По горі, по горі павоньки ходять,
Рефр.: На Дунай, на Дунай панна
з рана по воду ходила!
Павоньки ходять та пір’я ронять.
Вар.: представляє пав, очевидно, домашніми:
Дівонька встала, двори вмітала,
Столи встиляла, павоньки гнала,
Павонько гнала в вишневий садок.
Павоньки ідуть, піренько ронять.
Тема:
Красна дівонька за ними ходить,
Пірє збирає, в рукавець кладе,
З рукавця бере, на столик кладе,
З столика бере, вінок звиває.
Вар.: Віночок плете, красно вплітає,
Бо самим шовком перевиває,
До головоньки го прикладає,
А матіноньки все ся питає:
Вар.: Віночок плете, на голов [главку] кладе,
На голов кладе, чи красно буде:
— Дивися, ненько, чи подібненько?
— Ой подібненько, моя доненько!
Вар.: Ой, донько моя, коби ще вище,
Коби ще вище, то би ще краще!
На голов кладе, на ігру іде...
Пізніша відміна:
Чи красно буде до церкви піти...
До сього прилучається інший мотив — вітри зносять з голови дівчини вінець-павянець до води, до Дунаю, де його ловлять переємці і один з них дістає дівчину (див. вище). В сім золоті, в перлах, в павиних або струсіх перах єсть певний стиль епохи, романсько-візантійський, іконописний, замилований в тяжких, багатих тонах декорації 1, так само як раннєгерманський, т. зв. готський, або меровінгський, стиль, який теж стояв під впливами іранськими і візантійськими — в зв’язку з тодішніми культурними впливами Візантії, Боспору, Туркестану. Замилування до сього тяжкого, золотописного стилю проходить широкою верствою в старій поезії і може до певної міри вважають її характеристичною прикметою, яка відповідає тодішній ноші, юбілярству, декоративному мистецтву. Золотошкірі дерева, жемчужна трава, золота ряска, мощені «жуковинами» (дорогим, кольоровим камінням) і всякими дорогоцінностями завішані мости, золотоверхі стоги, завершені «струсовимі пером», золоті тереми і колиски, завішані «паволоками» та шовковими коврами, золоті столики — срібні слупки, золота брама — срібная приспа:
Обжинкове величання: «А в нашого пана (Золотая брама, | Срібная приспа, | Сіло женчиків триста» (Гол., III, 196).
Весільне: «А в нашої печи золотії плечі, | А срібні крила — щоб нам коровай гнітила» (Мат. етн., 19, с. 35).
Коли кінь — то «золота грива коня покрила, срібні копита кремінь лупають, жемчужні очка звізди читають». Коли воли — то
На них роженьки все золотії,
А воловоди все шовковиі,
На них ярема все тисовії,
На них снисочки все кедровиї,
А занізочки все мідяниї.
Або:
На волах ярма все кедровиї,
В ярмах снисочки позолочені,
А занізочки білі лісочки.
Ой сохи твої все золотиї,
Нагадаю, що пави, голуби, виноград — се улюблені сеї декорації.
Сошнички твої все мідяниї,
Підвої твої все дротяниї,
Полиці твої все срібряниї,
Поводки твої все шовковиї.
На полю:
Уродить нам ся золотий колос,
Золотий колос, срібнеє зерно,
Срібнеє зерно, мідяне стебло.
Або: Вона [пшениця] ізійде, як тихий Дунай,
Та вродить нам ся земчужний колос,
Земчужний колос, золоте зерно.
Навіть на попаси, де попасає герой, гора
...зродила жемчужну траву,
жемчужну траву, золоту росу,
і вітри — «...зашуміли в жемчужній траві|та задзвеніли в золотій рясі».
Не диво, отже, коли у героя величання
срібна стрільбонька, золотий лучок,
злотий човничок, срібне весельце,
золотий міст, срібная лавка.
А вже цілі скарбниці дорогоцінностей розсипаються чудесними помічниками на весільній дорозі його. Ми вже бачили їх вище; наведу ще сей варіант:
Як меш їхати у Ляцьку землю,
По королівну — по собі рівну,
Споряджу мости дорогим кам[е] нем,
Загачу гати ляцькими шати,
Зволочу ліси паволоками,
Засію поля срібнов жемчугов.
З’їдеш на мости — задзвенять мости,
Задзвенять мости дорогим кам [е] нем;
З’їдеш на гати — зашумлять гати,
Зашумлять гати ляцькими шати;
З’їдеш на ліса — зашумлять ліса,
Зашумлять ліса паволоками;
З’їдеш на поля — засвітять поля,
Засвітять поля дрібнов жемчугов.
Відповідно до того, розуміється, прибирається всякими дорогоцінностями і постать дівчини:
Павляний вінок, злотий перстенець,
Перлова тканка, кований пояс,
Лися шубонька, злоті чобітки, і т. под.
Ся іконописна хвиля, що прокотилась по нашій поезії, і досі заховалася в значних останках на всій території від Сяну до Дону, не затопила всього, розуміється. Поруч того стрічаємо малюнки зовсім свобідні від такого іконописного перетяження, як, напр., популярний мотив дівочої краси:
Ой попід гори стежечка здавна,
А попри стежку чорненький тернок.
Надійшла стежкою ґречна паннонька,
Тернок зірвала, до очий клала:
— Ой коби в мене такі оченька,
Такі чорненькі, як отой тернок!..
А попри стежку червоний мачок —
Мачок зірвала д личенькам клала:
Ой коби в мене такі личенька,
Такі рум’яні, як отсей мачок!..
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
А попри стежку жовтеє кійло
[Stipa pennata] —
Кійлонько рвала д косонькам клала:
— Ой коби в мене такі косоньки,
Такі жовтенькі, як сесе кійло.
(Варіантів дуже багато, напр.:
У панунейки три городойки,
В першім городці жовта лелія,
В другім городці а чорний терен,
В третім городці червона ружа:
Скочила вона в перший городець,
Вирвала собі жовту лелію —
Притулила сі до косоньки:
— Дай ми, Божейку, таку косойку,
Таку жовтеньку, таку грубеньку,
і т. д.,
причім звичайно з сим зв’язується міркування, що з такими очками, личками, косою вона б вийшла за княжого сина, за поповича, за панського сина і т. д. 1.)
1 Гнатюк, II, с. 139 і д.; Паралелі у Потебні, Объясн., II, c. 490 і 92.
Або поетичний образ убрання:
На нім кошулька як сніг біленька.
Де вона прана? в краю Дунаю.
А де кручена? в тура на розі,
А де сушена? на явірничку,
На явірничку, в самім вершечку.
А де вбирана? в світлій світлонці,
В світлій світлонці при оболонці
[вікні, затягненім міхуром],
При оболонці — при яснім сонці.
Ся сорочка прана в Дунаю і сушена у тура на розі (тут, мабуть, зливаються поняття турового рогу як вішала з рогами живого тура, котрих уживають для сушення біля!) — се одно з тих сміливих, казково-гіперболічних образів, котрі також можна вважати характеристичною рисою, паралельною з тим граннєм усякими дорогоцінностями. Так бачимо оленя з «теремом» чи «колискою» на рогах, де сидить величана дівчина чи парубок і займається різними делікатними заняттями: шиє, вишиває, грає. В інших варіантах ся «колиска» чи «світлонька» висить на дереві, стоїть на кораблі або ще простіше — всі ті делікатні заняття відбуваються в наметі, в світлиці, яка стоїть при дорозі; але величальник не вдоволяється сим і творить цілком фантастичні образи:
Дивноє звіря, сиве оленя,
На тім оленю три-девять рожків,
Эй на тих ріжках срібна колиска,
Гей в тій колисці ґречная панна —
Ой сидить-сидить, шитечко шиє.
Турє-оленє на девять ріжків,
Ой на десятім там терем росте,
[У] тім теремі тисові столи,
Поза столами межи панами
Ґречная панна, чом Настуненька,
Шитєчко шила аж троякоє.
На тім оленці тридесять рожків,
На першім рожку золотий терем,
А в тім теремці можний панонько —
А що ж він робить? в віргани грає.
Ми бачили сокола, який береться перенести на собі дівчину, наречену і самого героя —
Твою панночку сам перенесу,
Сам перенесу, вінка не зроню,
Тебе самого на золотий міст...
Ми бачили орлів, що орють першу ниву молодим, і в весільних піснях приходить сей образ 1:
1 Потебня висловив гадку, що тут орла вхоплено через фонетичну близькість пнів — орла і орати. Объясненія, II, c. 384.
Орел поле ізорав,
І пшениці насіяв,
Дівочкам на коровай,
Молодицям на пиво,