1 П. Могила, І, дод., ч. 87, 88, 90.
2 Там же, с. 534.
3 Там же, с. 548-9.
4 Я вище відзначив, переказуючи оповідання польського гетьманського урядника про цей акт (с. 522), цей момент, що жалям Копинського Могила протиставив закиди Копинському, що він зраджує Річ Посполиту, порозуміваючись з Москвою. Весь акт посередництва війська в суперечці двох митрополитів проходив в аспекті війни Польщі з Москвою, до котрої польський уряд хотів притягти Військо Запорізьке в найбільших розмірах і з найбільшою енергією. Тодішню політичну ситуацію я представив в "Історії України", т. VIII, ч. І, с. 201 і далі. Москва почала війну з Польщею ще з кінцем 1632 р. і, покладаючись на заяви прихильності Копинського, Мужилівського і інш., сподівалась, що військо козацьке в цій війні не підтримає поляків, а може, і стане по стороні Москви. Цілком можливо, що Копинський з тов. і робив різні заходи, щоб вплинути на козаків в цім напрямі, але не осягнув ніяких результатів, а тільки дав на себе зброю противникам. Козацьке військо не відтяглось від війни з мотивів чисто матеріального характеру, щоб заробити на ній по своїй козацькій лінії, і це полегшило Могилі і його партії їх завдання — відтягти Запорізьке Військо від Копинського і змусити признати Могилу православним митрополитом. Коли Копинського атестовано як московського агента, а Могилу — як вірного королеві голову церкви, козацькому війську, даючи згоду виступити з усією силою на порятунок короля, трудно було дуже обставати за Копинським. З другого боку, королівській партії важливо було доконче відтягти козаків від Копинського і поставити під зверхність Могили — цього вимагали політичні інтереси. Автор реляції пояснює, що інтересів Могили, з одної сторони, боронив Кисіль як королівський комісар, з другої сторони — ручителями його правовірності і патріотизму виступила київська шляхта, що приїхала з Могилою в чималому числі. Потім, як пророблено всю підготовчу роботу, військо зробило Могилі парадну зустріч, він відправив богослуження, ціле військо цілувало йому хрест і руку.
Потім з усею процесією святив армату (очевидно, кропив посвяченою водою) "і в гарних словах благословив козаків на війну" з Москвою. Військо ж попросило Кисіля, щоб він погодив обох митрополитів, аби вони надалі не втягали військо до своєї боротьби і не робили в нім замішань. Кисіль намовив Копинського вдоволитись Михайлівським монастирем і не претендувати більш на митрополію, і Копинський видав Могилі на це нову запись, потім її знову відкликав (як вище), але військо, дійсно, більше до цеї справи не мішалося.
Це було рішучою і остаточною його перемогою над противниками, над православним старовірством, "неученими попами" і їх москвофільськими потягами. Не тільки зверхній український нарід, але і спідній — в особі Запорізького Війська признав авторитет і дискреційну "богоусвячену" владу Могили і дали йому "розрішеннє на вся".
На цім кінчаю. Ця книга спочатку уявлялась мені як перша частина VI тому, що мав би сягати в XVIII вік. В процесі роботи — а робота тривала довго, чотири роки 1 (з перервами), закруглилася ця книга під моїми руками в окремий том — не тільки тому, що виросла розмірами, а й тому, що ясніше, ніж перед тим, виступило перед моїми очима переломове значення цього моменту: опанування київської митрополії "упривільйованим" магнатом православної віри, а польської шляхетської Річи Посполитої: кінець революційної ролі православної церкви і поворот її на становище офіціальної урядопослушної установи, позбавленої тих елементів громадськості, що вона набула в першій своїй активізації, ув’язуючись з різними опозиційними громадськими елементами.
1 Від літа 1926 р. до кінця 1929, переписана і справлена до друку протягом 1930 р.
Цей період її активізації, що потривав у різних стадіях протягом приблизно століття (не рахуючи різних передступних, ембріональних стадій), кинув ретроспективне світло на раніші часи і утворив досить розповсюджену в українській літературі теорію питоменної одвічної громадськості, демократизму, виборності православної української церкви, яка, мовляв, тільки притушена була панським режимом литовсько-польської доби, реставрувалась в XVI — XVII вв. і лишилась природною прикметою її й надалі. Ця теорія знаходила своїх прихильників і в церковних кругах, що мріяли про відродження церковної автономії, і в кругах громадсько-опозиційних, народницьких і революційних, що сподівалися з демократизованої і автономізованої української церкви зробити засіб активізації народних мас. Такий підхід особливо виразно виступає в Драгоманова, а документальне обгрунтовання цієї теорії взяв на себе Ор. Левицький.
Але ця концепція перманентної громадськості й автономності українського церковного життя не відповідає дійсності. Критичні зауваження до неї я зробив уперше в 1895 р. з приводу студії акад. Студинського про "Пересторогу", потім докладніше представив справу в V томі "Історії України-Руси" і в V томі "Історії укр. літератури". Я показав там, що змагання громадянства (передусім його провідних, аристократичних вершків) мати рішаючий голос у церковних справах і організація братська — це явища новіші, які різко відбивають від монархічно-ієрархічного укладу старої укр. церкви 1.
1 Див. "Іст. укр. літ.", V, с. 94-100, 154-7, 230-3.
Вони стали розвиватись головно під впливами чеського руху XV в., а ще більше — під повівами реформації XVI в. Підставою цього процесу усуспільнення церкви стає міщанська верства західноукраїнських міст, що під впливом продукційних відносин XV — XVI ст. набирає небувалої перед тим ініціативності і самопевності, серед самих же церковних кругів бачимо вагання: бажання використати для своїх інтересів ці активні громадські течії мішаються і переплітаються з кастовою відразою до вміщань громадян до церковних справ, що повинні, на їх погляд, бути виключною монополією самих церковників.
З початком XVII в. міщанські сили і міщанська активність в Зах. Україні заломлюється, але за той час утворились фактичні зв’язки між церковними діячами Східної України з новою соціальною силою — козаччиною, і, оцінивши це, громада галицьких церковників в спішнім порядку починає пересувати свій церковний осередок і культурно-освітні засоби на схід, до Києва, "під крила христолюбивого воїнства запорозьких молодців". Образно висловлюючись, церковна справа міняє своїх коней, пересідає з міщанського на другого, ще більш революційного коня — козацького. Під козацьким протекторатом відновлюється розбита відступством владиків церковна організація, організується школа, літературна робота. Але й тут серед церковників іде певне роздвоєння. Поруч бажання використати якповніше революційні народні сили ясно проявляють себе інші течії: якнайскорше розірвати з ними, примусивши до поступок уряд, ув’язатися з ним і замкнути церковну сферу для втручання світської людності: чи козацтва, чи міщанства, чи навіть і шляхти, поскільки вона хоче впливати на політику ієрархії. Був тільки короткий момент, підчеркнений вище, коли владики Феофанового свячення відважилися зсолідаризуватися з козаччиною, котрій вони завдячували своє висвячення і свою цілість від королівських нагінок: вони проголосили тоді козаччину спадкоємцями старих патронів православної церкви — київських князів і представниками культурних і національних традицій Старої Русі. Але це була коротка хвиля, і, зміркувавши ситуацію, ці владики почали шукати порозуміння з урядом. Тоді зарисувався розрив у самих церковних кругах: розходження з владичною ієрархією нижчого кліру, що дістав за це від ієрархічних кругів згірдливу назву "неучених попів", хоч провадили ними якраз представники тодішньої церковної ерудиції: А. Мужилівський і Зизаній. Був момент, коли могло прийти до повного розриву і сформування пресвітеріанської української церкви — цілком без’єпископальної або єпископальної тільки формально: але не стало на це революційної енергії серед загальної реакції, що запанувала на Сході, та й у Центральній Європі. Ці радикальні течії не скристалізувались, і проворний молдавсько-польсько-український магнат, користаючись з прихильної ситуації, вмів поєднати свої магнатські зв’язки з канонічним православним ригоризмом і, зайнявши місце офіціального провідника української церкви, притлумити в ній радикальні й опозиційні течії та повернути українське церковне життя в те ієрархічно-монархічне річище, з котрого воно вийшло.