1 Мені пригадується з пам’яті варіант: Дружину скликав.
2 Потебня, ч. 21 і 24; Гнатюк, ч. 28.
3 Чубин., 316; Kolberg Pokucie, І, с. 102; Гнатюк, ч. 290; Потебня, ч. 34. Цікавий, бо, може, й не припадковий варіант Чубин., 317: сімсот молодців да все запорожці. Бо запорожці се ж «молодці». Так само Гн., II, 17:
Їхав N. N. ч(е)рез густий пісок,
Зостріло його сімсот козаків...
Характеристичною прикметою пізнішої дружинної верстви являється саме се, що в ній виступає особа ватажка не іменем тільки, а самою річею: настільки випинається, що фактично закриває собою всю дружину. Та або сходить на безголосну службу — на військо статистів, які виконують розпорядження свого «пана», або зовсім заникає і перед нами малюється тільки постать героя, навіть без згадки, що він свої діла виконує все-таки за поміччю війська, полку, дружини і т. д. Так, як на старих лубках, де на переднім плані малюється велична постать героя, а десь позаду, між кінськими копитами, видніється його військо. Се в значній мірі, розуміється, залежить від тої поетичної форми, в якій заховались сі мотиви — величальної колядки або щедрівки.
Але така тенденція творчості стоїть також у зв’язку з загальним, індивідуалістичним напрямом мислі сеї доби соціальної диференціації і культу героїчного. Колядники чи щедрівники, величаючи боярського чи й селянського молодця, однаково ставлять його в позицію героя і, наділяючи його всіми ділами, приличними героєві, впадають в ту ж величальну тенденцію, схарактеризовану вже вище: поставити величанного коли не в центрі вселенної, то в центрі життя, що його окружає. Він править, він розпоряджає, повеліває всіми, щó наоколо.
По сих загальних замітках перейдемо до деталів. Величання наділяють молодця, як я вже сказав, всім, що личить провідній людині: ловецьким щастям, удатним походом, перемогою над сильним противником, багатою здобичею, придбанням гарної і родовитої жінки, великої і людної волості, високої посади, багатого і розкішного двору і маєтку. Тут ті пункти стичності, які зв’язують різнородними переходовими мотивами дружинно-героїчні мотиви з мотивами господарськими (малюнками багатого хазяйства), з одного боку, а з другого — з мотивами подружноеротичними. Вони надають дружинній поезії, навіть в тих останках, які до нас дійшли, доволі велику різнородність і багатство. Вичисляти тут усі мотиви неможливо. Полишаючи на пізніше комбінації тем подружніх з героїчними, ми можемо спинитися тут лише на деяких найбільш типових мотивах.
Герой здавна будиться, світить світло, миється і зброїться, будить своїх товаришів чи слуг:
Ой рано-рано кури запіли,
Ой іще раньше молодець устав,
Ой коли устав, три свічки зсукав,
При єдиній свічі ніжки убував,
При другій свічі личенько вмивав,
(Пред ним батечко рушничок тримав),
При третій свічі коники сідлав.
Ой рано-рано кури запіли,
А ще раніше N. N. устав,
Лучком забрязчав, братів побуджав,
Браття, вставайте, коней сідлайте... 1.
1 Пор. вище. Варіанти беру передусім з видання Гнатюка (Етногр. Збірник, т. XXXV і XXXVI) як найбільш приступного.
Він всідає на коня, чудесного, якого світ не бачив, і віддається на його щастя: вибирати самому дорогу до походу:
Коника сідлав в сімдесят попруг,
А в десятую — бай — золотую,
А в того коня срібні копита,
А в того коня шовковий хвостик,
А в того коня кілова грива —
Кілова грива коня покрила.
Срібні копита камінь лупають,
Срібло-золото розсипають,
Шовковий хвостик слід замітає.
— Ой, каже, коню, продам я тебе!
— Як мене продаш, здогадаєшся:
Я тебе виніс з трьох-дев’ять земель!
В поле виїжджав, з конем розмовляв:
— Ти, коню сивий, будь ми щасливий!
Будь ми щасливий на три дороги,
На три дороги та у три землі!
(Збірка Вагилевича, Гн., 107 — 111),
Він іде на чудесного звіря — «чорного тура — грубого звіря», «дике звіриня — дикого вепра», оленя з сімдесятьма рогами або «люту змію». Звір вбивається або випрошується, обіцяючи різні послуги (особливо при сватанні):
Коня сідлає, думку гадає:
Коню мій сивий, будь ми щасливий!
Поїдемо ж ми в чистеє поле,
В чистеє поле, під темний лісок,
За чорним туром, за грубим звірем.
Та як подибав чорного тура,
Чорного тура, грубого звіря,
І сніпок стрілів не долітає,
І тугий лучок не достріляє,
Та й сивий коник із ніг спадає,
[вар.: Гордий молодець з страху вмліває},
А чорний турець д нему промовляє:
Гордий молодче, не бійсь ти мене,
Поїдеш же ти в неділю рано,
Тогди ж ти мене та постріляєш,
Яснов шабельков та й порубаєш,
А за славоньку панну дістанеш.
Ой шумить-гудить зелен діброва,
Ой має ж вона чого гудіти —
Бо вна зачула дике звіриня,
Дике звіриня — дикого вепра.
Ой за ним слідить стрілець-молодець,
Подибаються а з диким вепром:
— Ой вепре, вепре, що в тя за зброя.
«У мене зброя — золоті ікла,
Золоті ікла, а саляний бік».
— Ой стрільче, стрільче, що в тя за зброя?
«У мене зброя — срібна стрілонька,
Золотий лучок, срібний курочок!»
— Ой вепре, вепре, де б ми боролись?
«На тих рівнинах, на тих долинах».
Ой як втяв стрілець дикого вепра.
Тоді ся вепер в ритвини ся впер.
А в полі, полі біл[ий] камінь лежить,
Під тим каменем да люта змія,
Ой туди їхав пан N. N.
Став з коня вставать [да] змію рубать,.
Ой тая змія да й промовила:
«Не рубай мене, не січи мене,
Буду я тобі в велик [ій] пригоді:
О як будеш ти та женитися,
Помощу мости все перстневиї,
Поставлю стовпи все золотиї,
Повішу коври все шовковиї.
[А] як будеш [ти] дівочку везти,
Забрязчать мости все перстневиї,
Засяють стовпи все золотиї,
Замають коври все шовковиї,
Загорять [ся] свічи все восковиї» 1.
1 Мотив незвичайно інтересний тим, що сходиться близько з билиною (записаною в Онежськім краю) про Добриню-змієборця:
И смолилась тут змЂя да восмиглавая:
Не казни-тко ты, Добрынюшка, змЂиныи головы,
Я иду к морю, ко синю морю,
Я иду к королю ко великому,
Ко великому королю да у синя моря,
И есть то у него да єдина дочь,
Брови то у ней черна соболя,
И очи то у ней ясна сокола,
По косицам то у ней звЂзды частыя...
Я достану эту королевичну от синя моря
(Гильфердингь, 663).
До сього повнішого чернигівського варіанта (в котрім я подекуди справляю розмір) є коротший і сильно попсований, але інтересний київський:
Як будеш їхать до двору по дівку,
Поб’ємо палі срібні таляри,
Засієм степи синім жемчугом
[друков.: зенджулом].
Як будеш їхать до бору з дівкою,
Забрязчать мости дрібниї кости,
Засяють палі — срібні таляри,
Зацвітуть цвіти синім жемчугом.
Волинський варіант, записаний ще Ходаковським, але досить знищений — я поправляю дефекти:
[Ой] поплинь, поплинь човен [човенець],
А в тім човен [ці] білий молод [ець]:
Струже стрілоньки із калиноньки,
Хоче пострілить лютую змію.
Він до неї [а] постріляє,
Вона до нього [та й] промовляє:
Не стріляй мене, не губи мене,
Скажу тобі [а] три радости,
[Що] три радости, а три городи:
В однім городі коня сідлати,
В другім городі по дівку їхати [дівочку брати?],
В третім городі жити-мешкати.
З галицького, підльвівського варіанта:
«Дарую я ти три городи вкупі:
В єднім городі коня попасти,
В другім городі коника сідлати,
В третім городі ґречну панну взяти» 1.
1 Чубинський, III, с. 419, 440; Гнатюк, II, с. 27, 29, 31.
Він наміряється застрілити качку, голубку, орла, сокола — ті випрошуються, обіцяючи йому так само — помогти при сватанні:
Аж тут пливе вутка, сивая голубка,
Він приціляється, він приміряється,
Він приміряється — хоче її вбить.
«Ой не приціляйся, пане N. N.,
Бо я тобі стану в великій пригоді:
Ой як будеш їхать дівчину сватать,
То помощу гатки з кудрявої м’ятки,
Та помощу мости з тонкої трости».