Вище висловив я здогад, що церковні справи привели його до відібрання Київа від тутешнього князя Федора, татарського васаля. Тепер додамо другу гадку (розумієть ся — теж тільки як гіпотезу), що за Федора, як татарського підручника, могли обстати сусїдні татарські беки, й се привело до конфлїкту. А той закінчив ся погромом Татар на Синїй водї в 1363 р.
Сю Синю воду звичайно уважають теперішньою Синюхою, лївим притоком Бога; на московській мапі XVI в. вона зветь ся дїйсно Синьою водою 21). Але єсть ще й иньша Синя вода, теперішня Сниводь, на пограничу Київщини, Волини й Поділя, „при шляху Татарськім”, звісна під іменем „Синьої Води” в подільських люстраціях XVI в. 22). Супроти того, що з битвою над Синьою водою звязувала ся окупація Поділя, менї б здавало ся правдоподібнійшим, що битва з Татарами стала ся над Сниводею 23). Білобережем, що виступає в тій же звістцї, звало ся побереже Днїпра понизше Київа й аж до самого устя 24). Отже театром війни була б полуднева Київщина і Браславщина, аж до пізнїйших границь Поділя. Такі подробицї, що Ольгерд при тім побив трох ханів-братів, що сї хани звали ся Кутлубугою, Хаджибеєм і Дмитром, уже меньше певні й можуть бути по просту лєґендою; хоч нпр. в грамотах згадуєть ся в 1382 р. Кутлубуга управитель Крима 25). Ще меньше значіннє має оповіданнє Стрийковского, що розбиті Ольгердом Татари перейшли з Поділя в Добруджу, де він мовляв сам бачив їх потомків 26). Кінець кінцем мусимо задоволити ся тим виводом, що в 1363 р. Ольгерд увійшов у конфлїкт з Татарами, ходив походом в полудневу Київщину й погромив там Татар, і що в звязку з сим, по всякій правдоподібности, стояла формальна окупація Київщини й Поділя.
Тим одначе справа татарської зверхности над сими землями не була ще скінчена. Припадково записана в Никонівській компіляції під р. 1374 звістка, що „того року Литва ходила війною на Татар — на Теміреза, і була між ними велика битва” 27) — кидає сьвітло на тодїшнї литовсько-татарські відносини. Боротьба з Татарами йшла далї, й сю „татарську справу” в литовській полїтицї витворило, очевидно, не що иньше як окупація Київщини й Поділя. Але як властиво укладала ся отся боротьба, лишаєть ся не ясним; тому я позволю собі виставити до сього питання деякі здогади.
З оповідженого в тій же Никонівській компіляції під тим же (1374) роком довідуємо ся, що Орду тодї вже тримав у своїх руках давнїйший кримський емір Мамай, і що він стояв в напружених відносинах з Москвою. В. кн. Литовське стояло тодї супроти в. кн. Московського також на воєнній стопі. На сїм ґрунтї потім бачимо Литву союзником Мамая (в кампанїї 1380 р.). Супроти сього звертає на себе увагу, що в поданій вище записцї Литва воює не з Мамаєм, а з якимсь Темірезом, близше нам незвісним еміром. Насуваєть ся здогад, чи союз Мамая з Литвою не був далеко давнїйший в дїйсности — чи не був в. кн. литовський союзником Мамая в боротьбі його з иньшими татарськими емірами, і чи той Темірез не належав до таких самостійних емірів, противників Мамая?
Таку литовську полїтику ми знаємо документально, тільки де що пізнїйше, за Витовта, в остатнїх роках XIV і в XV віцї. Литовське правительство підтримувало тодї своїх претендентів і сторонників в Ордї та тим нейтралїзувало претензії Орди на українські землї, колись підвластні Татарам 28). Така полїтика могла практиковати ся і давнїйше. Здогад такий тим більше буде оправданий, що ся сторона литовської дипльоматиї нам дуже мало звісна. В такім разї Ольгерд, підтримуючи Мамая в його змаганнях до зверхництва в Ордї, уже на початках 1370-х рр. міг в справі українських земель уложити з ним компроміс: полишено певні познаки татарської зверхности, але зіставлено сї землї в фактичнім володїнню литовських князїв. На істнуваннє такого компроміса ми маємо натяки з 1370-90-х рр., і часи Мамая (убитого в 1380 р.) з огляду на союз його з Литвою зістають ся єдино правдоподібними для уложення сього компромісу, навіть незалежно від вище виставленого мною здогаду.
Ось факти, що вказують на істнованнє такого компромісу. В грамотах подільських князїв (Кориятовичів і Свитригайла), почавши від 1375 р. ми маємо згадку про контрибуцію, плачену Татарам — ”дань у Татары”, tributa Tartarorum 29). Неперіодичність сеї дани (видна з текстів грамоти), не повинна нас збивати: ми й за давнїйшої татарської зверхности не мали підстави припускати правильну данину в тих землях, що не стояли в безпосереднїй управі Орди. Про данину з українських земель, які давнїйше Ордї належали, упоминаєть ся й Тохтамиш у своїй грамотї до Ягайла 1392 р.: „З підвластних нам волостей зібравши данини, передай через послів до скарбу”. У другій редакції трохи инакше: „з князївств вашої землї, що давали дань до Білої Орди зібравши данини і т. д. 30)”.
Другий факт ще більше виразний, тільки його датованнє й льокалїзація вже більше гіпотетичні. Розумію монети київського князя Володимира Ольгердовича з татарською печаткою.
Дїло в тім, що з ріжних знаходок звісно кілька штук дрібної срібної монети з іменем Володимира, писаним кирилицею, наоколо татарської печатки, т. зв. тамги. Штампи показують, що монети сї бив якийсь князь руський, що стояв під татарською зверхністю. Татарські монети, знайдені в однім скарбі разом з ними, походять з 1330-1364 рр. і вказують на другу половину XIV в. Та обставина, що знаходять ся сї монети тільки в околицях Київа і його сусїдстві, наводять на дуже правдоподібну, можна навіть сказати — певну гадку, що маємо тут монети Володимира Ольгердовича, князя київського 31). Татарська тамга показує, що сей Володимир (приймаючи, що монети були його), сидячи в Київі, признавав над собою татарську зверхність.
Що справа татарської тамги на монетах литовських князїв дїйсно дебатувала ся й мала вагу при кінцї XIV в., показує оповіданнє про битву на Ворсклї в Никонівській компіляції. Як оповідає вона, Витовт мав поставити ханови Темир-Кутлукови жаданнє, аби на ханських монетах було „знаменіє Витовтово”, а Ідика (Едіґей) натомісь, на глум, зажадав „во всемъ (Витовтовім) княженіи на денгахъ литовскихъ моєму ординьскому знамени быти” 32). Полишаючи на боцї формальну сторону сього, дуже белєтристично написаного оповідання, воно ілюструє нам значіннє тієї татарської тамги на київських монетах Володимира Ольгердовича.
Розумієть ся, абсолютного спокою компроміс сей не запевняв. Полїтика підтримування своїх союзників і претендентів в Ордї, ведена литовськими князями, приводила до конфлїктів з противниками литовських протеґованцїв, і сї конфлїкти, чи їх можливість, все таки змушували до пильної уваги й оборонности пограничні з степами землї — бо на них небезпечність в таких разах головно й упадала. Тому Кориятовичі (в лїтописнім оповіданню) й „боронять Подольську землю від Татар”, при істнуванню „дани у Татари”. Такий характер конфлїкту на тлї участи у внутрішнїх справах Орди, як я сказав, могла мати уже згадана боротьба з Темірезом, а найбільше звісний епізод такого рода — се боротьба Витовта з Ідикою (Едіґеєм), в інтересах вигнаного з Орди хана Тохтамиша. Боротьба ся привела до голосного погрому литовських князїв на Ворсклї (1399), а слїдом пішов татарський напад на Київщину й Волинь. В меньших розмірах такі факти й обставини мусїли повторяти ся частїйше — й перед тим і по тім.
Не вважаючи на страшний погром 1399 р. Витовт не признав режіма Ідики і вів свою полїтику далї, висуваючи своїх кандидатів і від часу до часу висаджуючи їх на ханський престол. Нарештї повний упадок Орди в першій половинї XV в. і сформованнє нової держави — Кримського ханства на її руїнах 33), розвязала для українських земель татарську справу з правно-державного становища. Здаєть ся, що вже нещасливий хан Тохтамиш, а в кождім разї звісний фундатор Кримської держави Хаджи-ґерай, вдячні за поміч і опіку, „великую ласку і честь” Витовта в тяжкі часи — „коли їх конї потні були”, зрікли ся на користь в. князя литовського історичних прав татарської Орди на руські землї, що були колись їй підвласні, й видали на те Витовтови грамоти 34).