Покорным зась и тихим благодать давати.
И з наших хоть много там побитых и ранных
Застало оружієм Турчинов поганых,
Єднак если з сповЂдю шли на тую войну,
Возмут заплату в небЂ за мужество гойну,
Же за христіанскую кров ся заставляли,
Ойчизны боронячи, кров свою выляли.
На томже пляцу тот наш гетман пострЂленый
Пріихал до Кіева наполы умерлый.
Где розмаитых лЂкарств долгій час заживал,
На докторы от кроля самого кошт мЂвал.
Бо ктож бы не зычил был такому гетману
Здоровя, што вЂрне служит ойчизнЂ 2 и пану
A кгды тЂлу лЂкарство намнЂй не помагало 3
И овшем в болшую хоробу затягало:
Почал далей о душном лЂкарст†мыслити,
Як бы от змаз грЂховных могл 4 єи очистити.
На которую плястры такіє прикладал:
1 Так само.
2 Треба: й.
3 Треба: не помогло.
4 Треба: єй.
Жаль и слезы гойныи за грЂхи выливал,
Ку смерти ся от кильку недель готуючи,
СповЂдю и жалостю грЂхи ветуючи.
Тайну 1 седмъкроть принял маслосвященія,
Так теж тайны святого з ним причащенія,
Маетность свою роздал єдну 2 на шпиталЂ,
Другую зась на церкви, школы, монастырЂ.
И так все спорядивши, живота доконал,
При церкви Братской честно в КієвЂ похован.
В котроє 3 ся братство зо всЂм войском вписал
И на него ялмужну значную отказал.
C того гетмана кождый рыцер нех ся учит,
Як бы тыж мЂл на свЂтЂ тот живот свой кончит(ь):
Ото он в вЂрЂ своєй святой трвал статечне
И ойчизны своєи боронил тыж менжне
И маєтностю добре своєю шафовал,
Не на костки и карты и збытки обертал.
Але, яко єсь слышал, на речи добрыи,
Души єго по смерти барзо потребныи.
ВидЂл он и Лвовское братство, хот(ь) далеко, —
Церков их в мЂстЂ надЂлил не ледаяко:
Суму значную грошій до брацтва лекговал,
А же бы науки там были, пилне жадал,
И так от всЂх повсюду богомольє маєт,
За там нех душа єго в небЂ почиваєт.
1 Треба: тайну.
2 Треба: єдину.
3 Треба: котороє.
По цьому коротке слово потіхи "до малжонки" (п’ятнадцятий спудей), "пожегнаньє малжонки и войска", прощання набіжчика з жінкою і з військом (декламація шістнадцатого спудея), наведу слова до війська, — хоч нічим не замітні:
Жегнаю ся из вами, славноє рицерство,
Над которыми мЂл-ем тоє преложенство.
Єсли-м кого образил молю вас — простЂте,
ВсЂх моих вин и образ прошу запомнЂте,
И просЂте за мене всЂ Господа Бога,
Бы ми волная была до неба дорога.
По цім декламація сімнадцятого спудея, місцями досить ефектна, але взагалі не витримане в урочистому настрою, останнє слово до покійного гетьмана і його епітафія:
Несмертельнои славы / достойный гетмане.
Твоя слава в молчаню / нЂкгды не зостане.
Поки ДнЂпр з ДнЂстром много / рыбныє плынути 1
Будут: поты дЂлности / теж твои слынути.
Не зайдеш в глубокоє / нЂкгды запомнЂня,
АнЂ тя лЂта пустят в долгоє молчЂня.
Бо если выхваляєт Кгреціа Нестора,
Ахіллеса, Аякса, а Троя Гектора,
Атенчикове славят кроля Периклеса,
И славного оного з ним Темистоклеса,
Рим зась з смЂлости свого хвалит Курциуша
И з щасливых потычок славит Помпеюша, —
Теды теж и Россіа Петра Сайдачного
Подасть людем в памятку вЂку потомного
Абы єго послуга крвавыи всЂ знали
И пред народы годне єго вспоминали:
Же то єго в том долЂ тЂло єсть покрыто
И на нагробку слова такіє вырыто:
"Тут зложил запорозкій гетман свои кости
Петр Конашевич, ранный в войнЂ для волности
Отчизны-кгды нань турцы моцно натирали
И пострЂлов смертельных килька му задали.
Которыми зраненый, живота доконал,
ВЂры Богу и кролю и войску доховал.
И умер, боронячи мира ойчистого,
За што узыч му, Творче, неба вЂчистого,
Як ревнителю вЂры благочестивои:
В которой был выхован — з молодости своєи 2.
Року тысеча шесть сот двадесять второго,
Погребен в монастыри брацтва Кієвского,
На который тисячій килка офЂровал, —
А же бы там науки фундовано, жадал.
1 Цей "многорибний" епітет значно понижує ефект піднесеного слова. Так само і дальше накопичення класичних імен.
2 Мабуть: свои.
Нема що говорити, як це закінчення епітафії — чиста січена проза — мало має в собі поетичного, але вона в дусі схоластичної піїтики. Нагадати аналогічну автоепітафію Юрія Кониського.
По цім такий самий січений і нічим не інтересний віршований трактатець "В гетманЂ якіи цноты мают быти" (декламація вісімнадцятого спудея) і дещо інтересніше, як не з поетичного, то з історичного становища — похвальне слово Запорізькому Війську; за його заслуги взагалі і спеціально за відбуту Хотинську війну (декламація дев’ятнадцятого спудея):
О Запорозком войску кто писма читаєт,
Тот им мензство и славу хот(ь) не рад признаєт,
Бо завше в нем такіє рицери бывали,
Што менжне непріятелей 1 ойчистых бивали.
И жадноє рицарство в нас не єсть так славно,
Як Запорозское, и неприятелюм 2 страшно.
Скутком самым, ах Боже, не дай дознавати!
Без них як много войска легло, досыть знати,
В Волошех тыми часы, за княжат и панов,
И за самых велможных коронных гетманов 3.
Многіи там рыцери на пляцу зостали,
Сердца поганам против христіан додали.
Ба и в так рочной войнЂ 4 Бог вЂсть як бы было,
Кгды бы Запорозкоє войско не прибыло.
Котороє с коронным войском обок ставши,
Менжне поган разило, / в помоч бога взявши.
Оттоль вЂдаймо, чого / згода доказуєт:
Домы, панства и царства вцале заховуєт!
Дай, боже зъгоду межи / всЂми христіаны,
И звитязство христіанским 5 царом над поганы.
1 Читати: непрьятелей.
2 Читати: непрьятелюм.
3 Автор має на гадці погром польського війська під Цецорою 1620 р.
4 Хотинській.
5 Христьянским.
По цім "Епілокг — смертю пораженого до живых", декламація про неминучість смерті — широко розповсюджена тема, з котрою мали ми нагоду познайомитися в т. IV, дуже близько підходить до неї, місцями впадає в гумористичний тон:
Юж му в тот час не радить / Кгален з пЂкгулками,
АнЂ поможет мудрый / доктор з сыропками,
Юж прожноє лЂкаров всЂх будет стараньє,
Кгды смерть учинить межи гуморы мЂшаньє.
Юж в тот час скрынЂ с талярами,
НЂ шкатулы важныи c портукгалами 1.
1 Золотими.
І нарешті — коротке післяслово автора "До чителника", додане в друку, іншого розміру (7 + 7):
Ласкавый чителнику, / штось тыи вЂршЂ читал,
Прошу, жебысь гетмана / того не запоминал:
Уважаючи єго / ку ойчизнЂ зычливость
И ку церкви Христовой набожную жарливость.
Так тыж автора вЂршов / тых ласкаве споминай,
А в чом погрЂшил, тоє / приятелски покривай.
И єсли то от него / вдячне будеш пріймати,
Теды тя обЂцуєт / чим болшим вчествовати.
Як бачимо, автор дуже рідко де підіймається до того, що справді можна б назвати поезією: де-не-де блищать її промінчики, поза тим це тільки січена, римована проза. Але це загальна хиба тодішньої шкільної піїтики, як я то підносив вище. Серед інших утворів її "Вірші" Саковича належать до кращих з літературного погляду і дуже цінні — з історичного.
За віршами, як я вище зазначив, наступає "Матеріа для учиненія подяковання при погребЂ якого зацного чловека — которои может зажити тот, кто будет подякованє от повинных чинити — мало што придавши албо унявши ведлуг приличности особы змерлои" і такий взірець, як "От гостей зась до потомков позосталых может кто на тот способ мову учинити". Ті ж загальні риторичні місця, підпущені місцями класичними прикладами, як і в вищенавецених віршах. Безсумнівно, вироблення таких шаблонів і укладання за ними різних "орацій" і "декламацій" на задану тему служило в ті часи одним з головних предметів занять "спудеїв" вищого відділу наших "латинських шкіл", як це бачимо пізніш. Книжечка Саковича тому доказом. Часи його ректорства могли бути розквітом цього риторства в Київській школі.