1 Пізніший реєстр старих «руських» подунайських міст в II т. Історії, с. 523.
В сій обстанові мусимо собі уявити аналогічний з пізнішим київським образ широкої антської транзитної торгівлі: ватаги купців, що йшли з сих чорноморських городів до Малої Азії, до Царгороду, до Єгипту і Месопотамії, до Туркестану, Персії, Індії. Ті останки української колонізації в Криму, на азовській притоці, на усті Дону, на усті Дніпра, на Дунаї, що виступають в звістках XII — XIII вв., в величезній більшості були тільки слабими пережитками колишньої великої, масової колонізації: маси наших «городів» і «антських» колоній по грецьких, хозарських і т. ін. містах VI, VII, VIII віків. Ватаги «руських» купців, що ще в XII — XIII вв. стрічалися в Малій Азії, в Александрії й т. ін., — се тільки слабкі відблиски великого торговельного руху, котрий мусив розвиватись в VII — VIII вв., під опікою хозарської орди, що дуже цінила торговельні прибутки, і при безпосередній участі наших купців.
Отже, тим часом як на займанщинах середнього Подніпров’я, на Волині та на Підкарпатті наше розселення вростало в землю, розширяло хліборобську культуру, підіймало все нові «лядини» та перелоги, та потрохи громадило лишки і засоби, поволі виробляло владущі верстви, міські осередки, розвивало зав’язки дружинної організації, зав’язані на правітчині, — над Чорним морем, над Дунаєм, над Азовським морем без порівняння швидшим темпом, в більш яскравих і багатих формах мусило розвиватись міське життя, промисл, мистецтво, духова культура — і разом з тим соціальна диференціація, спеціалізація праці, відокремлення суспільних верств. Зокрема на взірцях готських, алянських, аварських, болгарських, у сих великих майстрів воєнної організації й тактики сухопутної і морської війни, мусили школитись воєнні антські дружини, для котрих і під хозарським протекторатом досить було зайняття і зарібку.
Все се потім притемнилось і призабулося в пізнішій київській традиції, і ми за нею мало пам’ятаємо се, хоч в дружинних кругах київських пам’ятали його досить добре. В світлі сих традицій знаходить собі зовсім природне пояснення бажання Ігоревого сина Святополка перенести свою резиденцію на Дунай, де ще в XII і XIII вв. товклись якісь князі «берладники» з київської династії, або намір «соколів Святославичів» «пошукати города Тмутороканя». Се спомини тих часів, коли українська колонізаційна хвиля заливала все побережжя від Кубані до Дунаю, втискалася до міст, стикалася безпосередньо з останніми останками римського життя за Дунаєм, з юдаїзмом і мусульманством кавказьких торговищ, геленізмом Криму, і т. д., — не тільки воювала і торгувала, але і вбирала в себе культурні елементи з усіх отсих джерел.
Та як я вже сказав, спокій і безпечність в сій добі були все-таки тільки релятивні. Головні орди відплили з Подніпров’я й Подоння, але фрагменти їх зоставались, — менш грізні, до певної міри замирені, але тільки до певної міри. На Подонні, напр., зоставались ще значні останки алянівясів. На усті Кубані лишились т. зв. чорні болгари. В Криму готи, аляни і бог вість ще хто. Угорська орда, відірвавшись від своїх північних земляків, бушувала десь на Подонні, потім посунула на захід, дуже докучаючи слов’янській колонізації: забираючи невільників та спродуючи їх в грецьких портах, як оповідає припадком захована арабська звістка (середини IX в.). Все се змушувало весь час держатися на обережності, на воєнній нозі й хліборобську людність, і тутешні городи: підтримувати воєнну організацію, про котру ми, на жаль, знаємо так мало.
В IX в. хозарська орда, очевидно, хилиться і упадає. Ставлячи своїм завданням, в інтересах торгівлі і своїх доходів, не перепускати грабівничих походів азійських орд до Європи, і навпаки — європейських піратів, що ходили грабувати каспійські береги, вона дедалі не могла вже виконувати сеї програми. По одній звістці, вже в середині IX віку Хозарія не могла дати собі ради з турками і просила помочі арабів. При кінці століття, не можучи далі поборювати печенігів, хозари перепустили печенізьку орду до чорноморських степів. Ся велика і хижа орда впала тоді ще гіршою грозою, ніж угорська, на чорноморську колонізацію, в тім і на наше розселення. Тутешня людність не витримує і починає чимдуж уступатись від степової тривоги на північ і захід. Почалось се, мабуть, іще під час угорських наїздів, збільшилось від печенізьких.
Очевидно, попереднє століття сорозмірно спокійного життя ослабило войовничість нашого степового і чорноморського розселення, розвинуло наклін до більш культурного і мирного господарства, і тепер тутешні люди вже не витримували степової тривоги, котру зносили в віках розселення. Не всім була охота вертати до півкочового, розбійничого життя антів VI в., описаного Прокопієм. Степи швидко пустіють, за ними — побережжя моря і великих рік. Уличі мандрують з долішнього Дніпра на середній і верхній Буг; подністрянська, тиверсько-улицька людність, правдоподібно, пустилася горі, Дністром і Прутом, до карпатських та закарпатських країв. На північний захід, в райони північного Донця, Сули і Сейму, мабуть, відступала лівобічна степова людність. В X в. передстеповий пояс спустів уже настільки, що печенізький натиск в сім напрямі упадає вже на середнє Подніпров’я. В степовім поясі держаться різні «бродники» з своїми «воєводами»; на Помор’ї, на устях рік промишляють ватаги риболовів, і піратів, очевидно. Тільки спорадично держаться руські городи, руські колонії на великих ріках і Помор’ї. Подекуди тримаються такі оази і в степу. Але масової колонізації вже нема — вона відійшла назад, в тім же напрямі, звідки прийшла сюди, на північ і північний захід 1.
1 Див. про се в І т. Історії, с. 237 і дд; II, с. 505 і дд.
Та культурний і соціальний доробок сеї доби з тим не загинув. Він став, бодай вчасти, спільним добром українського народу, і в сім велика вага сеї «чорноморсько-дунайської» доби, котра мусить бути відповідно оцінена з сього становища.
Очевидно, припливом степової людності пояснюється швидкий зріст північної України та її центрів, з IX в. почавши. Поворотна хвиля зміцнила масову колонізацію в менш корисних частях сеї території, занедбаних при першій експансії: мабуть, на її рахунок треба покласти залюднення гірських карпатських країв і північних українських лісових мочарів. Особливо ж її ділом треба признати розвій осель міського типу, промислового, торговельного руху, розвиток торговельних зносин, далеких купецьких екскурсій — те, в чім вишколило чорноморську людність кількавікове життя на великих комунікаційних шляхах, по живих торговельних і промислових містах. Вона принесла, а як не принесла наново, то підлила нової енергії до міського життя, організації міських громад, купецьких товариств, воєнно-торговельних підприємств. Се була течія аналогічна з новгородсько-варязькою, що йшла до нас приблизно в тім же часі з півночі. Стрівшися з нею, чорноморська знейтралізувала її — не дала запанувати занадто сильно над наддніпрянським життям.
Вона ж приготовила грунт для нової київської культури. Те, що передало тутешньому життю чорноморсько-дунайське розселення, що принесла з собою поворотна чорноморська хвиля, було визначною вкладкою, великим ферментом, киненим в тутешнє життя, принесене з правітчини. Я повторюю те, що сказав уже вище: ролю чорноморського розселення в нашім житті можна порівняти з ролею культурніших, західних і полудневих народів в еволюції індоєвропейській. Коли в фрагментах старої обрядової пісні ми й тепер ще стрічаємо живу пам’ять про Дунай як ріку рік, котрої ім’я — се ріка, вода взагалі; про море, кораблі і бурі; про чорноморські степові краєвиди, з де-не-де розкиданими деревами, з степовими стогами, завершеними соколом, що «далеко видить» — «чистеє поле і синєє море» та веде розмову з дунайським «визом» (осетром); розкішно цвітущі виногради, де родиться «зелене вино», згадки різних міських свят: календ, сатурналій, представлень замаскованих «берез» — се все дає нам поняття про той яскравий, барвистий круг вражень і споминів, що був принесений з полудня.
Про те, як уявляю собі чорноморські впливи на вироблення воєнних організацій, власті, нового політичного ладу, скажу ще нижче. Тепер піднесу тільки той культурний досвід, той круг ідей, принесений на північ сими чорноморцями, що мусили стати на провідні ролі на нових місцях свого пробутку як люди бувалі, досвідчені, навчені краще організованих форм управління, господарства, підприємств. Вони стали вісниками нової культури, культури широкої, котра знала різні віри, різні народи, різну правду 1 не здатна була дати себе в виключний полон одній якійсь догмі. І я думаю, їй треба в значній мірі се приписати, що хоч в боротьбі за українську душу побіда лишилася за офіціальною візантійською ортодоксією, котра так виключно запанувала в київській книжності, — суспільності ся виключність не опанувала! Суспільність заховала погляди ширші, свободніші, толерантніші, критичніші — те свободомислення, проти котрого даремно боролась потім офіціальна єрархія (осуджуючи такі міркування, що, мовляв, «і ту і сю віру Бог дав»). Київська культура як матеріальна, так і духова не стала простим відблиском візантійства, а зісталась дуже складним синтезом різнородних течій, доволі самостійно перероблюваних і перетравлюваних українським життям. В письменній традиції се не виступає так виразно, — в усній се видно ясніше. І в тім характері нашої старої культури, я думаю, треба велику вагу признати спадщині чорноморсько-дунайської доби, котру я сим разом хотів представити можливо яскраво, хоч, може, бути се мені й не удалось в міру мого бажання.