Спитали вони його ім’я, він сказав: "Я грішний і непотрібний раб божий Григорій". Вони поклонились йому і просили, щоб він їх поблагословив. Він сказав їм: "Нехай благословить і помилує вас Бог Сіону, що живе в Єрусалимі", — і по цім пішов собі до пущі. Вони ж пішли своєю дорогою, славлячи Бога, що сподобив їм побачити свого повірника ("угодника"), подібного до Павла з Тебаїди (Фівенського). Прийшовши до міста, нікому не казали, що бачили, довший час мовчали про це, але по якімсь часі волею божою згадали це собі і стали оповідати священикам і міським людям, і дехто з священиків 1 і побожних людей, почувши, забажали й собі піти відвідати того божого чоловіка. Взяли чернечі ризи, хліба, риби й іншої чернечої страви і пішли з тим, що робив знаки на дорогу. Знайшли ті знаки, прийшли до хижі і все знайшли як було: грушки, які лишились, і горнець той, але вже гниле, птахами подзьобане 2; і зміркували, що, розлучившися з ними, той чоловік уже не вернувся до хижі, а втік до дальшої пустині, духом святим передбачивши марну славу людську і шукаючи спокою. Бо хто Бога возлюбив щиро, ті, як серна від сіті, тікають від мирської слави людської і порожніх балачок, аби за людською минущою славою не втратити божу вічну небесну і за марними балачками не позбавитися повсечасного солодкого бачення Бога і безнастанної з ним розмови 3.
1 "От ієрей" дописано на боці пізніш.
2 Ці два слова дописані на боці.
3 Ці побожні міркування потім взято в дужки.
Вернулися додому, жалуючи, що не доступили такої божої благодаті — не сподобилися бачити чоловіка божого. А ті чотири самовидці, бувши в монастирі Печерськім в оброці 1 року 162...2, розповіли братії, а братія, чувши від них, розповіли нам. Ми ж записали це на славу божу, що він і тепер, як і давніх часів, різними способами прославляє вірних своїх і виявляє їх блаженне життя на нашу користь, на скріплення нашої православної віри. Йому належить усяка слава, честь і поклоненіє вовіки. Амінь" (л. 19).
1 На обов’язковій роботі.
2 Прогалина.
Наведу тепер дещо з тих оповідань у скороченні, підчеркуючи літературно чи побутово інтересні подробиці або характеристичні для манери й індивідуальності автора.
Почну з тих, що характеризують монастирське життя — звичаї, чесноти і хиби з його становища, для внутрішнього — чернечого вжитку. В оригіналі вони записані всуміш з іншими, так як оповідались або приходили на пам’ять; я ж виберу з них серію інтересніших оповідань на цю тему, скорочуючи зайву для нас фразеологію, моралістичні міркування, цитати тощо.
"Оповідав нам Ісакій Боришкевич, єпископ луцький. За архімандрита Никифора Тура був я паламарем. Року 1597 під свято Феодосія Печерського правилася всенощна, але архімандрит не прийшов до церкви на початок — забарився в келії з князями й панами. Я з ієреєм і дияконом, бачачи на архімандричому місці когось по-чернечому вбраного, подібно до ікони св. Теодосія, і думаючи, що то архімандрит, підійшли, поцілували в руку й приняли благословення. Всю ніч він молився на архімандричому місці, і коли прийшлось на 9 пісні канону кадити, він благословив диякона, як звичайно. Аж як почали співати славословіє, ввійшов архімандрит з князями і боярами, ми ж, побачивши, злякались і сказали до себе, стоячи в олтарі: "Коли архімандрит тепер іде, хто ж до того стояв усю ніч на його місці і благословляв нас?" Подивились — і вже не побачили його і зрозуміли, що то був сам св. Феодосій, що охороняє честь свого престолу, і" молиться за нас завсіди, і не кидає нас, хоч ми й лінивих правителів маємо. Коли ж після утрені розповіли це архімандритові, він, заплакавши, сказав: "Задля мене було це видіння, аби я пам’ятав, що архімандритові треба бути першим на церковнім правилі і в кожній справі богодухновенній". І з того часу став частіш бувати в церкві і уважніш за собою слідити (л. 21).
Оповідала нам братія печерська, як за архімандрита Єлисея раз прийшов до нього келар (начальник комори) і став розповідати, як багато щодня розходиться хліба. Архімандрит розсердивсь і пішов до келарні подивитися, хто то поїдає стільки хліба. Побачивши, як то зібралося багато по хліб прошаків, ще більше розсердився, — не тому, що їх було багато, а тому, що разом з недолужними здорові й сильні теж брали хліб. Почав здорових проганяти, аби не їли дурно хліба, а працювали, і велів давати хліб тільки неспособним — сліпим, безногим тощо. Коли вернувся до келії, диви — впав сильний град на монастирське жито — побив, потовк і з землею змішав, а іншого збіжжя не побив, тільки печерське. Архімандрит, побачивши це, велів не відмовляти хліба нікому, а всім давати, хто просить. І коли потім келар, бувало, відрікав, мовляв, нема того чи цього, не маю звідки дати, — архімандрит приказував: "Дай, коли просить, лихий рабе, не збідніє монастир ніколи" (л. 5).
Оповідав нам Ісайя Трофимович ("Трофиміус") про свого архімандрита віленського Леонтія Карповича, що завів у Вільні "общежитіє" (кіновію, комуну). Якось так була збідніла скарбниця, що тільки півгроша лишилось у ній. Скликавши братію, архімандрит розповів їй і сказав: "Думаю, братіє, що може це бути тільки з двох причин: або хтось з нас має своє окреме майно, затаївши, і Бог хоче, аби ми його викрили і привели до поправи; або цею бідою хоче нас випробувати, чи справді хочемо йти прикладом Христа в його бідності". Оповідання на цьому кінчиться, не пояснивши, до якого ж результату дійшла тоді віленська братія з своїм архімандритом.
Оповідав іще Трофимович про Карповича: коли він задумав зробити щось добре, а вся братія противилась, він говорив: "Це він не від Бога говорить", — і робив так, як задумав. Оповів також, що одного разу, коли він молився, прийшли братія і постукали, бо він мав звичай замикати келію, коли молився, сказали, що йде князь Богдан Огинський, — хоче з ним бачитись. Він мусів вийти, бо цей князь був ктитор і великий добродій їх монастиря, але попереду розплакався ревно, що не скінчив молитви, догоджаючи чоловікові" (л. 6).
Наука чернечого послуху подана на прикладі Мелетія Смотрицького. Перед своїм постриженням жив він при Л. Карповичу за послушника. Зібрався Карпович з ним кудись їхати і перед дорогою став на ранішню молитву, зачинившися в келії. Молився довго, і Смотрицький кілька разів приходив під віконце і кликав: "Отче, час уже спішитися в дорогу". Старець не відповідав. Смотрицький, унудившися, намовив служку Йосифа запрягти коней, а сам, не взявши благословення у старця, що все ще молився, поїхав вперед. Старець, скінчивши молитву, вийшов з келії і, побачивши запряжених коней, спитав, хто їх велів запрягти. Погонич сказав, що йому Йосиф сказав запрягти. Старець велів коней розпрягти і дати їм їсти, а Йосифові велів обцілувати всі бруси, з котрих заложена келія, ноги столові і піч за те, що без благословення його розпорядився. Коли виїхали — бачать Смотрицького: щось йому поломилося в дорозі (тут зіпсоване місце, яке затемнює зміст). Впавши на коліна, він просив пробачення, що виїхав без благословення і поніс за це кару. Старець сказав: "Бог простить, але бачиш, що непослух завсіди такий кінець має, молитва ж ніякого діла не затримує, а тільки помагає" (л. 6).
На тему чернечого майна. "Розповідав нам ієросхимонах Доротей, намісник межигірський, як він з ігуменом Родіоном постригав у схиму ієромонаха Макарія. Був він колись кравець і мав 40 золотих і різну дрібнішу монету. Захворів, і коли його постригли в схиму, почав кричать: "Візьміть з мене цей тягар!" — "Що за тягар?" — "Ці прокляті гроші; візьміть їх від мене, прошу!" Коли намісник забрав їх до монастирської "полати" (скарбниці), прийшов до доброго настрою той старець і дякував: "Полегшили ви мені сумління, забравши те прокляте майно, і хороба моя полегшала, і на сумлінні не чую ніякого тягаря". І так радісно одійшов" (л. 5) — потім дописано побожне поучення, кількома наворотами, ще розширене дописками на боці.