Для східнослов’янського розселення, очевидно, мав особливе значення рух готських племен з-над Висли просто на полуднє, навіть на полудневий схід, на Чорномор’я.
Ті східнослов’янські, «антські» племена, предки нашого народу 2, що, по всякій імовірності, вже перед тим поступали поволі в сім напрямі, використовуючи відплив фракійського розселення й іранських («алянських», як вони звуться в сих часах) орд з Подоння і Подніпров’я, були сильно потягнені сим східногерманським натиском, що приблизно в другій половині II в. по Хр. врізався між іранське і всяке інше заселення Чорномор’я.
1 «Інші племена, тікаючи від північних народів, що погнали їх, домагались, щоби їх прийнято (наділено землями), інакше грозили війнок». — Ю. Капітолін про Маркоманські війни 164 — 5 рр. по Хр. Джереловий матеріал до начеркненої тут схеми в Історії України, І, с. 60 і д.
2 Про «Антів» як назву східно-полуднєвої (української) групи в т. I Історії, с. 172 і д.
Припадком донесена готською традицією пам’ять про пізнішу боротьбу остготів з антами в часах гунського натиску, десь в сусідстві Чорного моря, очевидно, дає нам тільки орієнтаційну точку: посвідчує, що в тім часі, в кінці IV в., східнослов’янська колонізація на Чорномор’ї настільки вже скріпилась, що, використовуючи прихід гунів, стала мірятися з готами, котрі перед тим, правдоподібно, держали її в залежності. Але слов’янський і спеціально «антський» рух в сім напрямі, вказанім готським походом II в., правдоподібно, почався разом з ним, і то, мабуть, в досить великих розмірах.
Оцінюючи всю ситуацію, мусимо собі уявити, що не тільки слов’янські дружини потягли готськими слідами, але в значній мірі були вони потягнені відразу готським походом. Різні залежні і союзні ватаги слов’янські стали його учасниками, брали уділ в східногерманськім розселенні на Чорномор’ї, в боротьбі готських дружин з алянськими, в в походах їх на римські провінції. Те, що ми бачимо потім, в V і VI вв., коли «слов’янські» і «антські» дружини охотою чи неволею беруть участь в гунських, турецьких, аварських походах на римські провінції і осідають там, разом з іншими товаришами сих походів, властиво, повинні ми собі уявити також і в сих часах, в II — III вв., тільки що в передових полках чорноморського розселення того часу слов’янський елемент був, розуміється, слабший, ніж два століття пізніше. Але ситуація, властиво, була зовсім аналогічна, і матеріал для такого степового слов’янського козацтва був іще на правітчині.
Уже в I в. Таціт, з слів людей, які знали германські відносини, записав нам, що на пограничах з німцями (бастарнами) і фіннами слов’яне мали репутацію великих забіяк, які нападали і розбивали, криючися в горах і лісах. Таціт робить з сього загальну характеристику «венедів», як пізніший Прокопій, розтягає подібні оповідання на всіх «антів» наших; але ясно, що мова йде про пограничників. Ми, отже, в тім уже часі мусимо собі представити слов’янський побут як двоїстий: з одного боку, господарський, тихомирний, пасивний супроти германських дружин, з другого боку, войовничий, готовий до відпору, до відплати, против германських дружин організований в аналогічних воєнних ватагах, на германський тип й взірець.
Так само на східно-полудневій границі тодішнього слов’янського розселення (з котрого тільки нічого не доходило до римських та грецьких слухів), серед праотців антських, мусила йти не менше завзята боротьба з войовничими фракійськими та іранськими племенами, в котрих теж школилась слов’янська людність, виробляла у себе воєнні поколінні верстви й дружини з ватажками на чолі.
Коли гунська буря розбила східногерманські та алянські політичні і воєнні формації на Чорномор’ї в другій половині IV в. і слов’янська людність рушила сюди в більших масах, користуючись, як натякає готська традиція, певною протекцією гунських орд, — се було повторення, тільки в ширших розмірах, того, що мало місце вже перед тим. Нове територіальне поширення, зв’язане з певними культурними поступами через наближення до огнищ Середземної культури, з дальшим розвитком соціальної диференціації, дальшим розщепленням життя по лініям інтересів господарства і війни, — аналогічне з германським. Взагалі, беручи головні риси, соціальний процес у слов’янських племен, наших в тім числі, розвивався в тих же формах і в тім же напрямі, що й серед племен германських епохи розселення, тільки що форми сі були менш інтенсивно виражені й приходили з певним опізненням.
При тім усім, хоч різниця сього нового руху слов’янського на Чорномор’ї була більша в розмірах, ніж в істоті й характері сього поширення, великий рух антських племен в гунській добі набрав епохального значення в житті наших племен. Може бути, що в довгій, закритій від нас, попередній своїй еволюції наші предки пережили не менші, а навіть і глибші та гостріші пертурбації. Але традиція не донесла нам нічого з того, сим же разом за поміччю хоч не своєї, то чужої традиції, можна зміркувати значення того, що діялось.
Ведене стихійним потягом до моря, до сонця, до теплішого підсоння, до буйнішого життя, що тягне до себе од віку всі півпівнічні народи, на полуднє, наше розселення, — антське, як прозвали його тоді сусіди, — в значних масах викотилося з лісового поясу в райони степові і передстепові і добилось до крайньої мети своїх змагань — Чорного і Азовського моря. Ввійшло в орбіту тодішнього культурного життя, доступило джерел цивілізації, з котрих досі тільки слабі відблиски і відгомони до нього долітали. Стало само, до деякої міри принаймні, предметом уваги і відомостей цивілізованих, письменних народів. Для нього почалось історичне життя і разом з тим — часи інтенсивнішого, ніж досі, культуpного розвитку. Розвитку, з одного боку, тісніше зв’язаного з загальними поступами світової цивілізації, з другого боку, більш відокремленого в собі. Бо з сим розселенням, яке було частиною великого слов’янського розселення, розривались ті безпосередні зв’язки, які зв’язували досі слов’янську групу, слов’янську спільноту. Східнослов’янські племена починали своє окреме буття. На чолі його географічні й культурні обставини виставили наші, українські «антські» племена, найбільше висунені на полуднє, найближче поставлені до джерела культури.
Східно-полуднева, українська галузь в сім моменті опановує ту територію, яку доля судила їй як її історичний верстат. Досі історія сеї території йшла своїми окремими дорогами, незалежно від історії будучої української людності. Від сього часу сі два елементи зв’язуються нерозривно і починається процес національного формування — перетворювання людності в національну спільноту на її національній території під впливами обставин, даних сею територією.
Але своє завершення сей процес міг дістати тільки з повним опануванням сеї території. Се й стає історичним завданням українського народу від сього моменту. Завдання незвичайно тяжке, в котре він ложить всю свою силу, розтрачує всю свою енергію протягом півтори тисячі літ — і досі ще не може осягнути сього результату, передусім — через недостачу скільки-небудь твердих природних границь сеї багато обдарованої природою, та не вимежованої, не відграниченої фізичними границями території.
Битий шлях з передньої й центральної Азії до Європи — на Балкани і Дунай, яким була ся євразійська рівнина, проторена назад і наперед безчисленними ордами і племенами, — незвичайно цінний з комунікаційного погляду, він не дуже надававсь, як виявилось, для хліборобського народу, яким українська людність стала ще на правітчині. Чайка, що з затишних лісових озер злетіла на полуднє, щоб «вивести дітей» над теплим морем, і необережно заложила своє гніздо «при битій дорозі» — сей поетичний образ, мабуть, дуже давній, традиційний, тільки використаний якимсь незнаним поетом (може, справді Мазепою, як кажуть), дійсно дає глибокий історичний символ сеї трагедії українського народу на його новій території. Вона була для нього небезпечним даром. Обіцювала так багато — але ще більше вимагала для свого утримання.