"В 1627 приходив до Печерського монастиря якийсь шляхтич-кальвініст з Помор’я, як то звичайно приходять з різних далеких країв"; ім’я його Могила хотів дописати, але, видно, не довідався. "Посміявся з ікон, мощей, обрядів, але коли зайшов до печери св. Антонія, обхопило його таке розчулення, що він зі слізьми покаявся з усього і признав, що віра грецька правдива, і, вийшовши з печери, пішов до Михайлівського монастиря, до митрополита Борецького, і просив його прийняти до православної церкви. Бажання його сповнене, і з тим він поїхав додому, — оповів це Могилі сам Борецький і багато з печерської братії" (л. 11 перечеркнено).
"Шляхтич Ян Піглавський, латинської віри, розповідав Могилі 1, як він 1628 р. відвідав Печерський монастир з кількома товаришами, чувши багато славного про нього, заходили до Антонієвої печери і потім пішли до міста.
1 "Аз же Петр Могила великій архимандрит святыя великія чудотворныя Лавры Печерскіа Кіевскіа" — ці слова (потім зачеркнені) — ще одно з свідоцтв авторства, які усувають гадки, що, може, ці записки були писані для Могили.
Але один пахолок, Лементовський на ім’я, розхворувався так сильно, що прийшлось його нести. Покликали лікаря, але він не міг вгадати хвороби; нарешті стали догадуватися, що, мабуть, той Лементовський щось наброїв у печері, і він признався, що, побачивши Івана Многострадального 1, він захотів скрутити йому голову на доказ того, що це ніякі святі, а звичайні трупи 2; але як не моцувався, не міг голови тої обернути, а натомість почув у собі лютий біль. Вислухавши його оповідання, порадили йому покаятися за свій вчинок, і дійсно, коли той пахолок почав просити пробачення у Бога і Івана Мн., заявляючи, що він похваляє віру руську, признає її правдивою і вірить печерським святим і їх мощам, — біль його полегшав, а коли потім він пішов знову до печери й помолився — став цілком здоров" (л. 2 — на боці приписано: записано р. 1629 14 січня).
1 Тіло цього Івана закопане по плечі в землі, а голова вистає з землі.
2 "Рекох о себЂ: Не стерплю баснем сим російским, но обличу их блядивыя повЂсти".
"В р. 1606, "як Дмитро-розстрига з ляхами йшов на Московське царство", "церульник се єсть хирург", з роду німець, зайшовши до печери Антонія, відірвав одному святому ногу і, приховавши, виніс до міста і там поклав у себе на полиці. Вночі, коли всі спали, раптом від тої полиці пішов великий світ. Господиня, пробудившись і побачивши світ, подумала, що хата горить, і підняла крик. Пробудившись і полякавшись, усі з тим цирульником вийшли на двір подивитись, з котрої сторони огонь, але не побачили нічого, і в хаті світла не було; подумали, що привиділось, і полягали. Але те саме повторилось тої ночі вдруге і втретє. Нарешті побачили, що світ іде від тої сухої ноги. Тоді світ перестав, хазяї ж допитались у того цирульника, як то він відрізав ногу в печері, не віруючи, що то святі в печері. Тоді хазяї з великою честю положили ту ногу на столі, на убрусі, і свічку засвітили, а рано дали знати "старЂйшинам граду", а ті, під присягою розпитавши, понесли ту ногу до монастиря. Архімандрит же Єл. Плетенецький вийшов назустріч "з клиросом і усіми іконами, з свічами і кадилами", і, внісши ногу назад до печери, прив’язав її до тіла, котрому була відірвана. Цирулик же з переляку втік, так що його і знайти не вдалось" (ор. 43, зачеркн.).
"В травню 1630 р., коли військо польське воювало, все те військо проходило повз Печерську Лавру за Дніпро, і сила їх проходила щодня, щоб побачити святі печери. Дивувалися благодаті божій, що стільки в них нетлінних святих тіл. Але слуга одного сотника (ротмістра) Павла Павловського, посланого від гетьмана Конєцпольського, щоб привести пороми київські (міські) і монастирські під Стайки, ввійшовши до печери св. Феодосія, лаявся, глузував і плював на ці святі тіла. Та коли вийшов і сів на пором, чудо! Як божевільний почав кричати: "Ой печери, печери! Через вас я помираю!" Ті, що були з ним, заспокоювали його: "Не бійсь, нічого з тобою і не буде!" Але він повторяв: "Умираю і жити не можу, бо вбивають мене святі печерські". Так сім день не їв і не пив, вдень і вночі стогнав і кричав, на диво всьому військові, і восьмого дня помер на перевозі в Стайках, де перевозилися за Дніпро. Всі вояки, що там були, бачили це чудо і, повернувшися з-за Дніпра, деякі розповіли нам — між ними і самовидець Казимир Тишкевич, воєводич мінський. Ми ж записали це на осторогу тим, що приходять до печер, і на запевнення, що це правдиві святі, котрих тіла лежать у печерах нетлінні" (л. 28 зач.).
"1625 р., в листопаді, в четвер 1 ... Потоцький, підкоморій кам’янецький, тоді бувши "полковником се єсть стратилатом", вертаючися з війни з козаками, що була на Курукові, прийшов до Печерського монастиря. Тодішній архімандрит Захарія Копистинський частував його, а вояки й слуги пішли в Антонієву печеру оглядати мощі і вийшли відти, чудуючись з такої благодаті, але один хлопець Генрик Мансфельд, німець 2, відірвав у одного святого палець і сховав.
1 Полишено місця на день і на певне ім’я, і вони зісталися незаповнені.
2 Це все приписано на боці: іменем Генрик Мансвел, — німець родом.
Поїхали всі з підкоморієм до міста, а пахолок той ішов ззаду. Коли йшов повз монастир Миколи Пустинного, впала на нього пітьма, так що він як дурний ходив — силкувався йти до Києва і не міг (приписано на боці: і привиджувались йому якісь люди, що скрегочуть зубами на нього і велять йому вертатись і взяте повернути). Побачили його, як він ходить наче дурний, розпитували його і, допитавшись, веліли йому вернутись і покласти палець назад. Він став їх просити, щоб ішли з ним, бо напав на нього великий страх. Тільки побачивши той палець, самі злякалися і пішли з ним, і чудо: стала тьма відступати з очей того хлопця, так що він міг іти потроху, а коли ввійшов до печери й поклав пальця на місце — прийшов до себе, і тьма зовсім відступила від нього. Величаючи печерських святих, пішов він до Києва і оповів панові свому". Пізніша приписка: "Це розповів мені сам Станіслав Потоцький, тоді підкоморій, а тепер каштелян кам’янецький, р.1631, квітня 29, в Потоку, на похороні Стефана Потоцького, воєводи браславського" (л. 44 об., зачеркн.).
Інші чудесні мотиви.
"1629 р. 15 липня, в день в. кн. російського Володимира, нагодилось мені бути в моїм селі монастирськім Рубежівці у слуги мого Станіслава Третяка — святити новий дім, ним побудований. Я, як звичайно, зробив мале свячення води і посвятив дім, а жінка Третякова сховала святу воду, яка лишилася, в шклянці в окремім місці. За рік, оглядаючи ту воду, побачила, що вона перетворилася в вино. Здивувалась і дала славу Богові, а коли я р.1631 20 дня того ж місяця знову був у тім селі, Третяк з жінкою прийшли до мене і принесли ту шклянку з водою і розповіли, як та вода обернулася в вино. Я здивувавсь і, понюхавши, почув запах вина, покуштував — смак волоського (мб., італійського) вина. Здивувався ще більше і сказав: "Чи правда, що це вода перетворилась? Не вірю, аби це була вода, це волоське вино". Вони клялись, що цього разу не було в їх домі вина, і в цій шклянці ніколи не було вина, це вода, посвячена тобою минулого року. Я взяв цю воду, і вона й досі в мене, не псується, має запах і смак вина і не скисає на оцет" (л. 46, незач.).
"14 січня 1629 р. оповідали "нам" селяни печерського села Забілоч, що в сусіднім с. Осівцях в 1619 сталася така пригода: був "урядник Грицько", робив великі шкоди селянам, крав овець, волів, свиней і всяку худобу. Шукали не раз за злодієм і не могли викрити. Раз зібралася в цій справі громада ("мужіє веси той"), і той Грицько був там. Допитувались злодія, коли один побожний чоловік Федько, прозваний грішником, тому що так себе завжди називав, почав радити громадою помолитися Богові, щоб він викрив того шкідника. Послухали його і почали всі громадою читати "Отче наш". "Коли прочитали, Грицько почав стогнати і кричати, що му болять плечі. Так раптом розболівся, що не міг ні стояти, ні сісти, мусіли його занести додому. Промучився сім день і помер, і так виявилось його злодійство" (л. 3).
Мотив чудесного навернення на православну віру.
"Кн. Ганна Корецька, Ходкевичівна, по смерті свого чоловіка відставши від православної віри, переходила через різні єресі: з кальвінської до аріанської і інших — навіть з іудеями суботствувала, і сильно докучала священикам і ченцям, як православним, так і католицьким. Року 16... промислом божим почувши про Єзекіїла, скитського старця, запросила приїхати на розмову. Він обіцяв і три дні відправляв збільшені пости, молитви, богослуження, потім визначив усій братії піст і всеночну службу за повернення княгині, аж до свого повороту, і з тим поїхав до неї.