1 Се завважили вже Антонович і Драгоманов, с. 19.
З другого боку, зовсім вірно (ще Костомаровим!) відчуто було споріднення сеї колядкової теми з походами-сватаннями Володимира Вел., обробленими старою дружинною поезією. Поєдинок Кожум’яки з Печеніжином під Переяславом або Мстислава з Родедею відбивається в наведеній темі поєдинку з турецьким царем і т. д.
По духу і типу героїчні оповідання колядок близько підходять до фрагментів дружинної поезії, включених у наше літописання — скажім, як оповідання про Летську або Листвинську битву, слово про побіди Мономаха над половцями. Ряд спільних поетичних оборотів помічаємо в сих дружинних мотивах колядок і в «Слові о полку Ігоревім». Сей герой, «що із вечера коня осідлав, а вже к світові під Царгород став» (с. 230) — чи се не товариш віщому Всеславові, що з Києва до півнів прорискав до Тмутороканя? Зрештою нижче побачимо ще сі паралелі.
Ряд мотивів повторюється в циклі билиннім. Я навів више цікаву паралель змієборства Добрині з боротьбою з змієм колядкового героя, зазначену вже давнішими дослідниками. Подробиця колядки про те, як герой обирає собі «найменьшого коника» в стаді 1, нагадує підховання коня Іллєю. Колядковий мотив про героя, що рубає обложений город 2, повторює старий епічний мотив — не тільки про Болеслава Хороброго, але і половецького Боняка, що рубав мечем Золоті ворота 3.
Самі подробиці зброєння і зборів до походу нагадують старий стиль, що заховався в билинах. Навіть деякі слова, як терем, ізба, булат, паволока, гривні, жемчуг, жуковина; такі епітети, як вороні коні, тугі луки, чистеє поле, синєє море і т. под, тхнуть сею старою традицією.
З другого боку, сі величальні теми стоять в одній площині з фантастичною казкою (казкою про пригоди або про щастя, як її називають, пор. вище: власне, з тою формацією її, де людина, виведена в ній, перестає бути пасивною забавкою в руках різних звіриних чи демонічних істот, а набирає прикмет героя або бодай носія свого власного щастя й удатності, котрою переборює всі перепони і всіх ворогів. Такі от казкові мотиви про звірів, які вірно служать героєві за те, що він їм поміг чи помилував в трудну хвилю. Про дивні способи, якими завдяки різним чудесним помічникам, але в тім і власному розумові, догадливості, доброті, великодушності, сей герой бере перемогу над ворожими замислами і доходить високого становища, дістає руку царівни, царство і т. д. Вони стоять в одній лінії з вище наведеними темами про молодця, який дістає на свою службу сокола, орла або змію 4,
1 Ой у Київі там на мураві
Виходить ми там вороне стадо,
Межи тим стадом найменьший коник.
Ой обібрав ся білий молодець:
— Я го спіймаю та й осідлаю,
Сяду й поїду Львів розбивати.
Очевидно, се той же малий коник, що творить різні чуда в казках.
2 Ой попід Ільвів на оболоню
Коником іграв, шаблев Львів рубав (Гн., II, 44).
3 Під час облоги Києва 1151 р. убито Севенчу, сина Бонякового, Що похвалявся: Буду рубати Золоті ворота, як мій батько («хощю сЂчи в Золотая ворота, якоже и отець мой»). Розуміється, се чисто епічна подробиця, хоч і включена до повісті, написаної по гарячим слідам події.
4 Крім вище наведених, напр., ще така колядка з старих записок Ходаковського про соколів, що служать молодцеві:
Стояла тополя край чужого поля,
А на тій тополі чотири соколи.
Перший сокіл полинув в виноград,
А другий сокіл полинув на Дунай,
А третій сокіл полинув на чистеє поле.
[А] четвертий сокіл полинув під небеса.
виводить з пущі заблуканих молодців, що здобувають йому красну дівчину, яка в інших варіантах стає царівною чи королівною і приносить йому царство і т, д.
Молодець, що трубить у золоту трубу, і король, зачувши її, каже, що коли б знав, чий то син заграв, за його б королівну оддав і в придане півцарства додав, — або царівна наміряється поділитися з ним своїм царством нарівно. Король, що обіцяє дати свою доньку тому, хто потрапить осідлати і сісти на коня, котрий нікому не дасться. Кінь, який виробляє чуда, перескакує через море, колитами розбиває скали, — се мотиви так добре відомі нам з казок, що про се нема що й говорити 1.
1 Напр.:
Ой в чистім полі стоїть стаденько,
Стоїть стаденько коней вороних.
Найшовся тамка кінь вороненький,
Ані спійманий, ані сідланий.
Ой казав цісар: хто го спіймає,
Хто го спіймає та й осідлає,
Той возьме собі у царя панну,
Панну молоду так як ягоду...
Гей на поленьку стояло стаденько,
Між тим стаденьком оден недоборець,
А зачало за ним три громади гнати,
Гнало за ним, гнало, не могло дістати.
З винограду летить — куропатву несе!
З Дунаю лине — срібний перстень несе!
З чиста поля лине — стадного коня женеї
З-під небес лине — красуню панну веде!
(Гн., 226).
Дігнав же його пишний N. N.
Скоро го дігнав, зараз го спіймав.
Скоро го спіймав, зараз осідлав...
За житом, житом, та й з очеретом.
Там ходило воронеє стадо,
Поміж тим стадом сірий кінь грає.
Усі ловили, та й не вловили,
N. N. припав — коника піймав,
Коника піймав, узяв осідлав,
Та й сів, поїхав до царівни в явір
(Гн., 208 — 9).
Мусимо рахуватись тут, розуміється, з мандрівними мотивами, з пізнішими змінами; мусимо, з другого боку, також пам’ятати, що в колядковім циклі сі героїчні мотиви стяглись, зсілись, упростилися й збідніли, тому що звелись головно до теми про сватання або зробились заспівами до величань і т. д. Тут, як і у інших сферах, ми маємо тільки фрагменти старої героїчної поезії, котрої частина затратилась під напливом інших мотивів, частина заховалася в північнім билиннім циклі бо, нарешті, прибрала нову історичну обстанову — доби козацької, про котру буде мова потім.
ПОЕЗІЯ ПОДРУЖЖЯ
(Присвячується пам’яті «прапорщика армейських походних полків української дівізії» Григорія Калиновського в 146 річницю його «Описанія украинскихъ свадебныхъ простонародныхъ обычаевъ» (1777).
Глибокий психолог-аналітик, Потебня, орудуючи засобами тільки філологічними, підніс тісний внутрішній зв’язок ідей подружжя і воєнної відваги й удачі. Він вказав на той інтересний факт, що у різних слов’янських племен слово «храбр», хоробрий, воїн, означуючи героя, заразом значить також і жениха. З сього становища він радив оцінювати і назву «козака» в нашій піснетворчості, яка означає вояка і заразом аманта, героя еротичної лірики. Він навів різні мотиви, де здобуття дівчини і шлюб з нею представляється під формою здобуття міста, побіди ним, і навпаки — здобуття міста, стола, володіння описується в формі сватання 1.
Паралелізм сей в нашій старій поезії зрештою не був секретом і для старших дослідників, напр. Костомарова, який також вказував на сплетення мотивів сватання і завоювання в легенді про Володимира і звісну поетичну фразу «Слова о полку Іг.» про Всеслава («върже Всеславъ жребій о дЂвицю себЂ любу») влучно толкував, що тут дівчина означає місто, княжий стіл, і вибір дівчини відповідає виборові політичного плану, рішенню здобути київський стіл.
Так психологічно, і навіть філологічно — розгортуванням тих самих виразів то в сфері воєнних, то в сфері подружних відносин і уживанням їх то в значенні перемоги і здобування воєнного, то подружнього або еротичного — пояснюється тісний зв’язок мотивів обох сих категорій, переходів образів і символів з одної до другої і т. д.
Орудуючи засобами соціологічними, приходимо до того самого виводу. В ідеї подружжя довго і уперто живе ідея насильного заволодіння, здобуття силою чоловіком жінки, так що в весільнім ритуалі у безконечного числа народів різних рас і різних країв, вже довго потім, як подружжя стало актом добровільного порозуміння, свобідного і непримушеного обопільного вибору, підчеркується, як доказ правосильності сього подружжя, факт насильного заволодіння 2.
1 Объясненія, II, c. 652 і дд.
2 Див. мої «Початки громадянства», с. 150 дд.
З другої сторони, різні ідеї, які кореняться в релігійних поняттях, зв’язаних з родом як культовою групою, змушують родичів розглядати вихід дівчини з роду матері і перехід її до роду молодого як акт насильний, котрий ставсь без їх волі і згоди, так що при всіх дійсних прикметах добровільності заключеного подружжя або обидві сторони — з роду молодої і молодого, або тільки одна — а саме рід молодої — мусять симулювати свій гнів, своє бажання помсти за довершене насильство і т. д.