Соціальні факти, які приносяться з організацією парубоцької верстви й використуванням її в інтересах оборони і взагалі воєнної сили, з свого боку, додають нові психологічні мотиви, які заволодіння дівчиною зв’язують спеціально з воєнним заняттям і роблять еротику одною з приналежностей чи окрас воєнної спеціальності. Вільна любов і свобідні зносини з дівчатами вважаються привілегією сеї верстви, яка, в інтересах племені, умисно, можливо, довго затримується на воєнній, бездомній і безгосподарній стопі. Сексуальна і всяка інша свобода практикується як привілегія воєнної служби, воєнного заняття, і з тим твориться подвійна етика сексуальних відносин: одна в межах верстви парубоцької, друга в межах того громадянства, яке вже вийшло з безженного стану. Те, що дозволено нежонатій молодіжи, спеціально парубоцтву, трактується як вчинок неморальний, необичайний в тій частині роду-племені, яка живе в родині, в сім’ї. Рід-родина в своїм кругу не терпить свобідних сексуальних зносин, але для парубків з воєнного куреня вважається допустимим насильне заволодіння доньками, а навіть часом і жінками «філістрів». Особливо коли тут мова йде про воєнний курінь привілегійованої верстви чи племені в відносинах до людності підвласної, завойованої, низшої. Жінка, яка підпала такому легалізованому насильству, вертаючись «по минованію надобности» назад до своєї родини, мусить тільки проробити певні обряди очищення — як се зробила Урієва жінка, підпавши насильству голови воєнної верстви царя Давида, — і з сим інцидент вичерпується.
В нашій українській етнографії ми маємо досить пережитків подібної подвійної моралі. Хлопець, який починає «парубочити», себто вступає до парубоцької, «молодецької» (кажучи старшим терміном) верстви, до певної міри виходить з-під власті голови родини й її трудової дисципліни; він може занедбувати свої трудові обов’язки, може й хапнути собі щось з родинного запасу на потребу своєї парубоцької громади. Так само робить дівчина, для досвіток, і се не вважається нечесним, і в сих ослаблених формах ми, очевидно, маємо останки колишньої, старої, подвійної етики верстви нежонатої і верстви, зв’язаної моралею родини.
Ще яскравіше виступає сей контраст в оцінці сексуальних відносин. Нема чого говорить, що нинішні досвітки і вечерниці, які звелись на просту забаву молодіжи і спільне спання хлопців і дівчат і зовсім позбулись характеру сексуальної сумішки, давніше були зовсім реальною сумішкою. Вона вважається вповні дозволеною і законною для молодіжи, організованої в «парубоцькій» чи «молодецькій громаді», в парубоцькім домі чи гридниці, тим часом як у той же час у своїх стінах родина вимагала від своїх членів сексуальної чистоти, непохитної вірності і т. д. Ми добре знаємо сю подвійну етику козака чи запорожця, коли він почуває себе членом воєнної організації супроти людності цивільної, чи філістерської, і вважає своїм правом, а навіть «молодецтвом» топтати родинну мораль, — і тоді, коли він, вертаючись до своєї родини, почуває себе членом роду, підвласним його обичаю і моралі, і боїться кинути на дівчину найменшу тінь — «бо сватати має». Наша народна поезія, а за нею й новітня література досить яскраво змалювала сю двоїстість, не постаравшись ніколи звести її до якоїсь формули, бо се і не діло поезії. Я ж позволю собі повторити тут те, що висловив уже раніше — що сей козацький чи запорозький обичай був, по всякій правдоподібності, продовженням обичаю давнішого, так як він існував в обставинах князівського і докнязівського ладу, тодішніх організацій дружини-молодіжи, і ще з старших, передкняжих часів, а правдоподібно — ще з передрозселення, коли також, мабуть, уже мали місце організації молодіжи, а з тими і конфлікти інтересів родини і племені.
З сього погляду український весільний обряд, в його різних варіантах, має незвичайний соціологічний інтерес, тим, власне, що він об’єднує і до певної міри примиряє в собі мотиви обох категорій — родово-родинної і воєнно-дружинної (розуміючи дружину в тім ширшім значенні, яке я зазначив вище — парубоцької воєнної організації). З сього погляду він досі ще не був аналізований, хоч деякі дослідники дуже влучно старались освітити його власне з соціологічного становища (розумію особливо праці Вовка і Охримовича), тим часом як інші (Сумцов, Яшуржинський і особливо Потебня) освітлювали його мотиви з становища релігійного (міфологічного) і літературного (поетичної символіки) 1.
1 Література вказана в Історії України, І, вид. 3, с. 344 і 562.
Але обряд сей дає такий складний і разом з ним безконечно цінний і багатий синтез різних категорій мотивів і різних епох, що коло нього ще лишається багато праці, і я був би дуже рад, щоб ті короткі замітки, які я можу йому присвятити в сій праці, викликали нові студії над ним як пам’яткою соціального побуту і поетичної творчості.
Я вважаю, що весільний обряд в основі своїй представляє сполучення двох різних форм заключення подружжя.
Перша — се порозуміння, договір родів молодого і молодої, який переводиться головами, «старостами» сих двох родів, при участі інших членів роду — кожного з свого боку. Ся сторона весільних обрядів — се майже єдиний, в кожнім разі найбільш повний і дорогоцінний відгомін родового пожиття, який ми маємо взагалі в нашій традиції. Невважаючи на свою фрагментарність, на розміщання з іншими мотивами, він доносить до нас не одно ще безпосередньо з тих старих допереселенських часів, коли родоплемінні відносини були підставою соціального ладу, моралі і обичаю 1.
1 Ось кілька тих родових тем для прикладу:
Ой сій, мати, овес на наш рід увесь,
Щоб наш овес рясен був —
Щоб Івасів рід красен був.
А в полі овес рясен [bis], а в нас весь рід красен,
А в нашому роду не буде переводу,
Од старшого до меншого, суди, Боже, до мезинного.
Вийду я на билину, стану я на билину,
Крикну я на родину:
Сходися, родоньку, сходися в купоньку,
Як близький, так далекий,
Убогий і багатий, подарунки відбирати,
Житнії, пшенишниї, все в Бога велишнії.
Ой припади, Марусю, до столу,
Да пусти голос по двору,
Нехай почує рід, плем’я
І твоє вірне діверє.
Як почують зовиці — заскачуть,
Як почують сестриці — заплачуть
(Чуб., ч. 816, 869, 1098, 1184).
Ой роде, роде багатий,
Даруйте товар рогатий:
Даруйте, роде, овечки,
А ви, сестрички, телички,
А ви, сусіди, намітки,
А ви, братіки, коникиї (Мат. етн., III, 167).
Вар.: А ви дайте, братчики, баранці,
А ви дайте, сестрички, ягнички,
Ви, далекий родочку, червоні (Zb. wiad., X, 51; XI, 137).
Зазначу ще, одо на Бойківщині (Турка) староста половину коровая крає «свому народові», а половину лишає «тому народові» (Мат. етн., X, с. 100).
Староста молодого розпочинає переговори з родиною молодої, і коли та дає на се згоду, він переводить потім операцію викупу дівчини для свого молодого родича від родичів дівчини. З сторони дівчини староста її роду проводить і пильнує всіх формальностей — дає благословення своїм старостинським скиптром-палицею на всі ті церемонії, які забезпечують законний, безпечний і щасливий перехід його молодої родички до чужого (але співплемінного) роду. Вся процедура поставлена під охорону релігії; на кожний акт, на кожну церемонію дають благословення староста і батьки (їх функції часто спливаються), і покликується поміч вишніх сил, опікунів роду і родини.
Тепер на кожнім кроці фігурує Трійця, Ісус Христос, Пречиста Мати, святі й ангели як протектори, що освячують і ущасливлюють подружний союз. Коли вилучити сі християнські додатки, виступають наперед два ряди мотивів. З одного боку, космічні сили — сонце, місяць, зорі, які так само, в ролі вишніх протекторів, покликуються як промотори і первовзори різних актів 1.
Райське дерево (гільце) виступає як символ живої сили новозаключного подружжя (зазначую, що саме слово рай, ірий, вирій, і поняття, з ним зв’язані, старші від християнства і від нього в своїй первооснові не залежні) 2.