Краще заховала свою первісну ідею тема про упадок старого Києва і княжої України взагалі — може, найбільш яскраво з усеї усної традиції відбита в образі Михайликасемилітка, зрадженого київською громадою, що з Золотими Воротами — всею старою славою Києва — відходить до Царгорода, до слушного часу. Щасливим припадком розложившися в прозовій сазі про Золоті Ворота, ся тема донесла головніші мотиви колишньої поеми і її провідну ідею — обітницю повернення колишньої слави.
Загалом же героїчна тема, стративши свою соціальнополітичну базу, звичайно тратить свою провідну ідею, своє морально-психологічне чи соціальне мотивування. Пустившися з княжого двора чи вояцького куріня на село, вона живе тільки як конгломерат фантастичних або новелістичних мотивів, оскільки ті встигли до такої основної теми причіпитись міцніше. З молодших героїв сим способом вижити не вдалося майже нікому.
Отже коли такими невитривалими на зміни інтересів і настроїв суспільності показувались поетичні твори, навіть зв’язані певною закінченою ритмічною формою, як сі колишні епоси на героїчні теми, — що ж доперва сказати про повісті забавного чи дидактичного характеру, позбавлені тих зовнішніх, ритмічних та музикальних регуляторів, які не давали довільно «викидати слова». Така проза, «не призначена для співу і позбавлена всяких засобів для довшого пам’ятання», як висловлюється дослідниця примітивної творчості, «існувала тільки відтворюючись щораз наново в уяві і словах кожного оповідача, міняючись безнастанно, значно більше і значно скорше, ніж пісня, — коли рахуватись навіть з нестійністю в деталях також і пісенних творів» 1.
1 К. Грушевська, Розвій словесної творчості і примітивна проза, с. 6.
Вона була беззахисна перед натиском нових, модернішкх, актуальніших ідей, образів, форм, які, на погляд оповідача, могли краще послужити для забави чи поучення і витискали зовсім з уживання старі теми або налягали на них, асимілюючи їх, комбінуючи їх елементи, зміняючи до повного непізнання або ледве значних останків.
Справді, щоб хтось, не покликаний до того спеціально, якимсь збігом обставин, уложив та завів до ужитку нову обрядову пісню — се навіть тяжко собі уявити там, де не було професіональних аранжерів таких магічних церемоній. Утворення нової повісті на героїчні теми, хоч би з тих «загальних місць», які обертаються в ходячім репертуарі, потрібують звичайно теж якогось імпульса на те, щоб скомбінувати їх в новім варіанті. Навіть уведення до сільського репертуару нової пісні — се річ не зовсім звичайна. Але оповідачі-забавники, що славляться своїм хистом заінтересувати, потішити громаду (див. вище), вони як раз ставлять собі за честь — задивувати, зацікавити своїх слухачів якоюсь небувалою комбінацією, видуманою, можливо, неподібною до того, що оповідалось і чулось досі. Психологія такого спеціаліста, з хисту і репутації, в громаді примітивній чи у цивілізованій, аналогічна з психологією модерного белетриста. Він передусім вигадчик, тим часом як співець — се сторож традиції. Наскільки пісня, взагалі — тонічно і ритмічно збудована, річ консервативна, настільки річ прозова, призначена на потіху або поучення, має тенденцію безконечної змінності — в інтересах сильнішого враження. До оповідача-казкаря дійсно може бути повною мірою приложена автобіографічна згадка нашого геніального вигадчика Гоголя, влучно пригадана одним з новіших дослідників наших казок: «За молодих літ, в хвилі нудьги, щоб розважити самого себе, я цілком видумував смішні фігури і характери та ставив їх в своїй уяві в найсмішніші ситуації, зовсім не думаючи про те, по що воно, для чого і кому може бути з того якась користь» 1.
1 Твори Гоголя, вид. Тихонравова, IV, с. 248.
Розуміється, межі можливості людської вигадки обмежені, кінець кінцем, так само, як і людської пам’яті. І так як пісня, не вважаючи на свою тенденцію консерватизму, все-таки відмінюється — навіть пісня ритуальна, так і оповідання чисто забавне має певні незмінні, улюблені поетичні образи і ситуації, «загальні місця», з власті котрих воно ніколи не може вповні визволитись. При всій нібито безконечній різнорідності і змінливості казкових мотивів, вони зводяться до кількасот чи навіть кількадесяти мотивів (відповідно до того, чи береться за одиницю мотив більш складний чи більш простий). Вони комбінуються і відміняються на різні способи протягом тисячоліть, на які сягає людська пам’ять. При певній одностайності людської психології на тім самім (приблизно) рівені цивілізації, певні випробовані в своїх психологічних впливах ситуації живуть і, навіть заникаючи, відроджуються потім наново, з мандрівних оповідань, і знову порушують уяву і життя самого окруження.
З другої сторони, попри оповідання, які не мають іншої мети, крім забави, такі мотиви нанизуються на певні теми також з утилітарними, соціально-політичними завданнями на те, щоб дати історичне чи релігійне обгрунтування формам життя, в котрих заінтересована якась група суспільності (див. вище). З казкових мотивів повстає героїчна повість, сага чи поема, зв’язана з якоюсь історичною (чи нібито історичною) особою, місцевістю чи подією, або соціальний міф, експлікативне оповідання, котрим пояснюється та чи інша установа, вимога права чи моралі, звичай, обряд і т. д. З тих причин соціального характеру, які покликали до життя таку сагу чи повість, ся комбінація казкових мотивів має шанси консервуватися краще і консервувати зібрані в ній мотиви тривкіше, ніж проста забавна казка, — поки не переживуться і не вивітряться до решти ті творчі мотиви, які покликали її до життя.
Та й забавна казка, як ми вже бачили, з розвоєм поетичних форм набирає в устах спеціалістів-казкарів більш сталих форм, словесного ритму в широкім розумінні слова і розвивається паралельно з епічною темою, обмінюючися з нею і темами і різними формальними засобами. В половині минулого століття Буслаєв, автор першої наукової студії, присвяченої східнослов’янській казці (який, між іншим, дав перший аналіз і української казки, з становища тодішнього міфологічного напряму), настоюючи на тіснім зв’язку казки і народної епічної поеми, вважав казку розложеною і модернізованою формою героїчної билини 1.
1 Таку схему розвою повісті найбільш конкретно формулював Ган, коментуючи свій корпус новогрецьких і албанських казок (праця дуже впливова в інтерпретації повістевої літератури): міф — героїчний епос — фантастична казка — новела, або по дійовим постатям: боги — герої — люди і демони (Griech. und alban. Märchen, J866, I, c. 4 і дд.).
Я вище вказав, що буде правильніше вважати їх за паралельні літературні явища; з них казка, по своєму характеру, не так ригористично зв’язана формою, швидше еволюціонує, сильніше міняє, борше вбирає в себе мандрівні теми, легше включає й елементи релігійної легенди, і книжні витвори, ніж се робить епічна поема, котра теж черпає з сих джерел, приймає до себе всі сі елементи, безпосередньо чи з казки. Новіші досліди над грецьким епосом викрили навіть в нім силу казкового елемента, хоч яким він здається величним, зв’язаним безпосередньо s божеським міфом, далеким від вульгарної традиції. Наш героїчний епос стояв з казкою, без сумніву, в дуже тісних і нерозривних зв’язках: підтримував її на певній ідейній висоті, впливав на її поетичну форму, а з другої сторони, черпав з її запасу мотивів. Героїчний епос, казка і новели жили поруч в репертуарі професіоналів, які репродукували перед громадою величальну пісню, поему на героїчні чи побутові теми, казку і новелу, веселу пісню і сміховину. Се, з одного боку, причинялось до поетичного стилізування, а з тим — і кращого консервування сих свобідніших, менше зв’язаних своєю формою форм повісті. З другого — помагало широким взаєминам між піснею, рецитованою поемою і просто «казаною» казкою чи «баяною» байкою: тримало їх в тіснім зв’язку й утворювало між ними різні переходові типи і форми.