотів, розвинений в війнах мандрівки. Вони займають собою цїле пів столїтя, від другої чверти III в., та для нашої мети вистане коротенько про них сказати.
Звістки про перші походи дуже скупі. Здогадують ся, що початком їх було зруйнованнє Істрополя на чорноморськім побережу р. 238. Напади припали на час сильних замішань в Римі; пограничні римські намісники, не маючи помочи від центрального правительства, мусїли уложити з Ґотами умову, і на основі її вони побирали річну платню від римської адмінїстрації. Правдоподібно, задержаннє сїєї платнї стало ся потім причиною великих спустошень, які починили Ґоти в Мезії і Тракії кілька років пізнїйше. Цїсар Децій, що хотїв положити кінець сим пустошенням, наложив сам головою разом з сином в битві (р. 251). Хоч наступник Деція довів до угоди з Ґотами, але й се не спинило готських нападів: тільки ми про них маємо дуже скупі відомости. Частими походами пустошать Ґоти землї Балканського півострова, не задовольняючись ним переходять далї за Пропонтіду в Малу Азію, а разом з походами суходолом розпочинають потім і морські; цїкаво, що при тім Ґоти показують себе народом цїлком не обізнаним з морем: розпочинають свої походи на чужих кораблях та уживають чужих гребцїв і майстрів до будови човнів 24). Участниками сих походів виступають разом з Ґотами їх сусіди — Герули, Борани 25), Уруґунди, Карпи.
З часом ґотські находи приберають все ширші розміри, обіймають все більші території, спустошення трівають все довше, в міру того як Римська держава показуєть ся безсильною їх повздержати. З розбійничих нападів вони починають вже приберати характер окупації. В Останнїй великий похід 269 р. Ґоти разом з ватагами Герулів, Ґепідів, Бастарнів виберають ся з родинами й рабами. Тут уже заникала ріжниця між походом для грабовання і мандрівкою народу, і ми не можемо знати, чи то був тільки надовго замірений похід, під час якого вояки не відважились лишати своїх родин і господарств, чи-проба міґрації. Заносилось дїйсно на нову мандрівку Ґотів і їх свояків-союзників, та сей великий похід, споряджений морем і суходолом, що цїс. Клявдій рахує на 2000 човнів і 320 тис. мужа, закінчив ся нещасливо. Ґерманські ватаги понищено, а ряд енерґічних імператорів, що роспочав собою Клявдій, зміцнив сили імперії.
До того прилучилось іще, що Аврелїан слїдом потім покинув Дакію (274), перевівши її осадників до Мезії. Наслїдком того германські народи здобули собі новий кольонїзацийний терен, і туди мусїла звернути ся головна увага Ґотів. Прикарпатські землї переходять тепер головно в їх руки. Сей ґотський натиск від сходу міг вплинути на те, що решта попереднїх осадників — Карпів і Бастарнів кидає карпатські краї при кінці III в. й переходить на римські ґрунта, — так само як в північних прикарпатських землях міг на се влинути натиск словянський. Та те, що дїялось тодї на північ від Карпатів, нам майже невідомо, дещо знаємо тільки про рух ґерманський на полуднї. Візіґоти опанували семигородські Карпати, витиснувши відти Вандалів і Ґепідів. Вандали опановують спорожнені Римлянами землї Дакії від північного заходу. Крім них осаджують ся в колишній Дакії Ґепіди, Тайфали, Віктофали 26). При тім не обійшло ся без конфлїктів і війн між сими ґерманськими народами, але память про них переховалась тільки в непевних спогадах Йордана 27). Отсей кольонїзаційний процес зі своїми війнами відвернув ґотські племена від походів на Рим; з IV віку знаємо лише досить рідкі випадки їх війн з Римом. Правдоподібна крім того й відомість Йордана, що тодї був відновлений давній „союз“ Ґотів з Римлянами: на підставі його вони діставали від Римлян запаси, й за те платили воєнною помічю 28).
Сї близші звязки ґотського житя з римським світом мали певне значіннє в культурній еволюції східно-полудневої Европи і між иньшим проявили ся в поширенню християнства між Ґотами і появі ґотського перекладу св. Письма; автором його був Ульфіля, фундатор аріанської церкви серед Вестґотів (341-8). Вестґотські старшини, противники римських новин, що правда, підняли нагінку на Ульфілю і його вірників, але се не перешкодило християнству ширити ся серед Ґотів і пізнїйше 29).
Таким чином історичні факти вказували-б з кінцем III в. на західнїй напрям ґотських інтересів. Натомість в лєґендарній традиції, переказаній Йорданом, ґотські сили звернені на підбиваннє північних і східнїх сусїдів, і тут перед гунським находом нечуваним світом мало засяти остроґотське королївство Германаріха (чи Ерманаріка або Ерманріха, як його звуть сучасні ґерманїсти). Королївство се було б для нас дуже цїкаве, як би ґотські перекази про нього можна було взяти за чисту монету.
Крім Йордана говорить про Германаріхову державу ще сучасник Германаріха Аміан 30). Він оповідає про нього, що се був воєвничий король і з причини численних щасливих воєн був страшним для сусїднїх народів; зве його край просторим (late patentes) і родючим. В сих відомостях Аміана трудно знайти доказ якоїсь незвичайної мо-гутности, але в ґотській традиції держава сього останнього короля прибрала нечувані і — зовсїм неправдоподібні розміри. В тій формі, як ми її маємо у Йордана (гл. 23), вона вже лїтературно перероблена. В основі її лежить народня саґа про Германаріха, що переховалась поза тим і в північній поетичній традиції саґ, і в ріжних лїтературних обробленнях (в Кведлїнбурській лїтописи, Вірцбурській хроніцї й ин.). Але сю саґу мабуть уже в джерелї Йордана — у Касіодора перероблено, змінено, розширено на основі иньших відомостей лїтературних і устної традиції. Немилосердно покручений уривок з якоїсь ґотської піснї чи саґи має представляти реєстр підвластних Германаріху народів 31). Не здовольняючись ними, Германаріх підбиває сусїдів — Герулів, потім роспочинає війну з Венетами, що закінчила ся підбитєм їх всіх! Литовські народи (Aestii), „що залюднюють предовге побереже Нїмецького океана“, закінчують реєстр підвластних народів, і Германаріх панує „над всїми народами Скитії і Ґерманії, як над своєю власністю“.