Летять з вирію журавлі, грачі, далі — жайворонки.
Показується гоголь.
Ремез, ледве діждавшись, що земля починає розтавати, вже починає плести своє гніздо.
Зостались деякі фрагменти пісень, присвячених сим першим вістунам весни, нераз дуже гарні, але тепер зв’язані вже з іншими мотивами, в такій фрагментарній формі:
Ой вилинь, вилинь, гоголю,
Винеси літо з собою,
Винеси літо-літечко,
Зеленеє житечко,
Хрещатенький барвіночок,
Запашненький васильочок!
(Записане як замовляння. — Єф., 208).
В весняних спірках хлопців і дівчат:
Чом ти, жаворонку, рано з вирья вилетів:
Іще по гороньках сніженьки лежали,
Іще по долинах криженьки стояли?
— Ой я ті криженьки крильцями розжену,
Ой я тії сніженьки ніжками потопчу 1.
Пісня про ремеза ввійшла до різдвяного циклу, як величання дівчині:
Твоє гніздо обдирати.
Ой ремезу, ремезоньку,
Не вий гнізда на лідоньку,
Буде лідок розтопати,
Твоє гніздо забирати!
Увий собі в темнім лісі,
Не вий гнізда на opici, —
Будуть оріх оббирати,
Твоє гніздо оглядати.
В темнім лісі на opici.
Будуть горіх оббирати —
Ой ремезе, ремезоньку,
Ой ремезе, ремезоньку,
Увий гніздо на сосонці —
Сосна завше зеленіє,
Твоє гніздо рум’яніє!
Ой ремезе, ремезоньку,
Не вий гнізда на сосонці,
Будуть сосну обтинати,
Будеш її радувати 2.
1 Чубин., III, с. 110 (навожу з дрібними змінами).
2 Гол., III, 2 о., 38 і 170. Пісня вимагає реконструкції (про неї Потебня, Объясненія. c. 251): ремезові радять горіх, явір, сосну, потім за кожним деревом знаходять невигоду і дораджують оселитись у дівчини (паралель для парубка, котрому радять не ставити світлоньки ні у кого, тільки у милої). Я обмежуюсь дрібними поправками.
Твоє гніздо розтрясати.
Увий собі у дівиці,
У дівиці у світлиці,
Там їй будеш приспівати,
На «сорок мучеників» (9 ст. ст. березня) печуть з тіста пташків на честь, мовляв, жайворонків, що тоді вилітають із вирія. Се жертва весні, яка в різних формах була відома ще недавно в різних кутах слов’янства і у нас. Діти, розносячи печених «жайворонків», співають веснянки.
Головний момент сих веснянок — закликання весни — в нашій етнографії не виступає так виразно, як у великоросів, білорусів, сербів. Нема сумніву, що і у нас теж її формально кликали, виходячи на вишки і горбки, раннім ранком, на схід сонця, з сим характеристичним викликом:
Прийди, весно, прийди,
Прийди, прийди, красна,
Принеси нам збіжа,
Принеси нам красок (квіток).
Не в таких яскравих формах заклики: «Весно, весно красна, Прийди, весно красна» — одмічені все-таки і у нас подекуди як один з веснянчаних мотивів, що починаються то з Сорока мучеників, то з Благовіщення 1.
1 Матер. етнол., XV, с. 68.
Сим святом кінчиться, як я вже сказав, отсей перший період виглядання весни, так що він обіймає в цілості перший весняний місяць. Благовіщення й тепер уважається великим святом, але не оргіястичного, розпущеного, а навпаки — суворого, аскетичного характеру: все, що належить до зачинання, породу і т. д., обставлене різними суворими заборонами. Се свято землі, супроти котрого наказується боязький містизм, щоб його чимсь не споганити, не нарушити. Бог благословляє в сей день землю, «і всяке диханіє», або — як кажуть гуцули — він вкладає голову в землю, щоб її розгріти, і від того будиться вся живина, що спала в землі: муравлі, жаби, гади. Весна вступає в період вегетаційний. Від Воведенія до Благовіщення не можна порати землі, від Благовіщення можна працювати коло землі, — Бог благословить того дня рослини. Господар виганяє весь свій інвентар — худобу, дріб, пчіл і навіть пса на сонце, на волю, щоб чули весну, і самі на себе старались. Різні повірки, магічні акти, ворожіння, зв’язані з сею основною ідеєю: розбудження землі і скритого в ній життя.
Вегетаційні хороводи, описані вище, характеризують сей другий весняний цикл, що відкривається Благовіщенням. Кривий танець — розбуджування життєвої енергії в природі — відкриває їх. Церква се все постаралась у нас перекинути на великодній тиждень, щоб не нарушувати суворого посту сими весняними веселощами. В значній мірі се їй удалось. Хоча, як я вище згадав, дівчата подекуди ще від заговин починають співати веснянок вечерами та забавлятись, але здебільшого се перейшло на великодній тиждень (Благовіщення, як початок закличок весни, теж могло явитись як компроміс — як пролог Великодня: без того, очевидно, починали їх раніше). А що Великдень — свято рухоме, яке може припасти і на Благовіщення і на св. Юрія — стрінутись з сими двома великими весняними святами, які означають дві різні стадії наростання весняної сили, — тож коло Великодня зібралось дуже багато різних елементів з різних моментів весняної обрядовості. Наслідком же того, що се свято з дуже сильно вираженою церковною обрядовістю, передхристиянський ритуал підпав великим змінам і великому знищенню: різні обряди, які зв’язувалися з Великоднем, під натиском християнського обряду потлумили одні одних — і перед нами велика маса переважно лише дрібних фрагментів, котрі тільки порівняним методом можна буде привести до ясної системи і відтворити образ старої обрядовості — «свята весняного сонця», яким воно, мабуть, було первіснj.
Повірка, спільна слов’янам і німцям, що на Великдень «сонце гуляє» чи «грає», «скаче» 1, яке тепер приймається за один з атрибутів християнського воскресення — тому що «в сей день все веселиться на небі й на землі», — в дійсності, мабуть, було основною, первісною ідеєю сього свята, з котрого виходили вже дальші представлення 2. Не входячи глибше в аналіз їх, поки що зазначимо тільки головні серії мотивів, спиняючись на тих головно, які розвинулись літературно, в захованім для нас матеріалі.
Перше весняне очищення землі огнем, відігнання морозу, зими, смерті і всякої нечисті. — Я почасти вже мав нагоду про се говорити 3
1 Для прикладу наведу записку Дикарева з Вороніжчини: «Великдень такий празник — сонце й те гуляє, сказано: все радується і на небеси і на землі, як ідеш з обідні й дивишся — воно гуля: парости по йому, наче хто мотає туди й сюди». Мат. етн., VI, с. 176.
Може бути, що щось з старого свята сонця затрималось і в толкуванні «Великодня» — що того дня сонце не заходить чи не зайшло на Христове воскресення. Пор. виписку з Закарпатського учит. Євангелія в Етногр. Зб., V, с. 203.
2 За ілюстрацію глибокого поважання до сонця послужить гуцульський привіт сонцю при сході: «всякий, побачивши сходяче сонце, здоймає побожно накриття голови, а звернувшися лицем до сходу, віддає йому глибокий поклін і, хрестячись, шепче слова молитви: Слава тобі, Господи, за личенько твоє господнє, щось ся показало, праведне; слава тобі, просвіщенне!» (Матеріали етнол., XI, с. 7).
3 Див. вище.
і тут не буду вдруге повторяти, тим більше, що в поетичнім нашім запасі воно не представлене особливо. Згадаю тільки, що характеристичний для таких важніших свят момент: добування нового живого огню, в зв’язку з обрядами очищення, — стрічається й тут.
З літературних мотивів зазначу, що незвичайно цікава і досі не розтолкована містерія похоронів Коструба на великоднім тижні 1 і взагалі тема шлюбу з старим і немилим, яка так широко розроблюється в веснянім репертуарі, може бути в деякім ідеологічнім зв’язку з сим моментом: похорону зими.
1 Наводжу один з більших виразистих варіантів:
1 дівчина: — Христос воскрес!
2 дівчина: — Воістину воскрес!
— Чи не виділи сьте де мого Коструба?
— Пішов в старости!
Хор:
Бідна моя головонько,
Нещаслива годинонько!
Що я собі наробила,
Щом Коструба не злюбила.
Приїдь, приїдь, Кострубоньку,
Станем рано до слюбоньку,
Рано-рано, пораненьку
На білому каміненьку!
В дальших строфах замість «пішов в старости» (до іншої дівчини себто) міняються тільки відповіді другої дівчини: «Поїхав по квітку», «Поїхав по напій», «Слабий», «Вже вмер», Хор же повторюється той сам.
Остання строфа:
— Чи не виділи де мого Коструба?
— Вже повезли на цвинтар.