Всі сі обставини не давали і казці — байці — новелі, сій найбільш текучій і змінливій словесній стихії, розплинутися до решти в цілком змінних і зникаючих комбінаціях. І в формі і в змісті їх зіставалось багато постійного, що при змінностях деталей утримувало тяглість і непереривність традиції. Жив певний суголосний грунт, в котрім знаходили свій відгомін переходові мандрівні теми. Тримались певні постійні рами, в котрі вони вкладались; певні загальні мотиви-риштування, на котрих вони розміщувались.
Тому нераз навіть напливова, запозичена форма, в котрій виступає перед нами та чи інша казкова або новелістична тема, не дає ще нам права викидати з тубільного репертуару ті мотиви, котрі комбінує ся модернізована мандрівна тема. Вона нераз дає тільки нову, моднішу форму старим мотивам; згодом форма тратить інтерес, відпадає, і мотиви виживають або в старших формах, або прибирають собі нові. Запозичення можливе лише при існуванні готових уже аналогічних образів і настроїв, — сю глибоко вірну гадку не треба ніколи спускати з очей при оцінці літературних явищ 1.
1 Я зацитую влучну замітку Веселовського, висловлену ним ще в 1880-х рр.: «Объясняя сходство мифовъ, сказокъ, эпическихъ сюжетовъ у разныхъ народовъ, исслЂдователи расходятся обыкновенно по двумъ противоположнымъ направленіямъ: сходство мифа объясняется изъ общихъ основъ, къ которымъ предположительно возводятся сходныя сказанія, либо гипотезой, что одно изъ нихъ заимствовало своє содержаніе изъ другого. В сущности, ни одна изъ этихъ теорій въ отдЂльности не приложима, да онЂ и мыслимы лишь совмЂстно, ибо заимствованіе предполагаетъ въ воспринимающемъ не пустое мЂсто, а встрЂчныя теченія, сходное направленіе мышленія, аналогическіе образы фантазій. Теорія «заимствованія» вызываетъ, такимъ образомъ, теорію «основъ», и обратно; анализъ каждаго факта изъ области folklore’a долженъ одинако обращаться на ту и другую сторону вопроса въ виду возможности, что взаимное передвиженіе мифа, сказки, пЂсни могло повторяться не однажды и всякій разъ при новихъ условіяхъ какъ усвояющей среды, такъ и усвояемаго матеріалам. Разысканія, XI, c. 115.
Напр., сучасні богатирські казки Східної України носять досить виразні впливи російських варіантів. Але сама ідея богатирства, як посвідчують знавці народного життя, тримається чи, краще сказати, трималася дуже живо і органічно в народній уяві: образи богатирів — сторожів християнської або руської землі, змієборців, оборонців від усякої злої сили, що виявляють свою присутність різними, дивними, надлюдськими вчинками.
«По народним поняттям богатирі являються і тепер, їх завдання — охороняти християнську землю від зміїв чи іншої темної сили, що гніздиться десь на кінцях православного світа, «у пущах», — писав в 1880-х рр. один з найкращих знавців народного укр. життя, пок. Манжура. І він наводив кілька таких сучасних оповідань з Катеринославщини, де виступають богатирі-змієборці: «Богатирі живуть там, де пущі, і вони стережуть нашу землю від зміїв; отто який змій прорветься, то богатир поженеться за ним та і вб’є». «Богатир як стоїть коло пущів, то йому коня не треба, а вже як поженеться за змієм, то його кінь сам знайде». «Богатир усе одно як святий — його не побачиш; раз у Марнополі [Маріуполі] торговки на базарі бачили, як ішов богатир — так тілько, кажуть, картузак ізняв проти церкви, перехрестивсь — та тільки його й бачили!» «Не докажу, чи вони вже вмирають, чи як, а тілько виходять з нас: вийдуть йому літа, то він проявить себе, та й окриється» 1.
Ясно, що ся ідея богатирства, яка живе досі в масах, після того як самі епічні поеми вимандрували з України, творить, власне, ту «основу», на котрій прив’язуються й зайшлі богатирські казки новіших формацій, тісно зв’язані з старим богатирським «билинним» епосом, перейняті тою ж ідеєю богатирського подвига, тільки відірваного від історичної обстановки, перенесеного поза час і просторонь. З другого боку, ся богатирська казка далі становить той поетичний запас, з котрого творчість черпає «загальні місця» богатирського образу всякий раз, як хоче піднести якусь дійову постать чи історичний момент понад рівень пересічних людських відносин. Так от бачимо, що серед козацьких чи повстанських ватажків Хмельниччини появляється фантастична постать Боняка, різними казковими подробицями прибирається історія Мазепи і Палія: Палій заводиться до категорії чудесно роджених богатирів, він побиває демонів, стає невмиракою і т. д.2
1 Кіев. Старина, 1888, VIII. Сборникъ харк. ист.-фил. общ., т. II. Див. ще нижче про переживання образів богатирів-підлітків, богатирських коней і под., з записок Манжури ж і інших.
2 Драгоманов, Розвідки, III, с. 217.
Отся роль казкового репертуару як тої скарбниці фантастичних мотивів, звідки черпає свої образи пісня, епічна поема, легенда, всякий раз хоче піднестись над рівнем реальності, велить нам дати місце казковим мотивам як субстратові поетичної фантастики тут, в сім огляді старої поезії. Три названі роди поетичної продукції — величальна пісня, ритмічна поема і свобідна «казана» казка становлять три степені строгості, ригоризму зовнішньої форми, котрі відповідно тому в більшій або меншій точності заховують старі форми поетичного оброблення фантастичних мотивів і доносять до нас образи й ідеї далеких епох, зачерпнеш з спільного поетичного запасу. Обрядова пісня переховує їх найкраще і найточніше; казка і новела — найслабше і найсвобідніше.
В нашій традиції ритмічна поема випала. Від величальної пісні — ми взяли, що могли. Тепер лишається придивитись тим відблискам, що зісталися в усній прозовій традиції від старого поетичного запасу, з якого брала свої засоби пісня і повість, як усна, так і книжна (до котрої перейду потім).
КАЗКА
Присвячується пам’яті Миколи Сумцова
Наша казкова традиція. Відповідно прийнятій в новішій українській літературі термінології, казкою називаємо оповідання фантастичне, без виразної моралізуючої цілі 1.
1 Ся систематика була предложена Франком в I т. Етнограф. збірника, розпочатого під моєю редакцією 1895 р. Систематизуючи збірку Роздольського, Франко начеркнув таку класифікацію прозової традиції, котра потім, в головних рисах, лягла основою всеї дальшої систематики матеріалу, виданого етнографічною комісією товариства Шевченка — сього найбільшого, що взагалі було зроблено в сфері збирання, систематизації і видавання укр. етнографічного матеріалу:
1) «Казка», т. є. оповідання, в якім дійсність перемішана з чудесним елементом, так що цілість являється свобідним виплодом фантазії без ніякої побічної, церковноморалізуючої цілі.
2) Легенда, т. є. оповідання, в якім дійсність також перемішана з чудесним, але взятим з обсягу виображінь і вірувань церковнорелігійних. Цілість має звичайно глубшу основу етичну, моралізуючу або філософічно-релігійну.
3) Новела, т. є. оповідання без примітки чудесного елемента, основане на тлі побутовім, часто перейняте тенденцією соціальною, рідше — національно-політичною або церковно-конфесійною.
4) Фацеція (анекдот), т. є. коротеньке, звичайно гумористичне оповідання, якого суть становить звичайно якесь одно спостереження, часто гра слів, незвичайний оборот мови, прізвище і т. і. По свойому характеру і тенденціям сі твори близько підходять до новел.
5) Оповідання міфічні, в яких говориться про явища і постаті фантастичні та такі, що становили або становлять предмет живого вірування люду (чари і чарівники, злі духи і т. і.).
6) Оповідання про особи, події та місцевості історичні, німецьким терміном звані загами (Sagen).
7) Байки звірячі, притчі і апологи, т. є. короткі оповідання, звичайно морального або загалом дидактичного змісту, в яких героями являються звірі або інші неодушевлені речі.
В згаданім вище фольклорнім органі F. F. (Folklore Fellows) Communications, заснованім визначними дослідниками поетичної традиції Больте, Кроком, Ольріком і Сідовим, звісним фінським фольклористом Анті Арне була предложена така класифікація казкового матеріалу (Verzeichnis der Märchentypen, F. F. Communications, I, 1910):