Докладаєм єднак того и варуем, иж его милость господин отец архимандрита только з особы своей, а не з уряду архимандричого з таковым доживотным дозорцею быти мает, яко брат уписный и православный, и под благословенством архієпископа константинопольского, патріархи вселенскаго, и всЂ фундованные през него, при том братст†найдучіи ся, быти мают. А естьли бы ся якій противник церкви восточной найти мЂл, такового на том мЂсцу терпЂти не мают. А на потомныє часы, за уступеніем его милости, вольно будет братіям, от его милости вЂчне уфундованым, и нам з ними заровне и згодне кого колвек на то способного и тому святому мЂстцу и наукам вызволенным зичливого и прихильного, любо духовного, любо теж и свЂцкого стану и кондицій человЂка на час певный обрати.
То все абы без нарушенья и обох сторон вЂчне трвать могло, мы всЂ выш менованные братія братства кієвскаго, народу шляхецкого, сами от себе, як и именем всЂх и иных их милостей панов, так тутешного кієвского воєводства обывателей, яко и повсюды православных братій наших, до того ж братства уписных, дали єсмо єго милости господину отцу архимандриту тот наш лист c печатью нашею братскою и в печатными нас певных особ и подписали рук наших. ДЂяло ся в КієвЂ, року 1631, декабря 30 дня".
Цей акт підписало 32 шляхтичі 1; під ними підписи двох владик — Ісакія Борисковича і Авраамія єп. турівського, вірних прихильників Могили, мають значення, мабуть, контрасигнування: як представники "духовного кола" братства вони кладуть свій підпис на другій декларації: 5(15) 1632 2, котрою "митрополит, єпископи, архимандрити, ігумени, єромонахи, протопопи, єреї й іноки, братія уписні церковного братства київського", прилучаються до заходів "шляхти, війська і всіх інших ї. м. панів уписних братій" коло злиття нової Лаврської школи з братською.
1 Памятники Киев. Комиссии, II, с. 412-4.
2 Там же, с. 415-7.
Констатують, що П. Могила, "здавна маючи намір і побожний замисл рятувати церкву православну російську і всяко заходитися коло (спасіння) людського, великим старанням і коштом немалим зібрав доколо себе людей, досвідчених в східнім благочестії, годних (авторитетних) в свобідних науках, а при тім побожних, аби "през них уфундувати школу в монастирі Печерському — на спасенну користь всього православного російського народу". Тепер на прохання "нас усіх" — духовенства, шляхти і війська, "уписних братій того ж братства нашого" — він згодився перенести свою печерську школу до Братського монастиря і вони з свого боку дають згоду, щоб він був доживотним опікуном і оборонцем усього братства в цілості, його фундушів, приходів і установ, з тою умовою, щоб як за життя і патронату Могили, так і по його смерті школа, братство і монастир Братський зіставалися "під благословенством митрополита" й ім’я митрополиче поминалося на службах братських як духовного зверхника (невважаючи на ставропігіальні права братства). Цю декларацію підписав митрополит Ісайя, і з ним знову ті ж два владики Ісакій і Авраамій, прихильники Могили.
Декларацією з 12/22 березня 1632 р. цю угоду братства і митрополита з Могилою потвердило Військо Запорізьке, признавши "за річ святобливу і всій православній церкві велике потрібну" це прилучення Лаврської школи до Братської і пообіцявши з свого боку братство з усіми його установами — "церков, монастир, шпиталь і всі до них належності" "в обороні своїй мати, від усяких неприятелів боронити, заступати і за них до смерті своєї застановлятись" 1. Гетьман Петражицький наказом своїм, даним у Києві 17(27) березня, подав до відома київського отамана цю постанову і звелів йому зараз же передати братські установи в фактичне завідування Могили, мотивуючи свою інтервенцію традиційним "старанням о добро церкви".
"Яко завше з продков своих Войско Запорожскоє звикло чинити стараніє о добрим и о пожитечним церкви божой, не мней и теперь в том не уставаючи, звлаща видячи снять зезволенье духа святого, тудеж згаданое застановеньє всего народу нашего Россійского, духовного и свЂцкого, их милости панов шляхти, яко и посполитства, абы науки, або цвиченя в письмЂ святом, ку подпоре благочестія нашего при церкви брацкой святых богоявленій — были зе старанем, коштом и накладом в БозЂ превелебного отца єго милости Петра Могилы, воєводича земль Молдавских, архимандриты монастыря Печерского. Теды и мы, видечи барзо реч слушную и церквом божіим пожитечную, тоею ж милостю братерскою обовязанные будучи, зезволяєм и на то припадаєм, при той церкви братской, яко и при школЂ новозаложеной и шпителЂ до ней належачом, обовязуем стоять и опоновать до гардл своих. И вам владзою гетманства моего, а именем всего Войска 1 приказуєм, абы всЂ згодне зо всею братією тоєй церкви снесши ся, в моц, завЂдованє, старанє и о ней обмышлеванє его милости отцу архимандриту, старшему брату и промоторови того предсевзятья, подали, на жадную реч не оглядаючи ся. На што вам сей лист наш c печатью войсковою и о подписом руки писарское даєм" 2.
1 Памятники, II, с. 418-21.
2 Там же, с. 421-2.
Коли заходом Ісайї і його партії Петражицького скинено (десь у вересні 1632 р.), новий гетьман контрасигнував військову декларацію з 12(22) березня, і братство, видко, цінило її як зобов’язання війська постійно патронувати і обороняти братство в усіх недогодах і предкладало до потвердження Б. Хмельницькому і його синові 1.
1 Там же, с. 421.
За своє відречення від планів самостійної Лаврської школи Могила був гойно нагороджений цею апробатою його правовірності і дбалості про добро руської церкви, одно — згідно признаної всіми керівними групами України. Не тільки шляхта й військо, але сам архіправославний Ісайя мусів признати в деклараційній формі спасенність діяльності Могили, його вірність інтересам "православної російської церкви" і "православного російського народу". Це був великий моральний успіх і дуже своєчасний, саме в переддень безкоролів’я і нової боротьби за право руської церкви, що принесла Могилі довгожданну митрополичу митру. Загальне православне замирення і утворення єдиного українського фронту на грунті цього київського шкільного питання, задокументоване оцими деклараціями, віддало великі прислуги кандидатурі Могили на митрополію і її всенародному признанню, Я не хочу пускатися занадто далеко в здогади і домірковуватися, в якій мірі доля митрополії була вже при тій угоді в справі школи передрішена, але що це загальне замирення з Могилою провідних українських груп, переведене зимою 1631 — 2 р., дуже вплинуло на вирішення питання про ієрархічну структуру православної церкви, так як вона була начеркнена літом і остаточно сформульована восени 1632 року, в тім не може бути сумніву. Бідний Ісайя, підписуючи атестацію ревності Могили і заслуг його для української церкви, тим самим виносив засуд на себе.
Українське громадянство могло почувати задоволення, що кількома своїми осторогами привело честолюбного воєводича земель Молдавських до дисципліни. Змусило його підпорядкуватися суспільній опінії і орієнтуватися провідними лініями, вказаними православною традицією і сучасними соборними постановами. Могила взяв на розум цю науку і до смерті ригористично виконував усі вимоги правовірного декорума. Тяжко сказати, чи витримав би й останню спокусу, яка приготовлялась йому в вигляді самостійного патріархату з захованням певних лояльних відносин до римської курії й католицької доктрини, але хід подій не дозволяв польським урядовим кругам довести цього плану до кінця, і ця спокуса Могилу оминула і не нарушила його правовірної репутації.