Нарікання Ольгерда на те, що Москва відберає від нього верхівські городи й переманює його присяжників, ми вже бачили. Підчас московського походу 1375 р. на литовського союзника — в. князя тверського, в московськім війську бачимо таких князїв чернигівських династий: Романа Михайловича брянського, Романа новосильського, Семена оболенського, Івана торуського. Підчас війни з Мамаєм 1380 р., коли в. кн. литовський і рязанський стояли по сторонї Мамая, в рядах московського війська окрім „Дмитра брянського 17) со всею брянською силою” джерела згадують ще й иньших князїв чернигівських волостей: Федора й Мстислава торуських, Федора єлецького, Степана новосильського 18). Підчас війни Москви з Рязанею 1385 р. брали в нїй участь по сторонї Москви Роман новосильський і князї торуські.
Торусу (на Оцї, низше Калуги) скоро по тім формально прилучено до в. кн. Московського: в 1392 р. в. кн. московський, виробляючи в Ордї собі грамоту, між московські землї включив і Торусу. Десять лїт пізнїйше се стало ся і з Козельськом: в 1405 р. в. кн. московський віддав уже його свому стрию „въ в-удЂлъ и въ вотчину”, „како было за мною за в. князем”. Але що сей здобуток, видко, не уважав ся ще зовсїм певним, то в. кн. заразом означає, яку иньшу волость мав дістати Володимир, „якби якимсь чином відібрано Козельськ від Володимира або від його дїтей” 19). Сї припадково переховані звістки показують виразно, як великі були впливи Московської держави на території давнього Чернигівського князївства, і як повільно, але успішно розширяла ся в сїм напрямі московська територія.
В р. 1408 стала ся, як я вже згадував, громадна еміґрація сїверських князїв до Москви. Московські лїтописи записують сей факт так: „липня 26 приїхав з Брянська до в. князя, служити йому, литовський князь Свитригайло Ольгердович, а з ним владика брянський (властиво чернигівський) Ісакий, Патрикий (Наримунтович) Звенигородський (князь стародубський, чому названий він тут Звенигородським — не ясно), князь Олександер Звенигородський (його син, згаданий уже Олександр стародубський), з Путивля кн. Федор Олександрович, князь Семен перемишльський, князь Михайло хотетівський, князь Урустай менський, і бояре чернигівські, брянські, стародубські любутські й ярославські. В. князь Василь (московський) прийняв Свитригайла з великою честию й дав йому в державу Володимир” з иньшими волостями 20).
Се оповіданнє цїнне для нас і з того боку, що кидає сьвітло на становище обох конкурентів — Литви й Москви в Сїверщинї при кінцї XIV та на початках XV віку. Сї еміґранти — все литовські піддані або присяжники. Отже такими виступають тут, окрім Гедиминовичів, князї східнїх чернигівських волостей: кн. путивльський, кн. хотетівський (одна з лїнїй кн. карачевських, на місце їх „князївства” вказує c. Хотетово за Окою, в теп. Орловськім пов.), кн. перемишльський (Перемишль над Окою, повище Калуги), далї — бояре з Любутська і з смоленсько-чернигівського погранича — з Рославля 21).
Бачимо отже, що як і за Ольгерда, так і тепер, при кінцї XIV і на початку XV в. литовське правительство, не обмежаючи ся західньою Чернигівщиною, хотїло держати в своїм впливі й східню. Для того старало ся воно мати свої опорні точки — замки там, серед дрібних княжих волостей, щоб тримати їх в залежности від себе. Але тогож хотїла й Москва, і скоро тільки приходило до розриву між Литвою й Москвою, зараз виявляла ся на сїй точцї емуляція тих двох держав. В 1371 р. Ольгерд нарікав на Москву, що позаберала йому пограничні замки — Мценськ і Калугу. Коли за Витовта, при добрих взагалї відносинах між Москвою й Литвою, прийшло до короткого розмиря в рр. 1406-8, знову виходить теж саме: припадково довідуємо ся, що литовське військо захопило Одоїв, а з другого боку не без впливу, очевидно, московського правительства сїверські князї Гедиминової династиї — Свитригайло й стародубські Наримунтовичі піддають Москві свої волости й замки. Деякі пограничні замки Москва при тім таки задержала при собі — нпр. Любутеськ бачимо потім, в р. 1410 серед волостей московських, і аж пізнїйше Литва вернула його собі 22).
Взагалї на сїм пограничу московські й литовські впливи спирали ся дуже сильно. Тільки з ослабленнєм московської полїтики, по смерти в. кн. Василя Дмитровича († 1425), коли Витовт не тільки підбиває свому впливу рязанських князїв, але і в відносинах до московського князя стає в ролї опікуна, — здобувають литовські впливи перевагу над московськими і в східнїй Чернигівщинї. Але з відродженнєм полїтичної сили Москви й ослабленнєм литовської полїтики за Казимира московська полїтика здобуває собі назад сю утрачену позицію й починає проявляти свої впливи ще інтензивнїйше, користаючи з загального повороту, який довершив ся у внутрішнїй полїтицї Литовської держави в XV в.
Примітки
1) Про прилученнє українських земель до в. кн. Литовського див. Антонович Моноґрафії c. 113-5, 120-8 (більше про Київщину й Подїлє), Дашкевич ЗамЂтки c. 42 і далї (тільки про Київщину й Подїлє), моноґрафії Голубовського й Багалїя про Сїверщину (про литовську окупацію дуже мало й поверховно), Зотова О черниговскихъ князьяхъ по Любецкому синодику (c. 212 і далї, стараннїйше й детальнїйше, найлїпше, що ми мали до тепер для історії окупації Сїверщини). Про Київщину — моя Історія Київщини c. 470 і далї, також див. іще працї що дотикають сеї справи, вказані в прим. 2. До окупації Подїля ще Н. Молчановского Очеркъ извЂстій о Подольской землЂ до 1434 р. Далї, сюди належать згадані вже загальні огляди територіального складу в. кн. Литовського: Любавского Областное дЂленіе и провинціальное управленіе в. кн. Литовского с. 36 і далї (коротко і компілятивно) і Леонтовича Очерки исторіи русско-литовскаго права гл. V, VI, VIII (ширше, але також переважно компілятивно, і богато помилок). Нарештї ґенеальоґічні працї Стаднїцкого і Вольфа дотикають сих питань в біоґрафіях поодиноких членів Гедиминової династиї — Stadnicki. Synowie Gedymina, I (біоґрафії Патрикия Наримунтовича й Коріатовичів) і Bracia Władysława Jagiełły (біоґрафії Корибута, Дмитра й Володимира Ольгердовичів), Wolf Ród Gedymina (біоґрафії тихже князїв). З усїм тим невиясненого й спірного зістаєть ся тут іще дуже богато.
2) Див. в т. III 2 c. 189-191.
3) Т. III 2 c. 175 і далї.
4) Т. III 2 c. 181, 188.
5) Никон. л. II c. 228. Здогади (дуже гіпотетичні) про сю кампанїю у Голубовского Исторія Смоленской земли с. 174 і 318, також у Антоновича ор. c. c. 112.
6) Голубовский ор. c. c. 174; Антонович натомість уважає Василя нїби братом смоленського князя (в текстї його оповідання єсть очевидна помилка).
7) Про сього Романа див. прим. 17.
8) Воскр. II c. 17, Собраніе госуд. грам. І c. 52.
9) Воскр. II с. 34: в. кн. московський посилає „воєвати литовскыхъ городовъ и волостей, они же шедше взяша городъ Трубческъ и Стародубъ и иныя многіа волости и села”. Про Новгород найдавнїйша згадка в грамотї Корибута 1386 — Codex epist. Vitoldi ч. 29.
10) Про литовських князїв в Сїверщинї див. прим. 18.
11) Т. III 2 с. 180.
12) Рус. истор. библ. VI дод. c. 135, Никон. III c. 26.
13) Воскрес. II с. 70.
14) Никон. III c. 5, 86, 184, 187, Воскр. II с. 70, 75.
15) Воскр. II с. 34, Никон. III с. 45 і прим. 18.
16) Карамзїн V пр. 254, Воскр. II c. 76 і 82, Codex epist. Vitoldi ч. 352 (тут мабуть мова про Витовтів похід звісний з московських і пруських джерел — Воскр. II c. 78, Scr. rer. prus. II c. 282). Про становище князїв чернигівських династий при кінцї XIV і на початку XV в. див. у Зотова ор. c. c. 214 і далї, Любавскій ор. c. c. 50 і далї. Про Олександра стародубського спеціально — Wolff Rniaziowie c. 172
17) Се Дмитро Ольгердович Старший, згаданий вище.
18) Воскр. II c. 22, 36, 39. Никон. III с. 54, Карамзїн V пр. 71 і 80, Татїщев IV с. 281.
19) Cобраніе госуд. грамотъ и дог. I с. 66 (пор. Иловайскій Сочиненія I с. 120 і 70), Воскр. II с. 62. Одного з князїв козельських Федора бачимо в московській службі як воєводу в р. 1408 — Воскр. II c. 82.
20) Воскр. II c. 82, пор. Никон. III с. 204.
21) Що до „Урустая менського”, то таких князїв зрештою не звісно. Д. Зотов (c. 128) здогадуєть ся, чи не треба розуміти тут місто Мену, недалеко Десни, в сусїдстві Сосницї, але повторяю, таких князїв зрештою незвісно. Може се Минськ — але й там таких князїв не знаємо.