Мої сини — мої соловейки,
Мої сини — мої маленькі,
Та якого ж вам гостинця передам?
Покочу яблучко — воно зогниє!
Покочу булочку — зацвіте,
Покочу бубличка — не докотиться,
До твого серденька не пригорнеться! (З чч. 72 — 75, Лубенщина).
Чоловіче мій, дружино моя,
Куди ж ти убираєшся,
Куди ти виряжаєшся?
Якої ти темної хати забажав,
Темної-невидної,
Смутної-невеселої?
Туди ж вітер не віє,
Туди й сонце не гріє,
Туди й дзвони не дзвонять,
Туди й люде не ходять!
Та як же я до тебе ходитиму,
Та як я з тобою говоритиму,
Як я з тобою поражатимусь,
Як я з тобою розважатимусь?
Ой устань, порадь, моя дружиненько,
Як мені в світі жити,
Як мені чуже діленько робити,
Та як мені чужим людям годити?
Та я ж над чужим ділечком ізневажалась,
Я ж по чужих нивах наспотикалась!
Ой приймай же, пригортай мене до себе,
Щоб я не жила, щоб не горювала,
Щоб я й горенька не знала,
Щоб я по чужих людях не ходила,
Щоб я чужим людям не годила!
Та я чуже ділечко зроблю не так,
Та я словечко скажу не в лад, —
Моє ділечко перероблять,
Моє словечко пересловлять.
Коли ж мені тебе, моя дружиночко, дожидать?
Коли мені столи застелять?
Чи мені на Різдво,
Чи мені на Великдень,
Чи на святу неділоньку?
А чи мені з Миколи —
Та й ніколи?
Відкіль мені тебе виглядать?
Чи з гори, чи з долини,
Чи з високої могили,
Чи з глибокого яру,
Чи з далекого краю?
Та не йди ж полем — бо ніжку поколеш,
Та не йди морем, бо утонеш,
А йди ж попід горою,
Та бери й мене з собою!
Та будуть, моя; дружинонько, сади процвітать,
Та будуть зозуленьки кувать,
А соловейки щебетать,
Будуть мені, нещасниці, жалю завдавать,
А я вийду за ворітечка та й буду питать:
Ви зозульки сизесенькі,
А соловейки малесенькі,
Та ви високо літаєте,
Ви далеко буваєте:
Чи не чули, чи не бачили моєї дружини вірненької?
Як бачили, то хваліться,
Як побачите, поклоніться
Моїй дружині вірненькій!
(128, Лубенщина).
Сестричко моя, павочко,
Куди ти полинула?
Промов до нас словечко,
Бо твої дружки стоять смутні та невеселі.
Чого на нас розсердилась?
Якої ж ти хати забажала,
смутної та невеселої?
У нас хата веселая, з вікнами,
Видная, хорошая,
А твоя темная,
А такая невидная!
Коли ж ти, сестро, в гості до нас прийдеш?
Чи к Рожеству? чи к Святій Неділі?
Ок Рожеству сніги позамітають,
А од Великодня води порозливають,
К Святій Неділі трави позаростають,
А я сестру виглядатиму,
Куди до нас в гості прийде!
(271, Київщина).
Ой Іванчику мій любий,
Ой Іванчику мій срібний,
На кого ти мене лишив,
Приятелю мій дорогий!
Іванчику мій намальований,
Як ти мене засмутив,
Іванчику мій пишний,
Карочко моя велика,
Нуждочко моя страшна!
Коли ми ся будемо видіти,
Іванчику мій золотий,
Що я буду сама робити?
Коби ти був мене перідь відпроважав —
Не я тебе тепер!
Де ти тепер ідеш?
Що тобі таке було,
Що ти нас лишаєш?
Ти йдеш у ямку глибоку,
Де сонечко не загріє,
Ні вітрець не завіє!
Відки будем тебе визирати?
Чи з ямки глибокої,
Чи з-за гори високої?
Коли ти до нас прийдеш,
Як ти сю глинку на собі видержиш?
Ой, зозульки муть кувати,
Відки ми тебе будем ся сподівати!
(111, Галичина).
Мамко моя, голубко моя,
Мамко моя, зозулько моя,
Мамко моя, порадичко моя,
Де ми ся зійдемо,
Де ми ся порадимо?
Мамко моя, голубко моя,
Де вас найду, де вас відшукаю?
Чу в садочку, чи в місточку,
Чи в полі на колосочку,
Чи в городчику на зілечку,
Чи в церкві на подвір’ячку?
Мамко моя, голубко моя,
Коли ж вас ся надіяти,
Чи на Різдво з колядами,
Чи на Великдень з писанками,
Чи на Николая з скрипниками?
Задзвоніть дзвони, задзвоніть,
Та мою мамку збудіть!
Та най вже вони встають,
Та най нас порадять —
Бо ми ґаздувати не знаємо,
Бо ми мамки не маємо!
Встаньте, мамко, встаньте
Та на сироти погляньте —
Бо сироти ніколи правди не мають,
Бо сироти рано встають,
До полудня обіда чекають
Та пізно лягають!
Мамко моя, ластівочко моя,
Мамко моя, щебетушко моя,
Звідки вас буду визирати?
Чи з-за гори високої,
Чи з долини глибокої?
Відай же ваші, мамко, стежечки травов заростуть,
А доріжки листом западуть!
Мамко моя, зозулько моя,
Що сьте свої ніжки зложили,
Нащо сьте свої ручки навхрест склали,
Нащо сьте свої очка зажмурили?
Коли ними будете робити,
Коли чорними очками дивити,
Коли ними будете ходити?
Станьте, мамко, станьте,
Та походіть по своїм подвір’ячку.
Та наробіть нам слідочків!
Ми будемо ті слідочки збирати,
Будем васильчиками їх обтикати
Та по тих слідочках вас будемо мамко, пізнавати!
(167, Буковина).
Як бачимо, не вважаючи, що матеріал походить з різних кінців України, де можливий вплив сусідів, він в своїх основних мотивах настільки одностайний, що се ясно свідчить про суцільність його основи. Одностайність ліричних загальних місць, очевидно, з свого боку причиняється до сього. Імпровізовані голосільницями місця, які говорять про певні індивідуальні подробиці утрати, розлуки і т. д. (я їх не наводив, бо якраз вибирав загальне), мають тенденцію теж більше-менше достроюватись до такого загального ліричного строю. Короткі і бідніші форми імпровізації, розвиваючись, попадають в сю ліричну течію і виявляють тенденцію до все більшого підпорядкування ритмічній і музикальній мелодії голосіння.
По формі голосіння, як і замовляння, являються нерівноскладовими синтактичними речитативними віршами, аналогічними з замовляннями, тільки що вони мають далеко більшу тенденцію до мелодійності і часами навіть таки починають переходити в пісню 1.
1 Взірцем переходу до пісенної віршової та й музикальної форми можуть послужити отсі записи з Покуття та Буковини:
Ненько наша, ненько наша,
Порадонько наша,
Ненонько наша, порадонько наша!
Заговоріть до нас, порадьте нас,
Ми си, ненцю, не сподівали,
Щоби ми без вас пораду давали!
Ой ти, смерте, ти злослива,
Чьось нас, смерте, всиротила,
Чьось нам неньку рідну взяла!
Ой Боже, Боже, що [ми тепер] будем робити,
Як без неньки рідной жити?
Ненько наша, люба неньцю,
Скажіть, неньцю, відки вас визирати?
Чи з-за гори високої,
Чи з долини глибокої?
Коли ви до нас, неньцю, прийдете?
Коли вас си нам сподівати?
Чи на Різдво з колядниками,
Чи на Великдень з писаночками?
Ой де ся з вами здибаємо?
Чи у місті на дорозі,
Чи у церкві на підлозі,
Чи у полі на роботі,
Чи на цвинтарі в темнім гробі?
Ой де ся з вами, ненцю, здиблю,
Де ся з вами наговорю?
Ой будуть навесні зозулі кувати,
А я буду свої ненці всюди шукати.
Ой зозульцьо, сивенька, ти всюди літаєш,
Чи ти моєї неньці в світі не видаєш?
Ой скажи ми, любко,
Скажи ми, зозульцю!
Бо ми дуже сумно,
Бо ми дуже гірко! (с. 327).
Встаньте, мамко, подивіться,
Бо підете собі відси!
Вийдіть, вийдіть на двірочок
Та зробіть нам хоч слідочок,
Аби усі пам’ятали,
Що ми мамку добру мали.
Ах, скажіть нам, наша мати,
Відки нам вас визирати:
Чи з-за гори високої,
Чи з-за води глибокої,
Чи в садочку, чи в місточку,
Чи в городі на зільочку?
(с, 358)
Частіше в рецитації вони тільки місцями набирають певної ритмічності, і по них знов скандовання притихає, сходячи майже до прозової, ледве ритмованої мови: «голосіння зачинаються стихами, а далі тягнуться звиклою мовою», «голосять звичайно прозою, хоч деколи слідний ритм і рим», зазначують записувачі. «Мелодія голосіння, подібно як і текст, не має постійної форми: се одноманітне варіювання одного розтяжимого мотиву, під який підходять довші і коротші вірші; сей мотив обертається в вузьких рамцях перших чотирьох або п’ятьох тонів мольової скалі, що при інших архаїчних признаках вказує також на старинність голосінь», характеризує їх музичну сторону дослідник. «Така архаїчна мелодія співаного плачу має вповні характер імпровізації, що складається по взірцям старинної традиції: не лише з нагоди смерті близьких осіб, але також під впливом інших нещасть, н. пр. пожару, повені, побиття, сільські жінки починають не раз голосити під мелодію похоронних заводів» 1.