Друга умова, як уже сказано — сепаратна, з Любартом самим; вона розвиває й доповняє попередню. І так тут докладнїйше уставляєть ся границя між волостями короля й Любарта (по верхівям рр.Стохода, Туриї й Луга); розграниченнє таке було неминуче потрібне супроти того, що подїл волостей в 1366 р. розривав старинні границї земель. Далї забезпечувала ся сим трактатом свобода торговельних зносин: виключалось підвисшеннє давнїх мит і так широко розповсюднеиий в тих часах примус — возити товари по певним дорогам, на певні, властию протеґовані міста („а по старымъ дорогамъ гостемъ пойти куда хочеть, а гостя не приневолити, но куда хочеть, туды пойдеть”). В полїтицї роз'ясняла ся дуже важна точка, котрої не могла дотикати попередня „вічна” умова: яке становище має зайняти Любарт, коли б прийшло до конфлїкту литовських князїв з Казимиром. Сепаратна умова постановляє, що Любарт в такім разї має зістати ся нейтральним: „князю Дмитрию (Любарту) помогати королеви на всякого неприятеля, опроче своєЂ братьЂ, — а коли братья княжа пойдуть на короля, князю Дмитрию братьи не помогати”.
При звісній тїсній солїдарности Гедиминовичів ся постанова має особливше значіннє: вона показує, що на підставі умови 1366 р. Любарт з своєю волостию ставав в становище близьке до того, як в 1352 р. Юрий Наримунтович держав Кремінець „отъ князий литовьскыхъ и отъ короля”. В загальній умові литовських князїв з Казимиром ми також знаходимо постанови, що натякають на таке посереднє становище Луцької волости 23).
Як я вже сказав, умови 1366 р. свідчать про сильну моральну депресію, в яку попали Любарт і його брати наслїдком несподїваного нападу Казимира й його успіхів. Умови укладали ся безпосередно по завойованнях Казимира: сепаратна умова десь мабуть в жовтнї 1366 р., в першій його половинї, загальна ще скорше, і литовські князї згоджували ся відступити на „вічні часи” Казимиру більшу половину Волини, собі лишаючи тільки Берестейщину й Луцьку землю. Але так траґічно на сю умову литовські князї певно не дивили ся, та й Казимир сам сеї „вічної” умови не брав серіозно, коли укладав з Любартом осібну умову на випадок війни з литовськими князями. Деякі з новійших дослїдників навіть припускають, що ся сепаратна умова уложена вже по розірванню відносин Казимира до литовських князїв, та се гадка довільна й не годить ся з солїдарністю Ольгердовичів.
Ворожі відносини між литовськими князями й Казимиром відновили ся досить скоро. Полишаючи на боцї звістку з 1868 р. про напад Кейстута на Мазовше, не обняте умовою 1366 р. 24), ми маємо з мая 1369 р. папську булю до польських епископів, де папа переказує відомости, які дістав недавно від королїв угорського й польського про нову війну з Русию й Литвою. Між королем польським і „деякими схизматиками та невірними”, пише папа, до недавна стояла угода, так що польський король себе чув безпечним з сього боку; тим часом тепер сї невірні „з прирожденної своєї злоби й клятої підступности” напали несподївано на його землї, попустошили землї й позаберали людей в неволю. Між иньшими шкодами зруйновали вони „в краківській дієцезії” сильні замки Wrucz, Plonee, Rotemburch i Polcolsko 25). Обидва королї просили отже, аби папа поміг Казимирови грошима для відновлення тих замків і взагалї для боротьби з тими „невірними”, й папа відступив йому десятину всїх церковних доходів на два роки 26).
Не підлягає сумнїву, що тут іде мова про литовських князїв, що, значить, десь в р. 1368 р. уже розірвали угоду з Польщею й попустошили якісь сусїднї — мабуть галицькі землї 27). З сим можна звязати й слова про литовські напади на Львів в наданню Казимира місту Львову на міські ґрунти, виданім лїтом 1368 р. 28).
Про дальший розвій сеї боротьби ми не маємо нїяких звісток. З оповідання Яна з Чарнкова можна здогадувати ся, що Юрий Наримунтович не довго зістав ся в послушности Казимирови, і землї Белзька й Холмська були в рр. 1368-9 знову страчені для Польщі. Натомість Олександр Кориятович, що дістав від Казимира Володимирську землю, по словам Яна, зістав ся вірним Казимирови до його смерти, і Володимирська земля до смерти Казимира зіставала ся при Польщі, в тїсній залежности від неї. Олександр титулує себе на печатцї „володимирським князем”, dux vladimiriensis 29), але супроти безпосереднїх роспоряжень Казимира в Володимирі треба думати, що становище його було посереднє між князем і простим намістником. Власне в остатнїх двох роках свого житя (1366-70) Казимир з великим заінтересованнєм, ложачи в то великі гроші, займав ся будовою нового, мурованого замка в Володимирі — може з огляду на той розрив з Литвою.
Супроти того всього можна думати, що війна Литви з Польщею в тих роках (1367-70) великих розмірів не прибрала. Аж смерть Казимира приносить за собою катастрофу, описану досить докладно у Яна.
Казимир умер в падолистї 1370 р. Олександр Кориятович, що правив Володимирською землею, під ту хвилю був також у Кракові. Користаючи з того, що вся увага польських правительственних кругів була зайнята зміною правительства й династиї (корону польську мав дістати на підставі звісної нам умови Людовик угорський), Любарт з Кейстутом приступили під Володимир. Начальник залоги, нїякий Петраш Турский з Ленчицької землї, настрашив ся сього походу й капітулював, іще не дотерпівши нїякої шкоди і не вважаючи, що мав по достатку всякого запасу, а новий володимирський замок, хоч ще недокінчений, був так сильний, що міг безпечно боронити ся. З жалем оповідає Ян, що литовські князї, здобувши Володимир, знищили, не лишивши каміня на камени, сей новий замок, що так займав Казимира й стільки коштував йому. Ян каже, що коло сього замку працювало 300 людей майже два роки, щоденно, а будова його коштувала скарбови більше 3.000 гривен. І ще три днї перед смертию Казимир поручив ксьондзу Вєнц. Тенчиньскому, що наглядав сеї будови, відвезти в Володимир на сї видатки 600 грив. Але Любарт волїв зістати ся при давнїйшім, деревлянім замку 30).
Оповівши так докладно про сю прикру для Поляків пригоду, Ян на тім і уриває своє оповіданнє про сю війну. Він не каже навіть, які землї відірвано тодї від Польщі. З його оповідання про кампанїю 1366 р. виходило, що вже перед 1370 р. була відпала Белзька-Холмська земля; тепер, в 1370 р. страчена була для Польщі земля Володимирська, отже цїла Волинь відійшла до Литви. Се зрештою з оповідання про кампанїю 1377 р. видко ясно. Натомість Галичина далї зіставала ся при Польщі, чи то тепер при Угорщинї (про угорсько-польський спір за неї буду говорити низше), і в р. 1372 віддав її Людовик в державу Володиславу кн. Опольському.
Ми не маємо нїяких звісток, чи починило польсько-угорське правительство які заходи против відірвання волинських земель. Хоч як зайняте воно було своїми справами, припустити, аби воно зіставало ся зовсїм слїпе й глухе для сеї справи, дуже тяжко. Тим більше, що Любарт і його свояки, вернувши Волинь, тим не задоволили ся й вели напади на сусїднї землї, силкуючи ся вернути собі також і Галичину. Про се, що правда, нема виразної звістки, але на такі напади з боку литовських князїв, зовсїм не двозначно, на мій погляд натякає мотивованнє, яке дає Ян з Чарнкова пізнїйшому переходу Володислава Опольського з Галичини до Добринської землї. Ян каже, що Володислав, бувши великим любителем спокою, знеохотив ся тим, що на Руси не можна було спокійно правити через литовські напади 31). Розумієть ся, в дїйсности причини того переходу були иньші, але Ян, сучасник сих подїй, не міг мотивувати його фактами такими, яких в дїйсности зовсїм не було: коли він так каже, то видко, що Галицька Русь дїйсно терпіла литовські напади в тих роках (Володислав правив в р. 1372-9, але Ян його кінець того кладе під р. 1377). На потвердженнє можна ще вказати анальоґічну, тільки загальнїйшу згадку у иньшого сучасника, пруського хронїста Германа де Вартберґе: він згадує за пограничну війну, якою мстили ся Поляки за литовські напади 32). Зрештою тільки в звязку з попередньою пограничною війною можна відповідно зрозуміти велике спустошеннє Сендомирської землї литовськими князями в 1376 р., що розгнївало до крайности Поляків і змусило до походу на Волинь самого Людовика. Коли б литовські князї, задоволені своїми здобутками 1370 року, сидїли тихо в р. 1371-5 й Поляків не зачіпали, а Поляки дали їм також чистий спокій, то такий наглий напад їх на Сендомирську землю був би дурницею на прочуд! В дїйсности, очевидно, боротьба тягнула ся далї, тільки не звертала на себе особливої уваги анї польського правительства, анї польських хронїстів, зайнятих своїми близшими, домашнїми справами 33).