Як взірці мови і стилю я наведу в оригінальному тексті ці два оповідання. Одно оповідання козаків, що прийшли "відслужити" Печерській Божій матері показане їм чудо на морі:
"ПовЂда нам єдин от войнов запорожских, иже нарицаются козаци, именем Андрей Хулак Лагута, сый Черкаского града житель, глаголя, як по брани турецкой, яж глаголется Хотинская, идохом на море, по обычаю своєму казацкому, прибытчества ради, в землю Турецкую.
Ватагу же, се єст старшину, имЂхом нЂкоего Москвитянина, именем Ивашу. Розграбившии же нам многи села и грады, наполнихом великій корабль многого прибытчества и начахом плысти. Уже възращаемся к запорогам и в пучинЂ сущим, толикій наста вЂтр крЂпкій и волны противныи, як наплнитись кораблю воды, и як нача c нами утопати. Извергохом все прибытчество в море, нъ ни сице что успЂти възмогохом, УзрЂвшеже, як уже погибаем, начахом c слезами и веліим вЂплем молити Бога, — да нас молитвами пресвятой Богородицы печерской и святаго архистратига Михайла избавит от горькіа сія смерти, и обЂщахомся в обители матери єго время нЂкоє послужити. Молящимжесь нам и к Богу вопіющим, — оле предивному чудеси! — внезапну от дна корабля юноша златовиден, блистаяся на конЂ такожде златовидном и свЂтлом, изЂиде, и став посред нас, c оскабленным лицем възрЂв, рЂче:
"Не бойтеся, мужіє, нъ прилежно молите Богу и възопійте к нему — избавит вас, на се бо и мене посла".
Зрящим же нам и молящимся Богу c въплем велієм (вси убо уже по поясі в водЂ стояхом), юноша он свЂтел по ядвихлЂ корабленом взыйде к горЂ, и невидим бысть. ВЂтр же и волны абіє престаша, и внезапну бысть тишина веліа, и корабль внутр оста сух, як никогда в нем быти водЂ. Мы же, се видЂвше, прославихом Бога, от горкіа смерти избавльшаго нас, и тако възратихомся вспять цЂлы, славяще Бога и благодаряще, и святаго архистратига Михайла, им же избави нас Бог от морскаго истопленія. По обЂщанію же послужихом кождо нас в обители богоматере великіа Лавры.
Се ж написахом, да увЂсте, коль милостив єсть Бог не точію преподобным своим, нъ и гришным и разбойником, от всего сердца въпіющим к нему, и скоро от бЂды избавляет их молитвами пречистыя своея матери и святых, В лЂто 1629 генв. 26 дня" (л. 5).
Друге — з серії оповідань про дивного старця з скиту Манявського — школи Ійова Княгиницького:
"Пріиде нЂкогда блаженый старец Езекіил Скитскій ко княгини Корецкой. Она же, по обычаю своєму, радостно прія старца. И якъже же сЂдоша ясти, старец c тщаніем до третей яди вкушаше, (як) дивитись предсЂдящим и глаголати, як сей старец объяслив есть. По третей же, єгда прочеє от множества ядій приносимых ничтоже вкушаше, моляше его княгиня, глаголя: "Яждь, отче, добрЂйша бо сіа суть пръвыя". Он же отвЂща, глаголя: "Аз не ищу доброты пища, точію да єстественну нужду довольством употреблю". ВсЂ ж, удивившесь, рЂша: въистину сей старец истинен инок есть. ИмЂящеж сей старец всегда сей обычай: болей двох, излишнеє ж нЂкогда трех ядій не ясти, — и егда впрошаше єго кто, чего ради более яст, глаголаше: "излишнее двох или тріех ядій — объяданіа, а не сытости есть цЂло" (л. 10).
Тепер подам у свобіднім перекладі найкраще, на мій погляд, з літературного погляду оповідання про дивного старця Григорія межигірського — може, в перекладі мені вдасться яскравіше визначити його літературні вартості.
"Року 1620 (пропущене місце для ближчих пояснень лишилося не заповнене) чотири козаки 1 вийшли на лови звірині й рибні до Орельської пущі (на боці: де севруки ходять).
1 Слово козаки закреслено і потім надписано: ловци ихже нарицают Севруки, при тім автор хотів пояснити, з якого города були ці севруки, і тут теж прогалина лишилася незаповнена.
Ходили там, а коли схотіли вертати, промислом божим заблудили і не могли знайти дороги. Блудили два тижні, і не мали що їсти, не стало що їсти, не стало припасу. Так ходили пущею і журились, аж надибали малу, свіжо протоптану стежку. Здивувались і зраділи, пішли нею, бачать — малу хижку і дим з неї куриться. Зайшли — бачать стіл, на столі дикі груші, в меду варені, а в землі піч маленька, груші на сушення в ній накидані і горнятко з узваром з грушок. Побачили і злякались, нічого не рушили і хутчій вийшли — подумали, що розбійниче мешкання. Але, вийшовши, сховалися два з одної сторони хижі, а два з другої і так з самопалами стерегли, коли ті розбійники прийдуть.
І от побачили — іде з пущі "муж святоліпний", з бородою і довгим волоссям, одежа з лика плетена, довша колін, рукави по лікті, на ногах обмотки до півголені і личаки, на голові наче чернечий підкапок, теж личаний. В руках сокира. Підійшовши до хижі, пізнав духом, що люди приходили, і ну ж тікати назад до пущі. Ті ж, пізнавши, що то пустинник, побігли за ним і кричали: "Не тікай від нас, чоловіче божий! Підожди і пожалуй нас, ми християни, в дорозі заблудили!" Почувши, що християни, він пристав. Наблизившися, поклонились йому в землю, а він привітав їх Христовим іменем: на боці текст привітання: "Христос і Бог наш І. X. благословенний во віки, нехай благословить і помилує вас, діти", "Амінь", — відрекли. Завів їх до хижі і дав їм їсти грушок, що були в хижі.
Настав вечір, бо то вже було пізно, як він прийняв їх до своєї хижі. Став він на молитву, і їм велів стати, і наказав стоячи не дивитися туди й сюди ані на нього, тільки, побожно опустивши очі, дивитися в землю й молитов слухати. Але під час молитви один з них не витерпів, і подивився на нього, і побачив, що він стоїть не на землі, а в повітрі, з руками, піднесеними до неба, а стопи ніг його стоять у повітрі вище колін їхніх. Довго молився, а скінчивши молитву, велів їм спати. Сам же, трохи посидівши, вийшов з хижі і всю ніч стояв на молитві в повітрі, молився з слізьми — це бачив один з них, що стеріг, поки товариші спали, — такий у них звичай.
Коли настав день, прийшов пустинник, побудив і сказав: "Вставайте, час Богу молитись і вас з пущі вивести". І знов молячися бачили, як він стоїть у повітрі. По молитві пішли в дорогу, щоб вивести їх з пущі. Йдучи перед ними, питав їх про церкви православні і як світ нині стоїть 1.
1 Голубєв пропустив це місце, написане чітко, але явно помишлено: "и о мЂрЂ ка нынЂ стоит". Може, "мірЂ" замісць "мЂрЂ", а "ка" — це недокінчене "како".
Наказував їм завсіди молитися, чесно жити, нікого не кривдити нічим і праву віру заховувати непохитно. Розпитував їх про монастир Печерський і Межигірський, що в них діється, чи живий іще архімандрит печерський Єлисей — він ще тоді був живий. А один з козаків, ідучи ззаду, робив на деревах знаки, кудою йшли, щоб знайти потім дорогу до старця. Так по двох днях вивів їх з пущі, показав дорогу до їх города. Поблагословив їх іменем господнім і хотів вертатися до пущі. Але вони, поклонившися йому, Богом на те наставлені, аби цей дорогоцінний скарб, у пущі ними віднайдений, не лишився далі в пустині нікому не відомий і непам’яттю покритий, стали просити старця, іменем господнім його заклинаючи, аби розповів їм, хто він такий, звідки і як прийшов у цю пущу і чи давно в ній живе. Він, поневолі примушений ними, почав їм оповідати:
"Я, діти, монах з Межигірського монастиря. Живучи в нім, я впав у гріх, спокушений дияволом. Але за благодаттю божою, що не хоче смерті грішника, спам’ятався і, побачивши свою вину, почав каятись і Бога молити, аби наставив мене на покуту. Так у молитві прийшла мені в серце гадка: "Іди з монастиря в пустиню, там знайдеш покуту!" Я прийняв цю гадку, як вість од Бога, і сказав: "Ти, Господи, всім людям бажаєш спасіння, навчи ж мене, куди мені йти — куди ти сам хочеш, і я піду твоєю дорогою". Так я помоливсь і пішов, божим промислом і наукою прийшов до цієї пустині і вже 13 літ сам-один, не бачачи людей, благодаттю божою живу в цій хижі, як ви бачите, та живлюся з овочів пустинних".