Та незадовго йому прийшло ся перервати свій побут на Угорщинї. Як правдоподібно пояснюють вже сучасні джерела, вість про смерть головного хана Оґодая, що наступила в груднї 1241 р., змусила його до повороту. Весною (десь у квітнї) 1242 р. він уже вийшов звідти й пішов через Галичину й Волинь за Днїпро. Про сей перехід маємо дуже бідні відомости. Галицька лїтопись згадує тільки, що Бату по дорозї вислав віддїл свого війська в північну Волинь, де перебував тодї Данило, з порученнєм знайти його. Данило був тодї в Холмі; він обсадив його залогою, а сам подав ся у Володимир, де був його брат Василько. Татари попустошили Побуже аж до р. Володави і не знайшовши Данила, вернули ся „много зла створше христіаномъ”. З рештою з мовчання лїтописи можна, здогадувати ся, що Бату, вертаючи ся, не робив нїяких значнїйших заходів коло підбивання міст то що, а бажав борше вернути ся.
Вибори нового великого хана переведено доперва в серпнї 1246 р. Лїнїя Джучі зістала ся й далї на боцї: вибрано Оґодаєвого сина Ґуюка, а по його смерти Чинґісханового внука (сина Тулуя) Менке. За житя сих великих ханів орда Бату, так звана Кіпчацька або золота — стояла в залежности від них. Аж по смерти Менке († 1264), як взяла повну перевагу хинська партія і новий великий хан Хубілай (брат Менке) перенїс свою резіденцію в Хини та вповнї прийняв хинську культуру, пропав звязок між великими ордами Чінґіс-хана, і Кіпчацька орда стала самостійною.
Бату, вернувши ся з Угорщини, отаборив ся з своєю ордою на нижнїй Волзї, де потім з'явила ся ханська столиця Сарай — коло теп. Царева. Розложивши ся тут, вислав він завізвання до руських князїв, аби з'явили ся до нього на доказ своєї послушности, й вислав своїх аґентів для збирання контрибуції. Розпочала ся залежність земель Руської держави від Орди, про котру будемо говорити пізнїйше 63).
Устрій і культура сеї нової орди нам досить добре відомі завдяки численним мемуарам сучасників і взагалї дуже значній сучасній лїтературі. Чимало є тут анальоґічного з иньшими турецькими ордами, але є дещо й відмінне. Передо всїм її сконцентрована полїтична орґанїзація. Подібно до иньших орд, Монґольська теж складала ся з кількох колїн, з своєю родовою аристократією, але ся родова орґанїзація була взята в рами воєнної десяточної орґанїзації й сконсолїдована в деспотичну монархічну орґанїзацію з безграничною властию. Десять здатних до війни Монґолів складали десяток під проводом десятника, десять десятків — сотку з сотником, десять соток — тисячку, десять тисячок — тьму, з воєводою на чолї, темником, як вони звали ся на Руси. А в центрі цїлої орґанїзації — хан з необмеженою властию, що уважав ся покликаним до власти над цїлим сьвітом. У відносинах до иньших народів вони нїчим не вязали ся й способів не перебирали; головною полїтикою їх був терор — масове вирізуваннє людности, особливо вищих верств: „коли ще иньших милують, то значних і поважних людей нїколи не милують”, як каже, очевидно — побільшуючи, Карпінї. При тім одначе вони все толєрували духовенство, по друге — мали велике поважаннє, властиво — потребу промислу, ремісників і заберали їх до себе. Побут їх не ріжнив ся від попереднїх орд: був чисто кочовничий, скотарський. Релїґія — натуралїстична, слабо розвинена, заступала ся ріжними церемонїями і формальностями, і взагалї не грала визначної ролї в житю, звідти — релїґійна толєранція, чи властиво — індїферентизм Татар. Вони приймали релїґію культурнїйших сусїдів, і так з часом Кіпчацька орда під впливом магометан Туркестана стає теж магометанською.
Така була ся нова орда, з котрою мала сусїдувати протягом столїть українсько-руська кольонїзація, замість попереднїх. Прощаючи ся з тими попередниками Татар, мусимо ще коротенько сказати про їх дальшу долю.
Ми полишили Половцїв в моментї, коли в останнє розгромили їх Татари, в 1238 роцї. Богато дуже мало їх загинути, якась частина лишила ся в степах під властию Татар 64), але більшість пустила ся від разу в еміґрацію.
Ся еміґрація почала ся ще по першім приходї Татар, бо вже він дав зрозуміти виразно, що панованнє Половцїв в Кіпчаку скінчило ся. Так маємо звістку про половецькі ватаги, що пустили ся на Кавказ — в Дербент і Грузію, де вони своїми нападами привели до опору сусїднї племена, і сї знищили тих Половцїв 65). Є звістки про міґрацію Половцїв в тім часї й на Угорщину 66). По другім погромі (1238 р.) бачимо частину Половцїв, що пустила ся за Дунай. Вони переплили в значнім числї Дунай („було їх богато тисяч”, каже сучасник Ґеоргій Акрополїт), не вважаючи на спротивленнє Болгарів, і кинули ся грабовати забалканські землї. Потім взяли участь в боротьбі Греків з Латинською імперією, а закінчило ся се все осаженнєм їх останків на візантийських ґрунтах в ріжних провінціях, в Европі й Азії 67). Друга частина половецьких орд, може найбільша, під проводом хана Котяна подала ся на Угорщину.
Сучасник — папський лєґат Рожер, що описав нам сю міґрацію Половцїв на Угорщину, каже, що вона стала ся звиш рік перед походом Татар на Галичину й Угорщину, себто найдальше при кінцї 1239 68). Коли навязані були зносини з Угорщиною, не знаємо докладно. Рожер каже, що Котян вислав наперед послів до кор. Белї, піддаючись і обіцюючись прийняти християнство, наколи його прийме на свої ґрунти, і Беля по нарадї з своїми баронами пристав на се: Половцям були вислані провідники, і ті розсадили їх в ріжних провінціях Угорщини. Число їх Рожер числить на 40.000 родин 69). З пізнїйшого часу (другої половини XIII в.) маємо звістки, що вони були осаджені між Дунаєм і Тисою, над Керешом, між Темешом і Марошом 70). Осажені великими масами, вони довго заховували свій побут, навіть своє кочовниче житє, що більше — їх культура мала чималий вплив на Угрів (не забудьмо, що Угри були такою самою ордою, що прийшла сюди півчетверта столїтя борше, але теж тільки поволї цивілїзувала ся). Навіть серед маґнатів, епископів, на королївськім дворі запанував половецький вплив, так що папи були тим дуже занепокоєні. На королївськім дворі XIII в. Половцї мали при тім великі впливи й стояли з ним в дуже тїсних відносинах. Християнїзують ся на добре й переходять до оселого житя вони тільки з початком XV в. Останнї слїди половецької мови відомі ще в XVIII в. 71).
Частина Половцїв мусїла піддати ся під зверхність руських князїв та перейти на руські ґрунти. На се вказує той факт, що якихось Половцїв бачимо по їх погромі й міґрації на Руси в ролї помічного війська у Данила і в дуже великій карности й залежности від нього. Так в походах Данила між 1245 і 1252 р. лїтопись кілька разів згадує їх між Даниловими військами 72), а згадуючи про їх участь у битві під Ярославом, дає таку характерну примітку: Половцї поїхали наперед і побачили стада ворогів, на переправі не було при них нїякої сторожі, „але Половцї не сьміли їх пограбити без княжого наказу” 73). Справедливо зауважено, що сї Половцї з такою карністю зовсїм не ті давнї степові Половцї, котрих звички могли ми бачити протягом двох столїть. Правдоподібно, вони осїли ся десь при границях Данилової держави, може десь поблизу Дунаю, дальше від Татар 74). Оден з їх старшин — Тїгак зветь ся навіть сватом Данила 75).