Все реміснички самі ткачеве —
Ой ладять, ладять дорогий завій...
(Гол., II, 47).
Сей образок входить в серію величань господині. Репертуар її сорозмірно невеликий — поруч господаря, з одного боку, і старших дітей: сина на ожененню та доньки-відданиці — з другого. Але вона змальована в нім кількома сильними і величавими рисами, як душа дому:
По двору ходить — як сонце сходить,
А в хату війде — як зоря зійде,
Як заговорить — як дзвін зазвонить,
Як засміється — сад-виноград в’ється,
Як зажартує — коня дарує (Кравченко, с. 24).
Дом і двір наповнений її неустанним рухом, дозором і присутністю, «звоном її ключів» як атрибутом домовитості і заможності:
Наша госпося ходя-походя,
Ключами зьснить, мед-вино носить...
А в нових сінях, а в будованих,
Ой ходить у них статочна жона,
Статочна жона [на ім’я N. N.],
Ой носить ключі у правій руці,
Щоби ключики не побриняли,
Щоби милого не пробужали.
А на княгині кований пояс,
На тім поясі злоті ретязки,
На тих ретязках мідяні ключі:
Мідяні ключі, тихо дзвоните,
Тихо дзвоните — пана не збудите!
(Чуб., 433).
Ся риса ніжності до «миленького» (се термін для чоловіка в нашій усній поезії!) виступає в різних комбінаціях:
Ходить ми, ходить, молода пані,
Черевичками потупаючи
Та ключиками побрязкуючи,
Свою свекроньку побуджаючи:
— Вставай, свекронько, вже день біленький,
Вже день біленький, а світ яренький!
— Вставай, свекроще, вже день біленький, і т. д.
Свого милого присипляючи:
— Ой спи, миленький, хоч день біленький,
Хоть день біленький, а світ яренький.
Сив соколонько, не квили рано,
Не пробуджай ми господаренька:
Тепер приїхав з ярмарівочки,
Там вторговав ми не неликий торг,
Три коровиці, всі три сивії.
Сива зозуленька не куй ми рано і т. д.
Ярі пчолоньки, не бреніть рано, і т. д.
(Гн., 132, 135, 137).
З замилуванням спиняються колядки на багатім уборі господині, на багатих дарунках, привезених їй чоловіком з дороги. Риси багатого селянського життя мішаються і переходять і тут, як в інших випадках, в обстанову боярську або й княжу. Господиня дістає то з ярмарку, то з здобичі:
Жовті чобітки, золотий перстень,
Золотий перстень, стручковий 1 рантух:
Жовті чобітки з-тиха ступають,
Золотий перстень пальчика красить,
Стручковий рантух головку клонить.
1 Себто: струсовий, пор. вище.
Або:
Єден дарунок — перлова тканка,
Другий дарунок — кований пояс,
Третій дарунок — срібний перстенець.
Перлова тканка головку клонить,
Кований пояс лядвинки ломить,
Срібний перстенець пальчики щипле.
Се більше-менше повторюється і про дівчину, але тут не буду спинятись на сих дівоцьких і парубоцьких мотивах, бо повернусь до них далі, говорячи про мотиви молодецькі (дружинні) і весільні, що зібрались коло сих тем в великій кількості. Се нагромадження — скуплення уваги коло старших дітей: сина-жениха і доньки-відданиці, — може бути, покрило й ослабило мотиви, які могли б краще характеризувати стару поезію великої, патріархальної родини, і в нинішнім репертуарі тільки зістались скупі останки. Вони доносять нам слабі відгомони величань родинного дерева з його численними паростями 1: старого патріарха родини, окруженого дітьми, як місяць зорями 2, владики дому, повного «челяди» — ближчої і далекої рідні. Його дев’ять синів «на пелевни суть, злотечко віють»; його дев’ять зятів «у маштарні 3 суть, конечки чешуть»; його дев’ять невісток «у світлиці суть, рубки качають». Його «перші діти — стадо лічать, другі діти — вівці лічать, треті діти — шати лічать» — «першії кажуть, що стадо ціле, другії кажуть, що вівці цілі, третії кажуть, що шати цілі».
Інші колядки малюють се родинне щастя й достаток в обстанові пізнішого життя:
А в пана Йвана умная жона —
Біг йому дав — ой Біг йому дав
Умную жону у його дому.
Да по сінях ходить, як місяць сходить,
Варіант:
Синочки зросли — у школи пішли,
А дочки зросли — у швачки пішли,
Синочки ідуть, книжечки несуть,
А донечки йдуть, хусточки несуть.
Сажає синків в чотири рядки,
Сажає дочки у три рядочки —
Перший рядочок — усе кравчики,
Другий рядочок — усе ткачики,
Третій рядочок — усе шевчики.
Книжечки на стіл — батеньку до ніг.
А хустки на стіл — матеньці до ніг 4.
1 Див. вище:
А в нашого пана — пана N.
Стояла яблонь посеред двора,
На тій яблоні золота кора,
Золота кора — то його жона,
А що віточки — його донечки,
А що сучéчки — його синочки.
А на тій вербі рожеві квіти [кіти?].
Ой то не верба — Иванова жена,
Ой то ж не кора — то ненька стара,
Ой то ж не квіти — то Йванові діти
(Гн., І, ч. 67, 99).
Або се:
Золота верба,
А на тій вербі золота кора,
2 Що на небі місяць — да то наш господар,
А на небі зірка — да то його жінка,
А на небі [а навколо?] зірочки — да то його діточки
(Чуб.. 433).
Стояла світличка новозроблена,
А в тій світлиці три оконечка:
В першім оконечку ясний місяць,
В другім оконечку ясне сонце,
В третім оконечку яснії зірки.
Що ж то місячок? то господарчик,
Що то сонечко? то господинька,
Ясниї зірки — то його дітки
(Чуб., 460).
3 Гол., II, с. 70, пізніший вираз заступив якийсь давніший термін.
4 Чуб., III., с. 386 і 404, поправляю і тут очевидні непорозуміння.
Дружинна поезія. Контрастом до тих тихомирних зайнять і утіх господарських і родинних — ніби протилежним бігуном (полюсом) життя являються інтереси дружинні, воєнні, оборонні й насильницькі. Але «життя любується в контрастах», як то кажуть, і часто сі контрасти виходять із спільних початків, із тих самих мотивів і інтересів, і тісно переплітаються між собою. Так і з сими двома сферами життя. Їх мотиви нераз тісно в’яжуться, і групи поетичних тем, які купчаться коло них, перев’язуються різними посередніми циклами, які дуже тісно, просто нерозривно об’єднують в собі елементи й мотиви з тих обох сфер. Тільки для того, щоб виразніше встала перед нами ся друга серія мотивів, зв’язаних з життям дружини, ми лишимо на боці сі переходові цикли й займемось тим, що безпосередньо і виключно зв’язано з життям дружини в собі.
Наше становище до сього цикла мусить бути, одначе, дещо інше, ніж до попереднього. Рахуючися з консерватизмом господарства і родинних відносин, ми можемо сміліше трактувати в одній групі матеріал з різними пізнішими додатками, соціального чи релігійного характеру, припускаючи, що сі пізніші зміни не дуже зміняли основу тих мотивів, як вони виросли і сформувалися в століттях після розселення. Форми ж воєнної організації мінялись різче і глибше, і наші узагальнення певних більше-менше постійних мотивів, чи типів, мусять триматись в більш обмеженім крузі. З зміною форми часто відмирали і відпадали мотиви, зв’язані з формами попередніми, — через се останки старших мотивів, чим дальше назад, тим бідніші.
Але, з другого боку, сі мотиви мали сю привілегію перед мотивами родинно-господарськими, що вони звертали на себе більше уваги у людей книжних. В різних формах, часом сильно перероблених, часом досить незайнятих, включались вони в різні книжні твори, ближчі чи пізніші своєю епохою, і ми, таким чином, маємо матеріал старих записів, якими можемо собі помагати: контролювати і доповняти ними фрагменти усної традиції — нераз дуже скупі і бідні. В нашім старім літописанні маємо то парафрази, то очевидно — оригінальні фрагменти дружинної поезії: героїчних повістей і поетичних творів, і навіть окремо записану, в більших розмірах, в сорозмірно повнім виді, нашу дорогоцінність — пісню про Ігорів похід на половців 1185 р., яка вводить нас в поетичну скарбницю нашої старої дружинної поезії, тим часом як для інших кругів нашого старого мистецтва ми не маємо нічого подібного.
Сі ж цикли дружинної поезії, які стикаються з нашою старою книжною літературою: епохи князів і дружини, ранньої козаччини і польсько-козацьких воєн — притягли до себе передусім увагу наших старших фольклористів та були ними оброблені з історичного і почасти — історично-літературного становища. Після голосної праці Антоновича і Драгоманова, зробленої піввіка тому, чималий ряд пам’яток було оброблено монографічно, а Франко в останніх роках своєї діяльності поставив був собі завданням пройти по сьому полю, подавши замітки до пам’яток, які чим-небудь звернули на себе його увагу. Цикл дружинних мотивів, таким чином, — се одна з найліпше оброблених сегментів нашої старинної словесності.