24) Про Білобереже днїпровське див. т. І 2 c. 425, де вказані місця з джерел.
25) Грамота Тохтамиша в Записках одесск. общества І c. 339.
26) Стрийковский І c. 7. Сю звістку приймав Антонович, І. c. c. 126.
27) Никон. III c. 20. Хто був сей Темірез (очевидно — якийсь емір), близше незвісно. Під р. 1480 згадуєть ся іще „князь Обрагимъ Темирязевъ сынъ” (виписка у Карамзїна V пр. 205) — мабуть син того Теміреза.
28) Див. в гл. IV.
29) „Коли вси бояре и земяне имуть давати дань у Татары, то серебро имають такоже тіи люди дати” — в грам. 1357 р., теж саме в грам. 1392 р.; в грам. 1401 р.: Preter poddancisna et tributis Tartarorum. — Акты Зап. Россіи І ч. 4, Zródła dziejowe V c. 21, Zbiór dokumentów znajdujących się w bibliotece hr. Przezdzieckich c. 11. Пор. моє ”Барское староство” c. 21.
30) Грамота Тохтамиша в двох версіях, уйґурській і руській, видана п. т.: кн. Оболенскій и Григорьевъ Ярлыкъ хана Золотой орды Тохтамыша къ польскому королю Ягайлу отъ 1392-8 г., Москва і Казань, 1850; польський переклад в часоп. Biblioteka Warszawska 1853 т. III.
31) Вперше опублїкував сї монети і вказав на Володимира Ольгердовича д. Антонович в своїм рефератї друкованім в II т. Трудів III археол. з'їзда (О новонайденныхъ монетахъ съ именемъ Владиміра). Він піднїс, між иншим, також і ту важну подробицю, що геральдична фіґура сих монет пригадує монети в. кн. Литовського. Його гадка не стріла опозиції нї у кого (див. Гуттень-Чапскій УдЂльныя и пр. деньги древней Руси c. 4, Толстой ДревнЂйшія монеты в. кн. Кіевскаго c. 221), але на жаль, по Антоновичу сї монети й не були нїким близше студийовані. В згаданій книзї Толстого (І. c.) була заповіджена спеціальна студія про них, але ся обіцянка, скільки менї було відомо, не була сповнена. Тим часом деякі звязані з ними питання не висьвітлені досї: нпр., скільки знаю, нїхто не пробував відшифрувати самих тих татарських печаток, хоч се мало-б дуже важне значіннє.
Всїх до тепер звісних монет в кннзї Толстого вичислено шість, в тім аж пять ріжних типів! Важать вони від 1/2 до 1 ґрама. Знайдено з них дві в Гвоздові Київського повіта, оден в Никольській слобідцї під Київом, оден коло Путивля.
32) Никон. III c. 173.
33) Про се все мова низше, в гл. IV.
34) В однім з листів Менґлї-Герай так описує історію сих грамот: „Наші батьки царі (хани) і предок наш цар Тохтамиш були з князем Витовтом заприсяжені брати й приятелї. Великий цар Тохтамиш дав великому князю Витовту Київ і Смоленськ й иньші городи, і предок наш цар Тохтамиш дав на все то свої ярлики (грамоти). Після того ваші великі посли, приїхавши до нашого батька царя Ач-Ґірея, взяли ярлик на ті згадані городи. Потім наш старший брат Нурдовлат став царем і також — пан Ян Кучукович і пан Івашенцо приїхавши (в посольстві) взяли від нього ярлик, і міцна присяга між ними стала ся. І до мене (як став ханом) приїхали від брата вашого Казимира короля воєвода троцький Богдан Андрушкович (Сакович) й Івашенцо, щоб узяти (в новім потвердженню) ярлик нашого батька на Київ і Смоленськ і иньші городи, й просили, аби вписати туди рязанські городи й Одоїв, і то в ті наші ярлики вписано. Кажіть собі принести ті ярлики й перед собою прочитати — переконаєте ся в правдї”...
35) В ориґіналї тут прогалина, слова: „в. кн. Витовта” доповняємо з контексту.
36) Володимир волинський.
37) Поділє.
38) Соколець в Браславщинї ?.
39) Хаджібей на місці нинїшньої Одеси.
40) Місто на Днїпровім лиманї. Тут Хаджибей і Маяк очевидно два осібні місця, не одно, як виглядало б з текста Хачибієв Маяк — пор. реєстр Свитригайлових городів. Skarbiec, ч. 746.
41) Обидва міста в Переяславщинї, до котрої очевидно належать і низше вичислені місця.
42) На Сулї.
43) Се мабуть память про якогось темника чи емира, що мав у своїй управі сї чернигівські землї.
44) Балаклея, на устю Чичаклея в Бог, отже знову чорноморська територія, як при вичеслених вище Хаджібею й Маяку.
45) З білоруських згадана тільки Смоленська земля — здобуток самого Витовта. Пронськ заблукав сюди з земель рязанських, про які йде мова в сїй грамотї осібно.
46) Про се ще в прим. 20.
Прилученнє українських земель до в. кн. Литовського в 2-й пол. XIV в.:Дїйсний образ подільської окупації; сформованнє Подільської території і становище її в польсько-литовській боротьбі, становище Кориятовичів — відносини до Татар і Польщі.
Прослїдивши таким чином в загальнїйших моментах справу татарської зверхности над українськими землями, вернімось ще до литовської окупації Поділя, полишеної нами на боцї.
Ми мусимо тут виходити від наведеного вище оповідання русько-литовської лїтописи. По побідї Ольгерда на Синїй водї 1363 р. три брати Кориятовичі — Юрий, Олександр і Константин, „за дозволом в. кн. Ольгерда й помочию литовської землї”, осїли ся на Поділю, й увійшовши „в приязнь” з місцевими отаманами, були признані зверхниками місцевою людністю. Почали боронити землю від Татар, а як головний їх спосіб оборони лїтописець представляє будову замків, котрих на Поділю, по його словам, перед тим зовсїм не було: поставили замки в Смотричу, Бакотї, Камінцю, „і так всї подільські городи (замки) помурували й усю землю Подольску опановали (осели)” 1).
Се оповіданнє дає вірний, але не повний образ окупації Поділя. Його треба доповнити.
Насамперед Поділє не було якимсь „новим сьвітом” для литовських княжат, відкритим Ольгердовим походом. Боротьба за Галичину й Волинь мусїла від самих початків звернути увагу їх також і на Поділє, так тїсно звязане ґеоґрафічно з Волинею, а з Галичиною звязане ще й полїтично, як її давнїйша провінція. Властиво треба-б дивувати ся, що Поділє, давне Понизє, так якось на узбочи зіставалось підчас сеї боротьби. Але на то були свої причини: воно було в безпосереднїй залежности від Орди, і поки Орда була сильна, нїхто не хотїв з нею зачіпатись.
Як ми вже знаємо, Понизє нїколи не було орґанїчно звязане з Галицьким князївством і жило своїм житєм під властию галицьких князїв, що мусїла бути тут досить слаба. Коли появили ся Татари, сї звязки порвали ся зовсїм. Не може бути сумнїву, що Понизє опинило ся досить скоро в безпосереднїй залежности від Татар. Вправдї, ми не маємо безпосереднїх вказівок на се, але та обставина, що Побоже в 1250-х рр. уже сидїло „під Татарами”, на мій погляд служить дуже характеристичним симптомом. В 1252-4 рр. Куремса пробував привести в безпосередню залежність від Орди Бакоту й полудневу Волинь; з волинськими городами йому не пощастило, але про Бакоту і взагалї про західнє Понизє від того часу нїчого не чуємо, і зістаєть ся неясним, чи Данило відібрав його собі назад. Але чи тодї, чи пізнїйше — нпр. по смерти Данила, поднїстрянське Понизє таки мусїло перейти під безпосередню власть Татар, подібно як Понизє побожське, що не вважаючи на Данилові походи на „людей татарських” від 1250-х рр. (а властиво ще від 1240-x) зіставало ся все в безпосереднїй залежности від Татар 2).
Так власне сформувала ся територія пізнїйшого Поділя, по всякій правдоподібности ще в XIII в. Се були землї поднїстрянсько-побожські, що перейшли „під Татар”, добровільно чи недобровільно, і були злучені одністю своєї полїтичної долї. Границею їх з Волинею служила більше меньше вододїльна лїнїя Бога й Припети (як подільські замки за Кориятовичів тут звісні Межибоже, Божськ і Винниця). Галицькою границею була лїнїя що лучила, приблизно взявши, верхівя Бога з устем Стрипи; як подільські замки Кориятовичів знаємо тут Червоногород і Скалу, але є виразний слїд, що й Теребовельщина перед тим також належала до Поділя 3). З Київщиною (полудневою) не було нїякої виразної границї, власне тому мабуть, що сї землї, так само як Поділє, стояли в безпосередній залежности від Татар (тим поясняєть ся, що давні київські землї за Росию зачисляли ся до Браславщини, себто східнього Поділя). Так сформована територія дістала й нове, перед тим незвісне імя, що вперше стрічаєть ся в актах з кінця XIV в. 4) — Поділє; імя анальоґічне з давнїйшою назвою „Понизя”.
Перші стадиї польсько-литовської боротьби за руські землї не торкнулись Поділя. Хоч Казимира новійша польська історіоґрафія славить за увільненнє руських земель від татарської кормиги, в дїйсности він заберав землї, де татарська зверхність була номінальною, але подільських земель, що були під безпосередньою властию Татар, — не дуже зачіпав. Що правда, Длуґош представляє, що Казимир забрав цїле Поділє, і то ще перед 1352 р. Під р. 1352 він записує напад Татарів, з намови Ольгерда, на Подільську землю, regno Poloniae subiectam. Так сам оповідаючи про наданнє Спиткови, називає він Поділє землею, „відібраною Казимиром з татарських рук зброєю й мечем” 5). Але сї принагідні вискази, без всякого докладнїйшого означення, коли ся Казимирова окупація Поділя стала ся, роблять таке вражіннє, що батько польської історіоґрафії, бувши сьвідком пізнїйших спорів за права Польщі й Литви на Поділє, хотїв піддати читачеви вражіннє, що Поділє належало до Польщі з дуже давнїх часів, але не мав відваги скомпонувати просто з голови історію сеї Казимирової окупації 6).