М.С.Грушевський
ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ
ТОМ II
Вступне слово
Сей другий том Історії України-Руси складаєть ся з двох частин. Перша (глави I-III) подає історію розкладу й упадку Київської держави, аж до повного ослаблення державного житя в Київщинї в серединї XIII в. Друга частина містить спеціальні огляди українських земель за XI-XIII віки, їх місцевої історії й житя (глави IV-VI), та історію чорноморських степів, що стоїть в ріжних, досить тїсних звязках з історією України (гл. VIII). Історія Галицько-Волинської держави XIII-XIV в., що була полїтичною й культурною спадкоємницею Київської й протягнула самостійне державне житє українсько-руських земель ще на столїтє по упадку Київа, та огляд житя східньої України за столїтє, від середини XIII до середини XIV в., входять до третього тому, так само і загальні огляди суспільно-полїтичного устрою та культурного житя й побуту українських земель з часів самостійного державного житя.
В порівнянню з першим виданнєм, що вийшло з кінцем 1899 р., друге виданнє сього тому має деякі відміни і з формального боку, і що до свого змісту. Для більшої одноцїльности перенїс я до сього тому огляди західнїх українських земель, що в першім виданню містили ся в томі третїм; окрім того, як взагалї в сїм другім виданню, перенесені під текст всї поменьші нотки,. в першім виданню подані по текстї. Окрім загальної ревізії текста, розширено його введеннєм подробиць, характеристичних для сучасних відносин і житя. Для перегляду додано при кінцї реєстр київських князїв. Додано новійшу лїтературу й згадано важнїйші результати її. Їх вправдї не богато — історія Київської держави мало студіюєть ся останнїми часами; те що я від себе міг нового принести до сеї книги, теж переважно належить до другорядних детайлїв.
Прошу вважати на друкарські похибки, виказані при кінцї книги.
У Львові, март 1905 р.
I. Ярослав
ВСТУПНІ УВАГИ ПРО ПРОЦЕС РОЗКЛАДУ ДАВНЬОЇ РУСЬКОЇ ДЕРЖАВИ
В попереднїй частині сеї працї я оглянув процес утворення давньої Руської, Київської держави. Часи Володимира Сьвятого, та Великого, були кульмінаційною точкою сього процесу будови, завершеннєм, так би сказати — його механїчної еволюції, його зросту. Процес, який в противність сьому механїчному процесу можна б назвати хемічним — що все вводив в склад і житє київських провінцій вироблені еволюцією Київської держави норми і явища полїтичні, суспільні, правні, культурні — сей внутрішнїй процес протягом дальших столїть розвивав ся ще сильнїйше, ще інтензивнїйше. Сей час, особливо XI-XII в., то час найбільшого розвою київського князївсько-дружинного устрою в поодиноких землях, час найбільше інтензивного полїтичного житя, час розцьвіту староруської культури, штуки, письменства, виплеканого Київом. Але сам державний орґанїзм, очевидно, слабнув і упадав: слабла його внутрішня звязкість, його житєва енерґія й екстензивна сила. Розпочинаєть ся процес роскладу сеї державної будови, такий же повільний, як і процес будови, з такими ж періодами ослаблення, коли сей роскладовий процес задержував ся або наче й переривав ся. З такими періодами застою та перервами потягнув ся він майже цїлі два столїтя.
Два головні моменти зазначують ся в сїм процесї. Перший — се відокремленнє поодиноких земель давньої Руської держави та ослабленнє звязків між ними. Другий — ослабленнє самого її полїтичного центра — Київа. В сих напрямах аґонїя давньої Руської держави закінчила ся вповнї вже в серединї XIII в., але завдяки сформованню в українсько-руських землях нового полїтичного центра, що притягнув до себе західну частину її земель (Галицько-волинська держава), державне житє на Українї протягло ся ще столїтє довше.
Застої чи перерви в сїм роскладовім процесї робили ся наслїдком більш або меньш щасливих змагань поодиноких членів київської княжої династії до відновлення давньої державної системи, залежности давнїх провінцій від Київа. Сї змагання протягом більш як столїтя від смерти Володимира затримують або звільняють сей процес роскладу й упадку Київської держави. Але вернути її назад, до відносин часів Володимира не удавало ся — як взагалї не вдають ся такі змагання обернути назад колесо історичної еволюції 1).
На початку сього періода стоїть власне така особа — кн. Ярослава, що потрапив майже в цїлости відновити державу свого батька й удержати її в своїх руках протягом досить довгого часу. Але й його князюваннє, коли дивити ся на нього в звязку цїлого процесу, було тільки періодом реакції, перерви, застою в тім процесї розкладу. Нагадуючи дуже близько часи Володимира, князюваннє Ярослава було вже ослабленою копією їх. Се був проблиск енерґії, сильний, визначний тому, що ще сам процес розкладу був у початках — але з тим усїм часи Ярослава входили вже в часи розкладу й упадку старої Київської держави.
1) Лїтературу історії Київської держави XI-XII вв. див. в примітцї 1.
СМЕРТЬ ВОЛОДИМИРА Й ПИТАННЄ ПРО СПАДЩИНУ; ДЖЕРЕЛА ДЛЯ СИХ ПОДЇЙ; КАНДИДАТУРА БОРИСА; СМЕРТЬ ЙОГО Й ИНЬШИХ ВОЛОДИМИРОВИЧІВ; ВИСТУПЛЕННЄ ЯРОСЛАВА; ПОХІД НА КИЇВ; ВІЙНА З БОЛЕСЛАВОМ; ДРУГИЙ ПОХІД ЯРОСЛАВА; КІНЕЦЬ СЬВЯТОПОЛКА; ІСТОРИЧНА І ПОЕТИЧНА ТРАДИЦІЯ СИХ ВІЙН.
Як то часто бувало з такими славними будівничими держав і „збирачами земель”, Володимир цїлий вік попрацювавши коло відбудовання і зміцнення розсипаної руської державної храмини, нїчого не зробив, щоб забезпечити її від нової розсипки по своїй смерти. Династичний звязок, положений ним в основу державної, системи, хоч вносив певну орґанічну одність в сю систему, далеко не забезпечав її полїтичної одноцїльности. В сїм мав нагоду переконатись і сам Володимир. Наші джерела переховали нам два факти: син Володимира, Святополк туровський в спілцї з тестем Болеславом в. кн. польським готував повстаннє на батька, але Володимир завчасу довідав ся, увязнив сина і тримав його потім коло себе. Другий син, Ярослав новгородський вийшов із послушности батькови, перестав платити річну дань до Київа та почав стягати війська для боротьби з батьком. Володимир вмер серед приготовань до походу на неслухняного сина — „Богъ не дасть дьяволу радости”, каже лїтописець 1), а обидва сї Володимировичі, очевидно — найбільш енерґічні й амбітні між братами, слїдом виступили кандидатами на ролю свого батька — збирачами батьківських земель і претендентами на київський стіл. Не задовольнивши ся підручним становищем при батьку, ще меньш могли вони помиритись із другорядною ролею при котрімсь із своїх братів, і так виникає крівава усобиця в Володимирській династії зараз же по його смерти.
Хороба захопила Володимира серед плянів походу на Ярослава. Він був іще не старий, але хороба скрутила його, видно, сильно, так що він покликав собі до Київа одного з молодших синів — Бориса з Ростова. Джерела наші просто згадують, що перед смертию Володимира Борис був у Київі, але маючи свою власну волость, Борис, очевидно, з'явивсь у Київі не припадково, а на поклик батька. Се покликаннє можна б розуміти на двоє: або Володимир навмисно покликав собі до помочи одного з молодших синів, щоб з тим не вязати справи наступства на київськім столї, або — зразивши ся до старших синів, задумав дати київський стіл власне сьому молодшому і прикликав його, щоб передати йому Київ по собі. Остатнє здаєть ся більш правдоподібним з огляду на те, що Бориса уважали в Київі кандидатом на батьківський стіл, та мабуть і сам він так дивив ся на себе. Але в такім разї Володимир дуже зле приготовив ґрунт свому спадкоємцю, та й взагалї лишив справу київського стола в як найнепевнїйшому станї.
Володимир вмер 15 липня 1015 р., очевидно — зовсїм несподївано не тільки для себе самого, а й для свого двора. Його правдоподібний вибранець і наступник Борис як раз висланий був з Київа на Печенїгів, що як доносили, прийшли в пограничні, переяславські землї; вислав його туди батько. В Київі натомість перебував Сьвятополк, притриманий батьком. Таким чином в момент смерти Володимира в руках Бориса було київське військо — „дружина і вої”, як рахує Нестор — разом 8000, а сам Київ в руках Сьвятополка. Ситуація, як бачимо, була дуже непевна.