Ой нумо, нумо,
В зеленого шума —
А в нашого Шума
Зеленая шуба.
А Шум ходить по діброві...1 —
і потім ідуть уже жартовливі, пародійні рими. Очевидно, колись на сміх подочіплювані до заспіву сього хороводу, вони потім витиснули з уживання первісний текст, коли хоровод зійшов на просту забаву 2.
Натомість весняний розлив води, зв’язавшись з темами весняного парування і любові молодіжи, широко розлився різними символічними образами в еротичній поезії. Різні напрями, в яких розвивалась і комбінувала сю тему поетична гадка, гарно характеризує отся веснянка:
Розлилися води | на чотири броди
Рефрен: Гей дівки, весна красна,
У первому броді | соловей щебече, зілля зелененьке!
У другому броді І зозуленька кує,
А в третьому броді | сопілочка грає,
вар.: У третьому броді коничок заржав,
В четвертому броді | дівчинонька плаче,
Соловейко щебече, | садки розвиває,
Зозуленька кує, | бо літечко чує,
Сопілочка грає, | в улицю скликає,
вар.: Коничок заржав, | він доріжечку почув,
Дівчинонька плаче, | за нелюба йдучи 3.
1 Максимовичъ, Дни и мъсяцы; Чубин., III, с. 50.
2 А Шум ходить по діброві, А Шумиха риби ловить. Що вловила, то пропила, Дочці шуби не справила. Почкай, дочко, до суботи, Буде шуба і чоботи. Субота минає, а чобіт немає.
3 Комбіную дуже близькі змістом варіанти — один уманський, у Чуб., III, с. 142, другий галицький Ж. Павлі, І, с. 44.
Як бачимо, наоколо образу весняно! повені дуже вдатно і мальовничо зібрані головні теми весняних пісень — космічні і еротичні. Розбудження весняної природи і накликання літа птахами (які не тільки віщують, а викликають, замовляють сі космічні зміни) — з одної сторони. Гри молодіжи, парування і розставання, парування вдатне і невдатне — перспектива одруження з нелюбом, старим і т. д. — еротичні теми, що стануть потім перед нами в іншім зв’язку.
Поминаю, далі, багату символіку різної сільськогосподарської поезії, зв’язану з ідеєю розбудженої творчої, продукційної енергії, — наскільки вона не переходить в словесні образи. Такі, скажім, акти, як уживання новорозвиненої галузі (верба вербної християнської суботи — далеко старша, розуміється, від християнства). Перші покладки — великодні крашанки — так само нічим логічно не зв’язані з християнським святом. Обряди зв’язані з першою оранкою та іншою роботою коло землі. Великодні обливання і кидання до води, згадані в наших старих пам’ятках XVI — XVII вв., в зв’язку з культом води («НЂкоторіи криницамъ, озерамъ за обфитость урожаю приносили, а часомъ на офЂру и людей топили — що и теперь по нЂкоторыхъ сторонахъ безрозумній чинять подъ часъ знаменитого праздника воскресенія Христова: зобравшыся молодій обоєго полу и взявши чоловЂка въкидають у воду, и трафляєтъ за спорядженньємъ тыхъ боговъ, то єсть бЂсовъ, ижъ вкиненый въ воду албо о дерево албо о камень розбываєтся албо утопаєт») 1. Тепер подекуди вважається потрібним облити якраз попа, і то в ризах. Обливають пастуха на св. Юрія і т. д. Метою обливання передусім дощ, як у багатьох примітивних народів, але, очевидно, не тільки він: сюди входять поняття очищення, розродження, щастя взагалі (пор., нижче зв’язок обливання з обміном крашанками, причім можна обливати тільки дівчат, але не чужу жінку).
Спішу перейти до весняних трапез живим і помершим,. що становлять паралель вище описаним новорічним, — тільки далеко сильніше знищені християнською обрядовістю, як з зазначив уже.
Церковне свячення паски (і з нею іншої всячини) стало тут в центрі різних сакральних актів і потлумило стару обрядовість 2. Не буду спинятись над фрагментами обрядів при виготовленні свяченого і освячення ним потім роду і дому 3.
1 Чтенія київські, II, с. 43.
2 Досі скільки знаю, ніхто не зайнявся тим, щоб вистудіювати паралельно різдвяно-новорічну і великодню обрядовість та, порівнявши її з візантійським церковним обрядом, з одного боку, а з полудневослов’янським, румунським і новогрецьким матеріалом — з другого, таким чином вияснити нашу традицію, коли не раніших часів, то принаймні після розселення. Я думаю, що се було б дуже вдячне завдання. Веселовський дав тому гарний приклад, ще сорок літ тому, в своїй студії про коляду, головно з літературної сторони. Належало б перевести подібну роботу з ширшою програмою, маючи на увазі спільну основу культурних стичностей фракійсько-грецько-романсько-слов’янських та їх відбиття в нашій традиції (чорноморсько-дунайської і пізнішої доби), а через неї — в східнослов’янській взагалі. Білоруський та великоруський фольклор не раз заховав в більш консервативній, архаїчній формі нашу стару традицію, котра у нас еволюціонувала буйніше, через швидший темп народного життя.
3 От кілька форм благословення і закляття з гуцульської обрядовості:
Прийшовши з «святістю», обходять тричі домівство, не вступаючи до хати, потім входять до стайні. Хтось з домашніх стає коло кожноі худобини, і коли той, що несе святість, доторкається бесагами (міхами) з святістю до кожної штуки, примовляючи: «Христос воскрес», відповідає другий за худобину: «Воістину воскрес». Святоное по сім промовляє: «Аби ся так нічого не брало вівці (корови чи чого), як нічого не возьме ся свяченої паски». Так само обходять пасіку, сад, з подібною примовою. По сім входять з святістю до хати, діти стають на коліна, а господар розв’язує бесаги над їх головами, приказуючи: «Аби вам розум так скоро ся розв’язував, як сі бесаги скоро розв’язують ся». У кого є дівка на відданні, кладеться їй паска на голову з словами: «Абись у людей така велична, як паска пшенична». Малу дитину кладуть до опорожнених бесагів з словами: «Абись так скоро росло, як паска росте». — Матер. до етн., XV, с. 39.
В іншій околиці господар, вернувши з свяченим, кладе паску коровам на хребет, примовляючи: «Який дар красний, такі аби Бог давав телиці красні». Або дають худобі «попахати (понюхати) дорінник» (коновочку з свяченим) і, домішавши паски до солі, сиплять до ясел, приказуючи:
«Абись була така весела, як цеся божа днина;
абись не переходила кожного року, як не переходить цеся днина кожного року;
абись була така весела, як цеся божа дора;
абись була така цвітна, як цесь день цвітний;
аби тобі було так скрізь отворено, як нині церков на ввесь нарід була отворена».
Постукавши дорінником у головицю улія, приказують:
Чи ти, мамко, спиш, чи чуєш?
Чи зробила матінник?
Чи ти вже ночуєш у матіннику?
Уставай, бо Cyc Христос воскрес!
Кілько я разів ковтну (стукну), тілько роїв аби ти, матко, пустила!
Як я тебе не забув, свяченої дори тобі даю, посвяти і ти свою родію, і сама себе.
Бо тебе би вже час випускати,
Аби ти йшла по світі старати,
По всьому світу
І по всьому цвіту!
Абись була цвітна як цвіт,
Тяжка з вощиною як я здоров,
Абись несла меду на собі так, як я несу дору,
Абись віск робила на віддяку.
Сусові Христові на посвіт,
Людям на розлучення душі з тілом,
А мід собі на уживання,
Людям на спомагання!
Як я своєю ґаздинею робю та працюю,
Аби ти так межи Богородицями 12 роїв пускала,
А від мене пороженого абись не втікала!
Абись сі так тримала пасіки, як сі тримає цеся дора мене! (Мат. етн., VII, с. 236).
Звертаю увагу на цікаву форму сього закляття, де прозаїчні часті переплітаються ритмічними і римованими.
Ідеологія тут більш-менш та сама, що в різдвяній обрядовості (повторюються навіть деякі ті самі обряди, так би сказати, поновлюються тепер на новий сезон); але здебільшого все се менш виразне, свіже і безпосереднє, ніж там.
Найбільш характеристичне розділювання свяченого і взагалі приготовленої на свята їжі. Воно переходить через усю обрядовість: наділяють бідних (при свяченні), сусідів, родичів, обмінюються крашанками з знайомими, пускають їх (в виді шкаралущі) водою на другий світ «до рахманів», передають помершим, кладучи на гробки, закопуючи до могилок, щоб другого дня вийняти і дати бідним, і т. п.
Найбільш яскравий момент святочного обходу — се «волочення», ходження з хати до хати з свяченим, з привітами і поздоровленнями, що відбувається особливо в великодній понеділок — через те званий «волочільним» або «волочебним». Як можемо судити з суворих інвектив Вишенського, сей звичай своїми подробицями поганської радості і поезії викликав часті нагінки церкви, і вона майже знищила або звела на ніщо останки сього обряду, — хоч се, властиво, було, може, найбільш людське, гуманне, соціальне свято цілого річного кругу — се обопільне обдарювання «дóрою» (сей грецький термін досі живе місцями), зв’язане з виявами зичливості і всяких добрих почувань до «всього миру». Щó саме накликало таке завзяття церкви — чи залицяння молодіжи, що при тім мали місце, чи елементи скоморошої забави, що прив’язалися до сього волочення, не знати.