Межи иншими многими причинами три напреднЂйшиі тым суть:
"Причина першая:
Абысмо упрацованый и трудами постнои дороги земдленыи под тЂнем листя того животворящого древа, то єст(ь) с припоминання добродЂйств через крест от Христа нам поданых одпочинок и охолоду нЂякуюсь духовную мЂти моглы.
Мерру албо горкость утрапеня и удрученя тЂла, c постных подвигов бываючую, солодким припоминанєм спасителнои Христовы муки и тым нового Израиля вожа а второго Моисея жезлом усолодили.
И способнЂйшими себе до охотного подняття другои половицы постнои працы учинити могли.
А снадне c постнои пущи посилени хрестною солодкостю вышовши, до пожаданои духовного отновеня от X. Ісуса через крест въскресеніє даннои обЂцанои земли внійти могли.
Другая: "Абысмо через припоминанє и самою речью вираженє знаку спасителнои муки Г. Бога и Спаса нашего І. Христа, през которую нас от вЂчной неволи княжати тмы вызволил,
сынами и сполдЂдичами кролества своєго учинити рачил:
яко через наидорожшіи подарки, (до) милостивого и ласкавого и до вдячного принятЂя постных наших прац, трудов и молитв и до отпущеня грЂхов наших учинили.
АлбовЂм не так суть вдячныи и милыи добродЂем наболши подарки от тых которыи добродЂйства приняли, яко гды добродЂйства их вдячне припоминаны, хоч при наменших подарках выличаны и выславованы бывают.
Третяя причина: "Абы смо знак хоругов пана и кроля неба и земли предидущую видячи.
яко найбарзЂй постом, милостинею и молитвою въоружившися,
тЂло, свЂт и діавола звЂтяжили.
И всЂми зась добродЂтельми мле можност(ь) наша приоздобившися,
и отрастем єго подобными през умертвенє тЂла ставшы ся,
з триумфом як от чъртога от гроба исходячого споткали и привитали" (272).
Ставлячи в обов’язок, особливо станові чернечому, аскетичне самовідречення, оратор малює його такими рисами:
"През тоє запрЂне ся самого себе он от нас найбарзЂй потребуєт, абысмо пожадливости тыи, через которыє долгого жывота и роскошей прагнемо, от себе откинули и до щенту уморили. Отколь не толко свЂта, родичов албо повинных, але што над всЂ речи найтруднЂйшая єсть и самих себе запр! Ђти ся приказуєт.
Котороє запрЂнє ся на ином мЂстцу называєт пан "ненавидЂніє душа своєя". Яко божественный Лука мовит: "Кто хочет ити до мене и не взъненавидит отца своєго и матку и жену и дЂтей и братію, єще же и душу свою, не может быти учеником. Што подаючи до зрозуменя онаднЂйшого божественный Златоуст так мовит: "Гды розумЂєш, што єсть запрети ся иного, тогды добре поймеш, што то єст запрЂти ся себе самого. Кто иного ся заприт, то єст албо брата албо слуги або кого иншого, — гды обачит, же єго розгами сЂкут, вязенєм трапят, албо што иноє терпит, — не забЂгаєт, не помогаєт, не скланяєт ся, ани ся жадным способом взрушаєт, яко згола отчуженый от него. — Так Господь наш хочет, абысмо тЂлу нашему жадным способом не фолговали. Жебы смо єго не щадЂли, гды быто бывает, гды выганяно, гды палено, люб, што иноє терпит таковоє.
А то гды рекл до кождого: "Запри ся самого себе, войди в небезпеченства, на подвиги и працы себе выдай, а то так зноси, кобы хто иный терпЂл, — теды тоє запрЂнє ся самого себе называєт єдин з учителей 1 мученичеством. — "Жаден мовячи — нехай не речет, иж за наших часов мученическіи подвиги быти не могут. Поневаж маєт и покой наш мучеников своих. ГнЂв бовЂм утулити, от вшетеченства 2 утЂкати, справедливость заховати, лакомством погоржати, пыху смЂряти великая часть мученичества єсть" (283).
Цю практичну повздержність далі оратор розвиває для вжитку людей, що живуть у світі:
"СвЂтокіи зась любо позвЂрховне так досконале ити за Паном не хотят 3, єднак абы забвенными быти могли, конечне внутрие тыи три цноты 4 тым способом заховати, тым способом заховати повинни суть.
1 На боці цитата з Августина "О церкви".
2 Розпусти.
3 Себто виходячи з світу в монастирі.
4 Вони вичислені далі: виріктися себе; взяти на себе хрест Христа і йти за ним.
Напрод доброволноє выреченє ся самого себе и всЂх марностей свЂтских через престанє злостей и воздержанє ся от намЂтностей и пожадливостій телесных, и через не пр(и)кладанє сердца и любви до речій тогосвЂтных, яко то: до славы, до богатства, до збираня маєтностей и иных достатков, заховати повинни — ведлуг псалмисты мовячои: "Богатство аще течет, не прилагайте сердца".
И хоч таковыи добра тогосвЂтніи мают, и в них оплывают, так их мают якоби их сами для себе не мЂли, але же им цо вЂрных рук от Пана даны суть до пристойного шафовання и ведлуг воли єго самого 1 уживаня завше жебы помышляли, ведлуг науки Павла святого (цитата).
То єст — абы сте ни в чем ся барзЂй не кохали, єдно в самом Пану, и ни о чем ся барзЂй не печаловали, яко о выполнено воли и приказаня его, служачи з телесных добр и стараня о них, на выгоженє ими, яко Марфа, и услуженє самому Пану в особЂ — Церкви-матцЂ, и оздобЂ єи внутренней и позверховной, духовным своим служителем єи, школам, вдовам, сиротам и всЂм убогим, а не своєй похоти, роскошам и збытком.
А згола не толко всЂ речи от Бога вам повЂреныи, але и самых себе не для себе, ани собЂ быти розумЂли, тылко за панскіи неволники быти себе завше помышляли и на чиненє пристоинои личбы 2 з повЂренных добр с страхом ся готовали.
Крест зась взяти и носити повинни суть тым способом, то єсть абы бЂды всЂ и шкоды так на тЂло яко и на маєтности от Бога допущеный през розмаитыи припадки и през незбожныи люде за Христа и вЂру православную преслЂдовання охотно зносили и любовне з благодаренієм пріймовали, а при том не толко всЂ достатки, леч и самых себе на смерть для Христа и вЂры єго святои выдати и за зыск собЂ для него всєго пострадати и умрети мЂли и вмЂняли" (286).
1 Себто "пана" — Христа.
2 Обрахунку.
Тепер я спинюсь на тих агіографічних текстах Могили, що становлять головну і найціннішу частину його записника і що через те й звертали на себе деяку увагу дослідників 1.
1 Востаннє — в згаданій студії Т. Грабовського, правда, що дуже побіжно.
Скоро по своїм посвяченню, входячи в традиції свого нового володіння і потрапляючи під традиційний печерський ригоризм, береться Могила до списування всього, що йому доводилося чути в монастирі і поза ним про чудесні події, які могли свідчити про святість православної церкви, благодать божу, їй притаманну, вірність традиціям великих святців і чудотворців, якими вона пишалася, а зокрема високу святість Печерської Лаври, високі прикмети її провідників, чудесну силу тих могил, на котрих вона спочивала, тих останків святих, що наповняли її церкви й печери.
Оповідання ці записані до книги головно в р. 1629, з січня по серпень. Походять вони від печерських і межигірських старців, від різних прочан і гостей, що відвідували Печерський монастир — особливо пильно записується те, що оповідали на честь монастиря католицькі духовні (сучасний біскуп київський Радошевський) і різні шляхтичі-католики: як вони на собі дізнавали чудову силу Печерської Божої матері, печерських святих, мощей тощо або як покарані були ті чужовірці — латинники чи протестанти, які зневажливо ставилися до цих святинь чи мощей. Залюбки описуються події з різних інших сторін, поскільки вони свідчили про святість руських церков, православних свят, старого календаря: кари за відступлення від руської віри, її неповажання тощо. Оповідання походять з різних сторін України і Білорусі, дещо з Молдавії — з особистих переживань, стріч і знайомостей Могили. Хронологічно вони обіймають одно покоління: від 1590-х років до 1630. Спеціальний інтерес мають оповідання, записані від козаків, що приходили до Печерського монастиря. Здебільшого записки ці мають наприкінці докладну дату записання, іноді також означення часу, коли відбулася описана подія. Писані майже всі церковнослов’янською мовою, в стилі патериків і прологів, кілька лише "посполитою мовою". Оповідання доволі стисле і просте, майже позбавлене моралістичних рефлексій і поучень, цитат Св. Письма і т. д.
Записки таким чином дають інтересні і часом навіть гарні взірці оповідальної прози в старім, традиційнім, архаїчнім стилю. Дивно подумати, що вони не сподобилися бути виданими в цій формі і тільки в деякій частині послужили матеріалом для пізнішої збірки печерських чуд, т. зв. "Тератургіми", зредактованої Ат. Кальнофойським. При цій переробці вони, на мій осуд, багато втратили: крім того, що їх перекладено на польську мову, оповідання загалом схематизовано, зроблено коротшим і сухішим, натомість пододавані до кожного оповідання нудні моралізування, розміром не раз довші самого оповідання. В цій новій формі ставали приступними людям, які не читали руського письма: їх можна було давати чужим людям як апологію руської віри; нова форма обгострювала їх моралістичну і апологетичну вартість, для цього пожертвовано слов’янськими оригіналами Могили. Мало тоді думали про збагачення літератури своєю мовою. Оповідання Могили мали всі шанси зайняти визначне місце в популярній лектурі поруч "Патерика", а так зосталися в однісінькому примірнику, дуже пильно читанім, але ніколи не виданім і навіть не копійованім. Чорновик — автограф Могили — досі унікат цих записок.