1 Да вжо ж вам пЂсня спЂта,
ПЂсня спЂта против лЂта,
Против лЂта — лЂта теплаго,
Против году — году новаго,
Против вясны — вясны красныя
(Безсоновъ, БЂлорусскія пЂсни, с. 3).
Правда, се розуміти можна не тільки про новий рік, але і просто про нову пору року. Можливо, маємо тут величальні теми постійні, котрі виступали при подібних обрядових обходах навіть і більше ніж два рази до року: співались і при обходах літніх і осінніх.
Переходячи до великодньої трапези помершим, годиться піднести насамперед, що вона відбувається окремо від першого, весняного дня мерців, «навського великодня», що припадає то на четвер на страстнім тижні («білім або чистім»), то на четвер великодній. Таких днів рахується три до року: весняний — в сей четвер, літній — «коли цвіте жито», і «на Спаса». В сі дні мерці небезпечні для живих, вони мають велику силу, і против них треба різних охоронних заходів (Чуб., III, 14). Натомість в провідну суботу (перед Томиною неділею) або в інший прийнятий день справляється трапеза «дідам», своїм ріднякам. Звичайно се робиться на «гробках», і се, очевидно, старша, первісна форма; але місцями ся церемонія вже вагається між церквою, куди приносяться «мисочки» за померші душі і тут же справляється часом загальна трапеза, — і кладовищем, де теж, окрім жертви своїм помершим на гробі, часом відбуваються й спільні трапези, які переходять потім в різні веселі забави, особливо в бабські пісні і хороводи («бабський Великдень»).
Жертва відбувається в різних формах — крашанку закопують на якийсь час до могилки або могилку тільки обкочують крашанкою, розбивають крашанку о хрест намогильний і віддають старцеві; поївши, кидають на могилку трохи шкарлущі й кісточок від свяченого; виливають чарку горілки; посипають свяченою солею, обводять могилку свяченою крейдею і т. д. Часом приказують при сій трапезі і жертві: «Святиї родителі, ходіть до нас хліба-солі їсти», «їжте, пийте, вживайте і нас грішних споминайте». «Наші рідняки, не поминайте лихом, чим хата багата, тим і рада!» (Чуб., 28). Подекуди голосять, як уже знаємо, тому тут на сім вдруге не спиняємось.
Одмічу натомість замітку, зроблену дослідниками ритуалу Слобідщини, що, загадуючи померших предків на Великдень, не можна називати їх помершими, бо в сей день усі живі і небіжчики чують, що говорять їх діти. Тому називають їх просто «родителями, родичами, приятелями» — «нехай легенько згадається нашим родителям» і т. д.1
1 Сборникъ, т. 17, с. 97.
В житті молодіжи великодні забави служать початком улиці, яка розпочинається великоднім тижнем і триває потім до осені («до Семена», чи як де). Але подекуди сезон сей відкривається веснянками благовіщенськими, — се, очевидно, старший звичай, незалежний від змінної хронології великодня. Через се, як то було вже одмічено, весняні обряди і вегетаційні відправи так тісно зв’язались і злились з паруванням молодіжи, з її залицяннями і передподружніми зближеннями. Сими формами й мотивами ми займемось ще нижче. Тут же треба одмітити, що сей сезон парування, що розпочинається волочільними обзоринами, веснянковими перекорами тощо, для багатьох слідом уриваються — аж до осені. Тепер розлучником являється найбільше заробітчаний сезон: по великодні значна частина молодіжи, особливо парубків, іде на заробітки. Але мотив розлуки в весняних піснях далеко старший, ніж сі заробітчанські походи.
Вони стоять у зв’язку ще з одною формою сього весняного моменту — початку сезону воєнного. Сторона дуже інтересна — підчеркнена як один з мотивів в наведеній вище веснянці про весняні води: «Коничок заржав, він доріженьку почув». Але вона досить мало звертала на себе уваги, і я тут теж згадаю про неї більше для пригадки про потребу звернути досліди в сей бік, ніж для того, щоб з відповідною ясністю його представити.
Що весна се заразом початок козацького сезону, річ загально відома:
А вже весна, а вже красна,
Із стріх вода капле, —
Молоденькому козаченькові
Мандрівочка пахне.
Або:
Й уже весна, весна, й уже красна,
Пора розтавати,
Пора нашим парубчатам
Селом мандрувати (Чуб., 111).
Се тепер служить заспівом до любовної історії:
Помандрував молодий N. N.
У чистеє поле
За ним іде молода дівчина
«Вернися, соколе!»
Так само, як сей інтересний заспів:
Текла річенька, звеніла,
Аж до парубків у сіни —
Туди парубки збирались,
По золотому складались
(Чуб., 150) —
він служить вступом до складки хлопців на забавку з дівчатами. Але сі весняні сходини парубків «у сінях» можуть мати ширше значення, ніж самі гулянки з дівчатами. Се парубоцький курінь вступає в новий сезон —
Прийде весна красна,
Буде вся наша голота рясна.
Весна звичайно, у різних народів, — се час відновлення воєнних організацій, операцій, походів і т. д. У римлян тиждень від 17 до 24 березня — се воєнний перегляд, чищення зброї, воєнні танці саліїв. У германських племен — не без зв’язку з кліматичними різницями — воєнний перегляд припадає на май. В старій поезії їх весна — се поклик «іти на війну — бити ворога». Можемо думати, що і у нас коли не раніше, то в чорноморсько-дунайській добі, тут також треба прийняти деякі такі практики в воєнних, парубоцьких організаціях. Тому коли серед наших варіантів веснянок про прихід весни ми стрічаємо такі:
Прийшла до нас весна красна,
Гаївочку нам принесла:
Для панянок гаївочку,
Для парубків мандрівочку.
Або:
А вже весна воскресла,
Що ж вона нам принесла:
На жіночки рубочки,
На дівочок віночки,
А парубкам шабельки,
Щоб ішли до війни 1 —
думається мені не про цісарську бранку, як видавцям, і навіть не про козацьку традицію, а значно раніші форми парубоцької дружини — про котру буду говорити нижче.
Тим я зазначив головніші мотиви, які відбиваються в нинішнім великоднім репертуарі. Вище я звернув на те увагу, що через свої вагання між Благовіщенням і Юрієвим днем, двома великими весняними святами, великодні обходи забрали багато такого, що належить до сих свят. Між іншим і з військових відправ, правдоподібно, дещо належить св. Юриєві, патронові їздців, ловців і вояків. Впливи старої християнської легенди про ясного вояка-їздця і змієборця дуже давно, мабуть іше перед християнізацією, в чорноморсько-дунайських стичностях, відбилися на нашім фольклорі і зв’язалися з старшими традиціями великого весняного свята. Я сподіваюсь повернутись до сього образу пізніше, коли буде мова про переймання християнської легенди, а тут тільки принагідне згадую повість про чудо св. Георгія, що сталось над «руським воєводою» під час походу на малоазійське місто Амастру на поч. IX в., як одну з ілюстрацій того, як давно образи святих їздців Георгія і Дмитра вражали уяву чорноморських піратів і вояків, коли вони стрічались з їх культом.
В подробицях вірувань, зв’язаних тепер з днем св. Юрія, «сімнадцятим тижнем на Різдві», можна завважити такі характеристичні подробиці. Се свято весни вже вповні розвиненої — трави, що виросла, збіжжя, що посходило. «В сей день сходить весна на землю» 2.
1 Мат. етн., XII, с. 146.
2 Мат. етн., XV, 41.
Перед тим тільки її викликали, виглядали, стрічали, тепер вона вже тут. Юрій, або Юрай, Урай, Рай, — се той воротар, що відмикає небо на дощ, на росу:
Та Юрай мати кличе,
Та подай, матко, ключа
Одімкнути небо, випустити росу (Чуб., 30).
Далі се збивається на антитезу дівоцької і парубоцької краси — тому що сей величавий заспів зійшов на вступ до жартливої веснянки.
В одній пінській колядці сі весняні і літні «святця», пов’язані з іменами церковних святих, вираховуються в такім порядку:
Першеє святце святе Юриє,
Другеє святце святий Петро,
Третєє святце свят Ілія:
Святе Юриє землю одомкає,
Святий Петро жито зажинає,
Святий Ілія у копи складає
(Чуб., 337).
В галицькій колядці протиставляються св. Дмитро св. Юрій — один приводить зиму, другий — літо: